Оноре Бальзак – Тридцятирічна жінка (страница 13)
На мить запала мовчанка, і думки обох подруг звернулися до таємної причини того, що сталося між подружжям д'Еглемонів.
— Мене жорстоко покарали слухняністю, — озвалася Жюлі, кинувши на Луїзу промовистий погляд. — Але я ж не забороняла йому писати мені. О, він забув мене, і він має рацію. Було б жахливо, якби і його життя було розбите! Хіба не досить мого? Чи повіриш, моя люба, я навіть читаю англійські газети в надії побачити там його прізвище. Але він досі не з'явився в палаті лордів.
— То ти знаєш англійську?
— А я тобі хіба не казала? Я навчилася.
— Сердешна! — вигукнула Луїза, схопивши Жюлі за руку. — Як ти можеш досі жити?
— Це таємниця, — відповіла маркіза, майже по-дитячому насварившись на неї пальцем. — Так от слухай. Я приймаю опій. На цю думку наштовхнула мене історія герцогині *** в Лондоні. Ти ж, мабуть, чула, що Матюрен{22} написав про це роман? Лауданові краплі для мене надто слабкий засіб. А прийнявши опій, я сплю. Просипаюся лише годин на сім і присвячую їх дочці.
Луїза дивилася на вогонь, не зважуючись глянути на подругу, чиї страждання вперше постали перед її очима.
— Луїзо, збережи мою таємницю, — сказала Жюлі по хвилинній мовчанці.
В цю мить лакей приніс маркізі листа.
— О Боже! — вигукнула вона, збліднувши.
— Я не запитую тебе, від кого цей лист, — сказала пані де Вімфен.
Маркіза читала і вже нічого не чула. Подруга бачила, що Жюлі то червоніє, то блідне; почуття, які терзали бідолашну жінку, відбивалися в неї на обличчі, її опанувало небезпечне, тривожне збудження. Нарешті вона кинула аркуш у вогонь.
— Цей лист наче обпалив мене! О, я задихаюся!
Вона підхопилась на ноги і пройшлася по кімнаті; очі в неї палахкотіли.
— Він нікуди не виїздив з Парижа! — вигукнула вона.
Її гарячкова мова, яку пані де Вімфен не наважувалася зупинити, уривалася паузами, в яких було щось моторошне. Після кожної мовчанки вона говорила чимраз схвильованіше. Її останні слова таїли в собі якесь жахливе передчуття.
— Всі ці два роки він бачив мене, — а я нічого не знала. Він щодня ловить мій погляд — і це допомагає йому жити. Ти розумієш, Луїзо? Він помирає і просить дозволу попрощатися зі мною. Він знає, що мого чоловіка кілька днів не буде вдома, і зараз сюди приїде. О, я загину! Я вже загинула. Прошу тебе, залишся зі мною. Якщо ми будемо вдвох, він не посміє! Не йди від мене, я себе боюся!
— Але ж мій чоловік знає, що я в тебе обідаю, і приїде мене забрати, — відповіла пані де Вімфен.
— Хай так, до твого від'їзду я відішлю Артура. Я буду і своїм, і його катом. О горе, він подумає, що я його вже не кохаю! І цей лист! Моя люба, деякі фрази я бачу перед собою — вони накреслені вогненними літерами!
У ворота в'їхала карета.
— Ой! — майже радісно вигукнула маркіза. — Він приїхав відкрито, не ховаючись.
— Лорд Гренвіль! — сповістив лакей.
Маркіза як стояла, так і застигла, неспроможна ворухнутись. Артур був такий виснажений, такий блідий, що вона не змогла зустріти його суворо. Він був прикро вражений тим, що Жюлі не сама, проте здавався спокійним і незворушним. Але дві подруги, знаючи про його таємне кохання, відчули в самій його стриманості, у голосі, у виразі обличчя, в поглядах щось від тієї сили, яку приписують електричному скатові. Жюлі й пані де Вімфен мов заціпеніли — так гостро передався їм його нестерпний біль. Почувши голос лорда Гренвіля, пані д'Еглемон уся затрепетала і не зважувалася відповісти йому зі страху, що він побачить, яка велика його влада над нею. Лорд Гренвіль не осмілювався глянути на Жюлі; тому довелося пані де Вімфен підтримувати бесіду, яка нікого не цікавила. Жюлі подякувала подрузі за допомогу зворушливим поглядом. Закохані притлумили свої почуття, будучи змушені триматися в межах, установлених обов'язком і правилами пристойності. Та незабаром доповіли про приїзд пана де Вімфена; коли він увійшов, подруги обмінялися поглядом і без слів зрозуміли, як ускладнилося становище. Втаємничити пана де Вімфена в цю драму було неможливо, а Луїза не мала вагомих причин, щоб попросити чоловіка залишити її в подруги. Коли пані де Вімфен накинула шаль, Жюлі підвелася наче для того, щоб допомогти подрузі зав'язати її, і тихо сказала:
— Я буду мужньою. Він приїхав до мене відкрито — чого ж мені боятися? Але якби не ти, то, побачивши, як він змінився, я зразу впала б до його ніг.
— Отже, Артуре, ви мене не послухалися, — сказала пані д'Еглемон тремтячим голосом, знову опускаючись на кушетку, куди лорд Гренвіль не зважився пересісти.
— Я не міг більше опиратися бажанню почути ваш голос, побути біля вас. Це стало безумством, маячнею. Я вже не володію собою. Я багато міркував; я далі не можу витримати. Я повинен умерти. Але вмерти, не побачивши вас, не почувши шелесту вашої сукні, не зберігши в пам'яті ваших сліз — яка жахлива смерть!
Він рвучко обернувся, щоб вийти, і з його кишені випав пістолет. Маркіза дивилася на зброю поглядом, який не виражав ні почуттів, ні думок. Лорд Гренвіль підняв пістолет і був, напевне, прикро вражений цим випадком, який міг здатися театральною витівкою закоханого.
— Артуре! — сказала Жюлі.
— Пані, я приїхав сюди в розпачі, я хотів… — почав він опустивши погляд і замовк.
— Ви хотіли заподіяти собі смерть у моєму домі! — вигукнула вона.
— Не тільки собі, — тихо відповів він.
— То ви хотіли вбити й мого чоловіка, так?
— Ні, ні, не його! — вигукнув він задихаючись. — Але заспокойтеся, мій фатальний задум не здійсниться. Коли я сюди увійшов, коли побачив вас, я віднайшов мужність і тепер я мовчатиму, я помру сам.
Жюлі підвелася і кинулася в обійми Артурові, який крізь ридання своєї коханої почув слова, сповнені палкої пристрасті:
— Спізнати щастя і померти… — сказала вона. — Хай і так!
Історія всього життя Жюлі вилилася в цьому вигуку, що вихопився з глибини її єства, в цьому голосі плоті й кохання, якому нездатні опиратися жінки, позбавлені твердої віри в бога. Артур обняв її й переніс на канапу: його рухи дихали тією силою, яку дає нам несподіване щастя. Але раптом маркіза випручалася з обіймів коханого і втупила в нього нерухомий погляд, який буває в жінки, доведеної до розпачу; потім схопила свічку, взяла його за руку й повела у свою спальню; там вона підійшла до ліжка, в якому спала Елена, й обережно відгорнула запону, затуливши свічку долонею, щоб світло не падало на прозорі, напівзаплющені повіки дівчинки. Елена спала, розкинувши ручки, й усміхалася уві сні. Жюлі поглядом показала лордові Гренвілю на дитину. Цей погляд сказав усе.
«Чоловіка ми можемо покинути, навіть якщо він нас любить. Чоловік — створіння сильне, він знайде собі розраду. Ми можемо зневажити закони світу. Але як матері покинути своє дитя?»
Всі ці думки і безліч інших, ще зворушливіших, відбилися в її погляді.
— Ми заберемо її з собою, — прошепотів Артур. — Я дуже її любитиму…
— Мамо! — сказала Елена, прокинувшись.
Жюлі залилася слізьми. Лорд Гренвіль сів і, склавши руки на грудях, застиг у похмурій мовчанці.
«Мамо!» Цей милий, наївний оклик пробудив у душі Жюлі стільки шляхетних почуттів, стільки невтримної ніжності, що владний голос материнства на мить заглушив голос кохання. Жюлі забула, що вона жінка, вона стала тільки матір'ю. Лорд Гренвіль недовго чинив опір, сльози Жюлі обеззброїли його. Аж раптом десь гримнули, відчиняючись, двері й окрик: «Пані д'Еглемон, ви в себе?» — відбився в серцях закоханих, як гуркіт грому. Повернувся маркіз. Не встигла Жюлі опанувати себе, як генерал уже попрямував зі свого кабінету в спальню дружини. Ці дві кімнати були суміжні. На щастя, Жюлі встигла подати знак лордові Гренвілю, і той кинувся в туалетну кімнату. Маркіза миттю зачинила за ним двері.
— А ось і я, дружинонько, — сказав Віктор. — Полювання не відбулося. Я йду спати.
— На добраніч, — сказала вона, — Я теж збираюся лягти. Вийдіть, я перевдягатимуся.
— Сьогодні ви явно не в гуморі. Скоряюся вам, маркізо.
Генерал повернувся до своєї кімнати. Жюлі провела його до дверей, зачинила їх і поквапилася випустити на волю лорда Гренвіля. Вона вже опанувала себе і подумала, що нема нічого неприродного у візиті лікаря, який її лікував. Вона могла покинути його у вітальні, коли пішла укласти дочку в постіль, і тепер вона скаже Артурові, щоб він нечутно пройшов туди. Та відчинивши двері до туалетної кімнати, Жюлі пронизливо зойкнула: стулкою дверей лордові Гренвілю придавило і розчавило пальці.
— Що там сталося? — спитав чоловік.
— Нічого, нічого, — відповіла вона, — я вкололася шпилькою.
Двері в кімнату генарала раптом знову відчинилися. Маркіза подумала, що чоловік прийшов, тривожачись за неї, і проклинала його лицемірне співчуття, таке невчасне і недоречне. Вона поквапилася знову зачинити двері до туалетної кімнати, і лорд Гренвіль не встиг визволити руку. Генерал і справді з'явився; але маркіза помилилася, його привела сюди турбота про власну персону.
— У тебе не знайдеться для мене фуляр? Цей бовдур Шарль не приготував мені хустинки на голову. В перші дні нашого шлюбу ти втручалася в усі мої справи, в усі дрібниці з такою турботливістю, що навіть набридала. Ех, недовго тривав медовий місяць — ні для мене, ні для моїх краваток. Тепер я цілком залежу від слуг, які глузують з мене.
— Ось вам фуляр. Ви заходили до вітальні?