Оноре Бальзак – Тридцятирічна жінка (страница 14)

— Ні.

— Можливо, ви ще застали б там лорда Гренвіля.

— Він у Парижі?

— Виходить, що так.

— То я йду туди. Він чудовий лікар.

— Та він, мабуть, уже поїхав! — вигукнула Жюлі.

Маркіз стояв посеред кімнати і пов'язував собі голову фуляром, самовдоволено видивляючись у дзеркало.

— І куди тільки заподілися слуги? — сказав він. — Я тричі дзвонив Шарлеві — і марно. А де ж ваша покоївка? Подзвоніть їй, хай принесе мені на ніч ще одну ковдру.

— Поліна вийшла з дому, — сухо відповіла маркіза.

— Опівночі? — здивувався генерал.

— Я відпустила її в оперу.

— Дивно! — здивувався чоловік роздягаючись. — Я, здається, бачив її, коли підіймався сходами.

— Значить, вона повернулася, — мовила Жюлі, вдаючи, ніби ця розмова їй обридла.

Щоб не збудити в чоловіка підозри, вона смикнула за шворку дзвінка, але смикнула ледь-ледь.

Не всі події тієї ночі добре відомі. Та, мабуть, вони були такі самі прості й жахливі, як і банальні сімейні прикрощі родини д'Еглемонів. Другого дня Жюлі злягла в постіль.

— Що там у тебе сталося, чому стільки балачок про твою дружину? — спитав де Ронкероль д'Еглемона через кілька днів після тієї ночі, коли відбулося стільки трагічних подій.

— Послухай мене, не одружуйся, — відповів д'Еглемон. — Спалахнула запона ліжка, в якому спала Елена. Мою дружину це так приголомшило, що вона захворіла — на цілий рік, за словами лікаря. Одружишся з красунею — вона поганіє; одружишся з дівчиною, яка пашить здоров'ям — вона марніє; ти вважаєш її пристрасною, а вона холодна; а то буває, на вигляд ніби холодна, а насправді палає такими пристрастями, що згубить тебе або зганьбить. Найлагідніша дівчина стає норовистою, зате норовиста ніколи не стане лагідною. Дівча, яке здавалося тобі слабким і дурненьким створінням, раптом виявляє залізну волю, диявольський розум. Обридло мені подружнє життя!

— А може, обридла дружина?

— Ет, не сказав би… До речі, не хочеш піти зі мною в церкву Фоми Аквінського, на похорон лорда Гренвіля?

— Дивну розвагу ти мені пропонуєш. А відомо, чому він помер? — спитав Ронкероль.

— Його камердинер запевняє, ніби лорд, рятуючи честь своєї коханки, просидів цілу ніч на зовнішньому підвіконні чийогось дому, а всі ці дні стояв лютий мороз.

— Якби на таку самопожертву пішов котрийсь із нас, людей бувалих, я це назвав би подвигом. Але лорд Гренвіль був молодий і до того ж… англієць. Англійці завжди хочуть виділитись.

— Ет! — сказав д'Еглемон. Вчинити такий подвиг можна тільки заради жінки, яка здатна надихнути на нього. І будь певен, що не заради моєї дружини загинув бідолаха Артур.

II. Нечувані муки

Від невеликої річки Луени до Сени тягнеться широка рівнина, яка межує з лісом Фонтенбло та містами Море, Немуром і Монтеро. В цьому посушливому краї лише зрідка трапляються пагорби; іноді бачиш посеред поля гайок — схованку для дичини; і всюди нескінченні смуги, сірі або жовтаві, — прикметна ознака обріїв у Солоні, Босі та Беррі. На цій рівнині, між Море й Монтеро, перед очима подорожнього постає старовинний замок Сен-Ланж, околиці якого являють картину, не позбавлену величі й урочистості. Тут і прегарні дороги, обсаджені в'язами, і глибокі рови, і довгі фортечні мури, і величезні сади, і просторі панські будинки, на спорудження яких пішли прибутки од відкупів, незаконного здирства й узаконених хабарів або від великих дворянських маєтностей, що їм нині завдав смертельного удару Цивільний кодекс. Якщо митцеві або мрійникові доведеться ненароком звернути на дорогу з глибокими вибоями, яка перетинає тверді глинисті землі, що оточують підступи до маєтку, він неодмінно запитає себе: за чиєю примхою виник цей поетичний замок посеред розкиданих там і там клаптів житнього поля, посеред пустелі, вкритої крейдою, мергелем та пісками, в місцях, де згасає радість, де все нагонить на вас журбу, де душу гнітить мертва тиша і обступає одноманітна далеч — похмурі краєвиди, які можуть привабити лише тих, хто страждає і в своєму горі не прагне розради.

Наприкінці 1820 року в маєтку Сен-Ланж оселилася молода жінка, неабияк здивувавши цим жителів невеличкого села, розташованого за милю від замку, жінка, яка уславилася в Парижі розумом, красою і витонченістю манер, жінка, чиє становище у світі та багатство цілком відповідали її славі. Селяни і власники навколишніх хуторів не бачили господарів Сен-Ланжа з незапам'ятних давен. Хоча маєток давав чималі прибутки, його полишили на управителя та кількох старих слуг. Тому приїзд маркізи викликав у всій околиці справжній переполох. У воротях убогої корчми, що стояла край села, на роздоріжжі в Немур і Море, зібрався цілий гурт, щоб подивитись, як проїде карета. Рухалася вона досить повільно, бо всю дорогу від Парижа маркіза проїхала власними кіньми. На передньому місці екіпажа сиділа покоївка з малою дівчинкою на колінах, що здавалася радше замисленою, ніж веселою. Мати лежала в глибині карети, схожа на вмирущу, яку лікарі послали в село. Засмучене обличчя цієї молодої, хворобливої жінки аж ніяк не сподобалося доморослим політикам, котрі пов'язували з приїздом маркізи надію на якесь пожвавлення у застояному побуті їхньої глушини. Зразу було видно, що всяке пожвавлення неприємне для цієї змученої недугою жінки.

Увечері місцевий мудрагель оголосив, сидячи в корчмі, в тій кімнаті, де випивали найдостойніші люди села Сен-Ланж, що, судячи з невеселого вигляду маркізи, вона, звісно, розорилася. Поки маркіз відсутній, — а в газетах пишуть, що він має супроводжувати герцога Ангулемського до Іспанії, — вона хоче призбирати в Сен-Ланжі грошей, щоб покрити збитки від невдалої гри чоловіка на біржі. Маркіза вважають одним із найзавзятіших гравців. Можливо навіть, землю розпродадуть невеличкими ділянками. Отоді можна буде поживитися. Хай-но кожен підрахує свої заощадження, витрусить їх із калитки, прикине, на що він може розраховувати, і тоді всі вони візьмуть участь у розтерзанні маєтку. Це майбутнє здавалося таким привабливим, що всі до одного багатії села горіли бажанням з'ясувати, чи ці чутки правдиві, й придумували, як би випитати істину в маркізиних слуг. Але ніхто з челяді не міг пояснити, яке лихо привело їхню пані на початку зими в старий замок Сен-Ланж, хоча вона володіла й іншими маєтками, що славилися прегарними садами і мальовничими краєвидами. В замок з'явився мер — засвідчити свою пошану маркізі, але його не було прийнято. Після мера прийшов управитель — але з тим самим успіхом.

Маркіза покидала свою спальню лише на той час, поки там прибирали, і тоді сиділа у маленькій вітальні, де вона й обідала, якщо слово «обідати» означає сидіти за столом, з огидою дивитись на страви і з'їдати саме стільки, скільки треба, щоб не померти з голоду. Після чого вона відразу поверталася до себе і вмощувалася у великому кріслі, яке стояло біля єдиного вікна, що освітлювало її спальню й виходило в сад; в тому кріслі вона просиджувала з ранку до вечора. З дочкою вона бачилася дуже мало, лише ті хвилини, які проводила за невеселою трапезою і, здавалося, присутність дівчинки її тільки дратує. Які ж нечувані муки мала витерпіти ця молода жінка, щоб вони заглушили в ній навіть материнське почуття? Ніхто із слуг не мав до неї доступу. Лише її покоївка могла їй догодити. Вона вимагала, щоб у замку була цілковита тиша, і донька мусила гратися далеко від неї. Маркіза не терпіла найменшого шуму, і будь-який людський голос, навіть голос власної дитини дратував її. Місцевих жителів спочатку дуже цікавили її дивацтва, та коли всі припущення було вичерпано, в ближніх містечках і селах перестали думати про цю хвору жінку.

Полишена на саму себе, маркіза могла тепер втішатися мовчанкою посеред тиші, яка на її вимогу панувала в домі, і не мала жодних причин виходити з кімнати, обтягнутої гобеленами, де померла її бабуся і де вона ув'язнила себе, щоб також померти — тихо, без свідків, без набридливих висловів співчуття, і щоб не бачити у свою останню годину виявів егоїзму, прикритих лицемірною приязню, усього того, що в містах тільки погіршує страждання вмирущого. Цій жінці було двадцять шість років. У такому віці душа, ще сповнена поетичних ілюзій, любить утішати себе думкою про смерть, яка видається їй порятунком. Але смерть тільки заграє з молодими людьми. Вона то підступає до них, то відходить, то з'являється, то зникає; вона бариться, і вони розчаровуються в ній і, не знаючи, прийде вона завтра чи ні, знову кидаються у вир життя, назустріч горю, бо горе нещадніше за смерть і не змушує на себе чекати. Отож цій жінці, яка зреклася життя, довелося витерпіти всю гіркоту такої затримки й у повній самоті, в душевних муках, що їх не хотіла урвати смерть, пройти жахливу науку егоїзму, яка мала розбестити її серце і підготувати його до життя у світському товаристві.

Цю безжальну й сумну науку людина майже завжди засвоює після перших прикростей. А маркіза страждала і страждала вперше — а може, й востаннє в своєму житті. І справді, хіба не помилка — вважати, що почуття вмирають і знов народжуються? Хіба, виникнувши, вони не живуть вічно в глибині нашого серця? Вони дрімають або пробуджуються з волі випадку, але назавжди залишаються в душі і неминуче змінюють її. Отже, кожне почуття проявляється зовні один лише день, довгий або короткий, — день першої бурі. Так і горе — найстійкіше із почуттів, вражає тільки своїм першим вибухом, а наступні удари стають дедалі слабкіші, чи тому, що ми звикаємо до його спалахів, чи тому, що такий закон нашого єства, яке з метою самозбереження протиставляє цій руйнівній силі силу рівновагому, але бездіяльну, черпаючи її з себелюбних розрахунків. Але яке із страждань можна назвати горем? Втрата батьків — це лихо, до якого природа підготувала людей. Фізичний біль минає і не зачіпає душі, якщо ж він уперто триває, то це вже не біль, а смерть. Коли молода жінка втрачає новонародженого, шлюбне кохання незабаром дарує їй іншого. Ця прикрість теж тимчасова. Одне слово, всі ці нещастя, як і багато подібних, можна назвати ударами долі, ранами, але жодне з них не вражає корінь життя, і тільки тоді, коли за дивним збігом обставин вони налітають одне за одним, вони вбивають почуття, яке змушує нас шукати щастя. Справжнім, великим горем, отже, можна назвати тільки ту смертоносну недугу, яка охоплює минуле, теперішнє і майбутнє, не лишає незараженою жодної часточки життя, навіки калічить думку, назавжди закарбовується на устах або на чолі, знищує або ослаблює прагнення до земних утіх, вселяє відразу до всього сущого. Але щоб стати таким незмірним, щоб розчавити душу й тіло, це горе має вразити людину в ту пору, коли всі сили душі й тіла молоді, коли серце повниться життям. І за таких обставин горе ранить глибоко, завдаючи нестерпних страждань і годі зцілитися від цієї недуги без якихось драматичних перемін: одні підносяться на небо, а інші, хоч і лишаються на грішній землі, але повертаються у світ лише для того, щоб світу брехати, щоб грати в ньому якусь роль, — тепер їм відомі лаштунки, за якими люди ховаються для розрахунків, плачу, насмішок. Після такого вирішального зламу для них не існує більше таємниць у житті суспільства, яке віднині вони піддають невблаганному осуду. У молодих жінок, маркізиних ровесниць, це перше, найглибше горе, завжди має одну й ту саму причину. Жінка, а надто молода, з душею гарною, як і її зовнішність, неминуче всю себе присвячує тому, до чого штовхає її природа, почуття і суспільство. Якщо її доля складеться невдало, а вона все-таки залишиться жити, то їй доводиться терпіти неймовірні страждання з тієї ж таки причини, яка перетворює перше кохання на найпрекрасніше з почуттів. Чому це нещастя ніколи не надихає ні поета, ні живописця? Але чи можна оспівати, чи можна змалювати його? Ні, страждання, які воно спричиняє, годі осмислити, годі відтворити їх фарбами. До того ж таємницю таких страждань нікому не довіряють, щоб утішити в них жінку, треба їх розгадати, бо вони ховаються в самій глибині її єства (наче догмати віри в душі черниці), витіснивши звідти усі інші почуття; так ото лавина, сходячи з гір, усе нищить на своєму шляху, щоб звільнити для себе місце в долині.