Орасио Кирога – Оповіді про кохання, божевілля та смерть (страница 14)

Із цими почуттями вже не йшлося про якусь прихильність до чотирьох старших дітей. Служниця їх одягала, годувала, вкладала спати — усе це відверто грубо. Їх майже ніколи не мили. Цілими днями сиділи вони перед загорожею, позбавлені бодай якоїсь ласки.

Так Берточці сповнилося чотири роки, і тої ночі, від ласощів, в яких батьки аж ніяк не могли їй відмовити, малу стало кидати то в жар, то в холод. І страх побачити, як вона помре чи стане ідіоткою, знову роз’ятрив неминущу душевну рану.

Уже три години вони не розмовляли, і приводом, як майже завжди, були гучні кроки Мадзіні.

— Заради Бога! Ти можеш ходити тихіше? Скільки разів?..

— Гаразд, я забув. Я роблю це ненавмисно.

Вона презирливо посміхнулася:

— Так я тобі й повірила!

— Ліпше я тобі ніколи не вірив би… сухотнице!

— Що?! Що ти сказав?..

— Нічого!

— Так, я щось почула! Послухай: не знаю, що ти там сказав, але присягаюся, що я воліла би мати будь-що, ніж такого батька, якого мав ти!

Мадзіні зблід.

— Нарешті! — пробурмотів він крізь стиснуті зуби. — Нарешті, гадюко, ти сказала те, що хотіла!

— Так, гадюка, так! Але мої батьки були здорові. Чуєш? Здорові! Мій батько не помер від білої гарячки! Я мала би дітей, як у всіх! Це твої діти, твої оті четверо!

Мадзіні своєю чергою вибухнув.

— Сухотна гадюка! Ось що я тобі сказав і що хочу сказати! Запитай, запитай у лікаря, хто більше винен у менінгіті твоїх синів: мій батько чи твоя подзьобана легеня, гадюко!

Вони продовжували все несамовитіше, доки стогін Берточки миттєво запечатав їм уста. О першій ночі легка нестравність минула, і — як це буває з усіма молодими подружжями, які бодай колись пристрасно любилися, — прийшло примирення, то палкіше, що гидкішими були образи.

Настав чудовий ранок, і, вставши, Берта сплюнула кров. Без сумніву, значно були в цьому винні хвилювання і погано проведена ніч. Мадзіні довго тримав її в обіймах, а вона гірко плакала, і жодне з них не наважилося сказати й слова.

О десятій вирішили по обіді піти на прогулянку. Позаяк часу було обмаль, наказали служниці зарізати курку.

Променистий день зірвав ідіотів з їхньої лавки. Тож поки служниця в кухні перерізала курці горло, обережно пускаючи кров (Берта від матері навчилася в такий спосіб зберігати свіжість м’яса), відчула позад себе щось таке, як подих. Обернувшись, вона побачила чотирьох ідіотів, які, стоячи плечем до плеча, і вражено дивилися на цю процедуру… Червоне… червоне…

— Пані! Діти тут, на кухні.

Прийшла Берта; вона не хотіла, щоб вони хоч колись сюди потикалися. І навіть у цю годину цілковитого прощення, забуття і відвойованого щастя вона не могла уникнути цього жахливого видовиська! Бо що сильнішими були її спалахи любові до чоловіка і доньки, то більше дратували її ці виродки.

— Хай вийдуть, Маріє! Вижени їх! Кажу тобі: вижени!

Четверо нещасних недоумків, яких грубо виштовхали геть, повернулися на свою лавку.

По обіді всі кудись подалися. Служниця поїхала в Буенос-Айрес, а подружжя пішло прогулятись околицями. Із заходом сонця вони повернулися. Однак Берта на хвильку спинилася, бо хотіла привітатися з сусідами навпроти. Донька відразу шмигнула додому.

Тим часом ідіоти весь день просиділи безвилазно на лавці. Сонце закотилося вже за огорожу й почало щезати, і вони знай дивилися на цеглини, інертніші, ніж будь-коли.

Зненацька між їхніми очами й огорожею щось постало. Їхня сестра, стомлена після п’яти годин з батьками, захотіла побачити щось сама. Спинившись унизу огорожі, вона замислено дивилася на її верхівку. Не було сумніву, що вона хоче забратися нагору. Врешті зважилася вилізти на поламаний стілець, але до верху не дістала. Відтак застосувала ящик з-під гасу, її топографічний інстинкт підказав їй поставити його вертикально, і так вона досягла успіху.

Четверо ідіотів байдуже дивились, як їхня сестра вперто намагалася зберегти рівновагу і як, ставши навшпиньки, оперла шию об верхівку огорожі поміж напруженими руками. Дивились, як вона роззирається увсебіч і шукає ногою опори, щоб піднятися вище.

Однак очі ідіотів оживились; однакове настійливе світло зафіксувалося в їхніх зіницях. Вони не відводили від сестри очей, і дедалі дужче відчуття звірячої ненажерливості потроху змінювало обриси їхніх облич. Поволі вони наблизилися до загорожі. Малій вдалось обпертися ногою, і вона вже збиралася вилізти на верх і скочити на той бік, але відчула, як її схопили за ногу. Вісім очей унизу, втуплених в її очі, нагнали на неї страху.

— Пустіть! Відпустіть мене! — закричала вона, дриґаючи ногами. Та її вже тягли.

— Мамо! Ой, мамо! Мамо, тату! — заплакала вона настійно. Спробувала навіть ухопитися за край, але відчула, що її смикнули, і впала. — Мамо! Ой, ма… — більше не могла кричати.

Один з них здавив їй шию, відгорнувши, мов пір’я, кучері, а інші потягли за ногу до кухні, де того ранку пустили кров курці, яку міцно тримали, хвиля за хвилею відбираючи в неї життя.

Мадзіні в домі навпроти здалося, що він чує голос доньки.

— Здається, вона тебе кличе, — сказав він Берті.

Вони прислухалися, занепокоєні, та більше нічого не почули. Та все ж за мить попрощалися, і поки Берта знімала капелюшка, Мадзіні пройшов у двір.

— Берточко!

Ніхто не відповів.

— Берточко! — покликав він голосніше, уже неспокійний.

Для його завжди зляканого серця, тиша була такою мертвою, що від жахливого передчуття поза спиною пішов мороз.

— Донечко, доню! — уже у відчаї побіг він у глибину дому.

Та проминаючи кухню, побачив на підлозі калюжу крові. Не тямлячись штовхнув причинені двері і, нажаханий, закричав.

Берта, яка вже й собі побігла, почувши тривожний поклик чоловіка, почула його крик і закричала сама. Та коли вона кинулася до кухні, блідий як смерть Мадзіні заступив їй шлях, не пускаючи:

— Не заходь! Не заходь!

Берта угледіла тільки залиту кров’ю підлогу. Змогла лише схопитися руками за голову і з хриплим зітханням зсунутися додолу.

Солітер

Кассим був хворобливим чоловіком, за професією ювеліром, хоча й не мав власної крамниці. Він працював на великі фірми і спеціалізувався на оправлянні коштовного каміння. Мало хто вмів робити такі витончені оправи. Якби він був рішучішим і мав комерційну жилку, то вже розбагатів би, але у тридцять п’ять років він і досі сидів під вікном у своїй кімнаті, що правила йому за майстерню.

У миршавого Кассима з блідим обличчям, на якому пробивалася рідка чорна борідка, була гарна і дуже пристрасна жінка. Дівчина з вулиці, завдяки своїй красі вона сподівалася ліпшого заміжжя. Чекала до двадцяти років, провокуючи чоловіків і сусідок своїм тілом. Урешті злякалась і зопалу згодилася на Кассима.

Утім мріям про розкіш місця більше не було. Її чоловік, майстер, навіть митець, мав зовсім не ту натуру, аби нажити багатство. Тому, поки ювелір сидів зігнутий над своїми лещатами, вона, обпершись на лікті, не зводила з чоловіка важкого погляду, аби потім зненацька схопитися і стежити через вікно за маєтним перехожим, який міг би бути її чоловіком.

Однак усе, що заробляв Кассим, було для неї. У неділю він також працював, аби мати змогу дати їй щось більше. Коли Марія хотіла якусь коштовність — і як пристрасно вона її бажала! — він працював і вночі. Потім був кашель і колька в боці, зате Марія мала свої дрібні діаманти.

Потроху, щодня маючи справу із самоцвітами, вона полюбила роботу майстра і жагуче дивилась, як він виготовляє витончені оправи. Та коли коштовність була готова і мала відійти, бо була не для неї, жінка впадала в глибоке розчарування своїм шлюбом. Приміряла клейнод, спинившись перед дзеркалом. Потім лишила його там і йшла до себе в кімнату. Кассим, зачувши ридання, підводився і заставав її в ліжку; слухати його вона не хотіла.

— Але ж я роблю для тебе все, що можу, — врешті казав він сумно.

При цих словах ридання гучнішали, і ювелір знову вертався до свого верстака.

Усе це повторювалося знову і знову, і Кассим уже не підводився, щоб розрадити її. Втішати її! У чому? Та поза тим Кассим розтягував свої нічні чування, аби заробити більшу надбавку.

Він був невпевненим, нерішучим і мовчазним чоловіком. Через цей його безмовний спокій жінка тепер дивилася на нього щораз важчим поглядом.

— І ти називаєш себе чоловіком! — бурчала вона.

Пальці Кассима, схиленого над верстаком, безупинно рухалися.

— Ти нещаслива зі мною, Маріє, — одразу ж казав він.

— Щаслива! І ти смієш це говорити! Хто може бути з тобою щасливий? Навіть найпослідуща жінка! Невдаха! — казала вона з нервовим сміхом і йшла геть.

Тієї ночі Кассим працював до третьої ранку, і його жінка потім дістала нові дрібні діаманти, які якусь мить розглядала, підтиснувши губи.

— Так. Невражаюча діадема. Коли ти її зробив?

— Почав у вівторок, — він дивився на неї з млявою ніжністю, — і поки ти спала, ночами…

— Ти міг лягати спати! Вони величезні, ці діаманти!

Бо її пристрастю були великі самоцвіти, які оправляв Кассим. Вона стежила за його роботою із божевільним жаданням її завершення, і щойно клейнод був готовий, бігла з ним до дзеркала. А потім кидалася в сльози.

— Будь-який чоловік, найпослідущий, пішов би на жертви, аби потішити дружину! А ти, а ти… У мене немає навіть нещасної сукні, аби на себе вбрати!

Жінка, коли переступає певну межу поваги до чоловіка, може говорити йому немислимі речі. Жінка Кассима здолала цю межу з такою самою пристрастю, яку відчувала до діамантів.