Оноре Бальзак – Тридцятирічна жінка (страница 36)

Вона нетерпляче чекала, коли ж дочка нарешті прокинеться, і боялася цього, як засуджений на смерть бідолаха, що прагне якомога скоріше розквитатися з життям і водночас тремтить зі страху на думку про ката. Маркіза вирішила вдатися до останнього засобу; і мабуть, вона не так боялася невдачі, як того, що доведеться підставити своє серце під смертельний удар, а зважитися на це їй було нелегко. Ось до чого дійшла вона у своєму материнському обожнюванні: вона знала, що дочка не завагається вгородити їй у груди кинджал і самохіть наражала себе на цей удар. Материнське почуття безмежне і зробити серце матері байдужим може тільки смерть або вплив якогось іншого тиранічного почуття, пов'язаного з релігією або з коханням. З самого сьогоднішнього ранку невблаганна пам'ять нагадувала маркізі про чимало недавніх подій, нібито дріб'язкових, але дуже важливих для нашого духовного життя. Бо й справді, буває, що досить одного жесту — і розігрується драма; досить одного слова — і занапащається життя людини; досить одного байдужого погляду — і вмирає найпалкіша пристрасть. Маркіза д'Еглемон, на своє лихо, бачила надто багато таких жестів, чула надто багато подібних слів, ловила надто багато поглядів, що терзали душу, і спогади не вселяли їй найменшої надії. Усе свідчило за те, що Альфред витісняє її з доччиного серця і що вона, мати, займає там місце, не на радість дочці, а на прикрість. Безліч випадків, безліч дрібничок свідчили про те, як погано ставиться до неї Моїна, і цю невдячність мати сприймала як кару господню. Вона намагалась виправдати дочку, говорячи собі, що це воля провидіння, і благословляла руку, яка вдарила її. Того ранку маркізі згадалося усе-усе, і на серці в неї було так тяжко, що від найменшої неприємності чаша її страждань могла переповнитись. Холодний погляд, мабуть, убив би сьогодні маркізу. Описувати всі ці домашні неприємності — справа невдячна, але, думаю, досить згадати про кілька таких випадків, і все буде ясно.

Так, наприклад, маркіза стала погано чути, але ніяк не могла домогтися, щоб Моїна говорила з нею голосніше; а коли якось із наївністю, притаманною людям недужим, пані д'Еглемон попросила дочку повторити фразу, якої не розчула, графиня підкорилась, але з таким невдоволеним виразом, що мати ніколи більше не зверталася до неї з цим скромним проханням. Тепер, коли Моїна розповідала про щось або просто розмовляла, маркіза намагалася присунутися до неї ближче. Та нерідко дочку дратувала материна недуга й у своїй легковажній жорстокості вона сердилась і втрачала терпець. Ця образа — а їх було безліч — вражала матір у саме серце. Такі дрібнички, можливо, не впали б у вічі людині сторонній, бо тільки жінка здатна їх помітити. Так, коли одного дня пані д'Еглемон сказала, що в неї була з візитом княгиня де Кадіньян, Моїна вигукнула: «Невже вона приїхала заради вас?» Графиня вимовила ці слова з таким виразом, таким тоном, вона вклала в них стільки зарозумілого подиву і витонченої зневаги, що молоду людину з чуйним серцем це навело б на думку про те, як гуманно чинять дикуни, вбиваючи старих свого племені, коли ті не втримуються за гілку розгойдуваного з усіх сил дерева. Пані д'Еглемон підвелась, усміхнулася й пішла, щоб тихенько поплакати в самотині. Люди добре виховані, а надто жінки, вміють приховувати свої почуття і про їхню сердечну муку з виразу обличчя здогадається лише той, кому довелося спізнати в житті не менше горя, ніж спізнала його ця нещаслива мати. І ось коли пані д'Еглемон сиділа в саду, пригнічена спогадами, одна з таких ніби незначних образ видалася їй особливо нелюдською, особливо жорстокою, і тепер як ніколи вона збагнула, що за милими усмішками Моїни ховається відверта зневага до матері. Але сльози в неї відразу висохли, коли вона почула, як відчиняються віконниці у доччиній спальні. Пані д'Еглемон швидко рушила до тих вікон, ідучи доріжкою, що бігла попід ґратчастою огорожею, біля якої вона недавно сиділа. Мимохідь вона звернула увагу на те, що садівник старанно посипає піском занедбану останнім часом алею. Коли пані д'Еглемон підійшла до вікна, віконниці раптом зачинилися.

— Моїно! — покликала вона.

Ніхто не відповів.

— Графиня у маленькій вітальні, — сказала покоївка, коли маркіза увійшла в дім і запитала, чи дочка уже прокинулася.

Пані д'Еглемон була така схвильована, а в голові у неї вирувало стільки думок, що вона не звернула уваги на деякі дивні обставини. Вона швидко пройшла до маленької вітальні й справді застала графиню там; Моїна була у пеньюарі, в чепчику, недбало накинутому на розпущені коси, в нічних капцях; на поясі в неї висів ключ від спальні. Обличчя було насуплене і палало гнівним рум'янцем. Вона сиділа на дивані й, здавалося, про щось думала.

— Навіщо мене турбують? — сердито вигукнула Моїна. — А це ви, мамо? — неуважно кинула вона, урвавши саму себе.

— Так, дитино, це я, твоя мати…

Тон, яким пані д'Еглемон вимовила ці слова, свідчив про бажання поговорити відверто і про те внутрішнє хвилювання, що його іноді називають «святим хвилюванням», і точніше його не назвеш. Справді весь її вигляд свідчив, що вона прийшла виконати священний обов'язок матері; навіть Моїна була вражена, і на її обличчі відбилися воднораз почуття поваги, тривога, сором. Маркіза причинила за собою двері. Щоб потрапити до вітальні, треба було пройти через кілька кімнат, і кроки вони почули б. Отже, мати й дочка лишилися на самоті, в цілковитій безпеці від чиєїсь нескромної цікавості.

— Дочко моя, — почала маркіза, — мій обов'язок відкрити тобі очі. Ти сама себе наражаєш на небезпеку — це найгрізніша небезпека з тих, які загрожують нам, жінкам. Думаю, ти неумисне потрапила у таке становище, і я хочу поговорити з тобою не як мати, а як твій друг. Звичайно, ти тепер жінка заміжня і вільна у своїх вчинках, ти повинна звітувати за них лише перед своїм чоловіком… Але я так рідко давала тобі відчути владу матері (і в цьому, мабуть, моя помилка), що маю право зажадати, аби ти хоч раз прислухалася до моїх слів, бо нині ти потребуєш моєї поради. Подумай, Моїно, про те, що я видала тебе заміж за чоловіка обдарованого, чоловіка, яким ти можеш пишатися, і ти повинна…

— Годі, мамо! — сердито вигукнула Моїна. — Я знаю, що ви скажете… Ви хочете вичитати мені за Альфреда…

— Ви цього так легко не вгадали б, Моїно, — суворо зауважила маркіза, ледь стримуючи сльози, — якби самі не відчували…

— Що ви маєте на увазі? — згорда кинула графиня де Сент-Ерен. — В решті решт, мамо…

— Моїно! — вигукнула пані д'Еглемон, роблячи над собою нелюдське зусилля. — Ви повинні уважно вислухати те, що я вам зараз скажу…

— Я слухаю, — мовила графиня, схрестивши руки, і в її удаваній покірливості був явний виклик. — Дозвольте тільки, мамо, — сказала вона з дивовижною холоднокровністю, — я подзвоню Поліні й відішлю її.

Вона подзвонила.

— До чого тут Поліна, дочко, вона ж не може почути нашої розмови…

— Одну хвилинку, мамо, — урвала її графиня таким нетерплячим тоном, що маркіза здригнулася. — Я повинна…

Вона замовкла, бо увійшла покоївка.

— Поліно, сходіть самі до Бодрана й довідайтеся, чому досі не прислали мені капелюшок…

Вона всілася зручніше і пильно подивилася на матір. Серце в маркізи мало не розривалося, очі були сухі, й вона переживала хвилювання, гіркоту якого зрозуміє лише мати. Вона заговорила про небезпеку, яка загрожувала дочці. Та чи графиня образилася, що мати з підозрою ставиться до її взаємин із сином маркіза де Ванденеса, чи їй просто захотілось утнути одну з притаманних молодості навіжених витівок, але вона скористалася з того, що мати на мить замовкла, і зауважила із силуваним сміхом:

— Мамо, а я думала ти ревнуєш тільки до його батька…

На ці слова пані д'Еглемон заплющила очі, опустила голову і тихо зітхнула. Потім звела очі догори, ніби скоряючись неподоланному почуттю, яке спонукає нас звертатися до Бога в ті хвилини, коли в нашому житті відбуваються трагічні злами, а тоді подивилась на дочку, і погляд її був сповнений грізної величі та глибокого смутку.

— Дочко моя, — сказала вона зміненим, журним голосом, — ви невблаганні до своєї матері, невблаганніші, ніж чоловік, якого я скривдила, і, мабуть, невблаганніші, аніж сам Бог, перед чиїм судом я незабаром стану.

Пані д'Еглемон підвелася. В дверях вона обернулась, але помітивши в очах дочки лише подив, вийшла і ледве доплентала до саду, де сили покинули її. Гострий біль шпигнув їй у серце, і вона опустилася на лаву. Її погляд ковзнув по піску, і вона помітила там свіжий слід — виразний слід чоловічих чобіт. Сумніву не лишалося — її дочка загинула. Тепер маркіза зрозуміла, з яким дорученням відіслали Поліну. Слідом за цим відкриттям у голові маркізи промайнув ще страшніший здогад: вона зрозуміла, що син маркіза де Ванденеса знищив у серці Моїни пошану, яку дочка повинна відчувати до матері. Їй ставало все гірше і непомітно для себе вона знепритомніла й ніби заснула.

Молода графиня подумала, що мати розмовляла з нею занадто різко, але вирішила піти на замирення — увечері вона просто буде з нею трохи ласкавіша та уважніша. Почувши в саду жіночий крик, вона недбало вихилилася з вікна, і саме в цю мить Поліна, яка вийшла в сад, підхопила маркізу на руки й почала кликати на допомогу.