Оноре Бальзак – Тридцятирічна жінка (страница 37)
— Не злякайте дочки, — такими були останні слова матері.
Моїна побачила, як несуть її матір, бліду, нерухому, побачила, що вона ледве дихає, але ворушить руками, ніби намагається чи то когось відштовхнути, чи то щось сказати. Приголомшена цією картиною, молода жінка вибігла назустріч, допомогла покласти матір на свою постіль, роздягти її. Вона відчувала свою провину, і це гнітило її. В смертну годину вона зрозуміла матір, але вже нічого не можна було залагодити. Їй хотілося залишитися наодинці з матір'ю; і коли всі вийшли з кімнати, коли вона відчула, як холоне в її пальцях рука, що все життя її пестила, вона залилася слізьми. Плач дочки привів маркізу до тями, і мати змогла востаннє подивитись на свою дорогу Моїну. А коли з ніжних напівоголених грудей Моїни вихопилися ридання, мати всміхнулася своїй дитині. Ця усмішка довела молодій матеревбивці, що материнське серце — незглибиме усепрощення.
Як тільки в домі стало відомо про те, що маркіза д'Еглемон при смерті, послали верхових по лікаря, по хірурга та по маркізиних онуків. Вдова Гюстава з дітьми прибула водночас із лікарями. Біля дверей спальні зібрався цілий гурт людей — родичі, слуги. Всі були стривожені й мовчали. Нарешті молода маркіза, не чуючи із спальні жодного звуку, тихо постукала в двері. Моїна, опам'ятавшись від тяжкої задуми, розчахнула обидві стулки дверей, обвела присутніх невидющим поглядом, і її розгублений, пригнічений вигляд був красномовніший за слова. Побачивши ще живе втілення гіркого каяття, всі наче заніміли. Крізь двері було видно ноги маркізи — закляклі, судомно випростані на смертному ложі. Моїна прихилилася до одвірка, подивилася на родичів і глухо сказала:
— Нема в мене більше матері!