Оноре Бальзак – Шагренева шкіра (страница 35)

Незабаром він уже був між винним ринком, цим велетенським складом барил, і шпиталем Сальпетрієр, цим величезним розсадником пияцтва, коло невеликого ставу, де хлюпотались качки найрізноманітніших пород, яскріючи на сонці переливами кольорів, схожих на барви церковних вітражів. Тут були зібрані качки з усього світу: крячучи, перекидаючись, плещучись, вони були ніби палатою качачих депутатів, скликаною помимо їхньої волі, але, на щастя, без хартії й без політичних принципів, вони жили тут, не боячись мисливців, але часом попадаючи в поле зору природознавців.

— Ось пан Лавріль, — сказав сторож Рафаелеві, який розшукував цього великого жерця зоології.

Маркіз побачив невисокого панка, що з глибокодумним виглядом роздивлявся двох качок. Учений був середнього віку, риси обличчя мав симпатичні, привітні, якісь незвичайно лагідні, і в усій його подобі відчувалась безмежна відданість науці. З-під перуки, яку він безперестану смикав, врешті кумедно стяг на потилицю, видні були сиві пасма; таке недбальство виказувало в ньому безмежну пристрасть до науки і до її відкриттів, а ця пристрасть — як, між іншим, і будь-яка пристрасть — так владно виокремлює нас із зовнішнього світу, що змушує забувати про самих себе. В Рафаелі явився вчений і дослідник, і в ньому пробудив захват цей природознавець, що не спав цілі ночі, розширюючи коло людських знань, і навіть своїми помилками служив славі Франції, а втім, чепуруха, мабуть, посміялась би з того, що між поясом штанів і смугастим жилетом ученого виднілася щілинка, щоправда соромливо прикрита сорочкою, яка збилася жужмом, бо пан Лавріль безперестану то нахилявся, то випростувався, як цього вимагали його зоогенетичні спостереження.

Після перших слів привітання Рафаель вирішив, що повинен сказати панові Лаврілю якісь банальні компліменти щодо його качок.

— О, на качок ми багаті! — відповів природознавець. — А втім, як ви, певне, знаєте, це найпоширеніший рід у родині перетинчастолапих. У цьому роду є сто тридцять сім видів, дуже відмінних один від одного — починаючи з лебедя й кінчаючи качкою зінзін. У кожного своя назва, свій особливий норов, своя батьківщина, свій зовнішній вигляд, а подібності між ними не більше, ніж у негра з білим. Справді, коли ми їмо качку, то навіть не здогадуємось, яка вона поширена.

Йому впав у око невеликий гарний птах, що виходив з води.

— Дивіться, ото краватковий лебідь, бідна дитина Канади, що прибула здалеку показати нам своє сірувато-буре пір’я, свою чорну краваточку. Дивіться, він чухається... А то знаменита пухова гуска, або ж гага; під її пухом сплять наші модниці. Яка вона гарна! Гляньте на її черевце, червонясто-біле, на зелений дзьоб. Я щойно був присутній при паруванні, якого й не сподівався, — провадив він. — Поєднання минуло цілком успішно, і тепер я нетерпляче дожидатиму результатів. Тішусь надією, що матиму сто тридцять восьмий вид, якому, можливо, дадуть моє ім’я. Ось вони, ця парочка, — він показав на двох качок. — Ото — гусак-реготун (anas albifrons), а це велика качка-свистуха (anas ruffina, за Бюффоном).Я довго вагався між качкою-свистухою, качкою-білобровкою й качкою-широкодзьобом (anas clypeata). Дивіться, он широкодзьоб, огрядний брунатно-чорний розбишака з кокетливою зеленаво-райдужною шийкою. Але качка-свистуха має чубчик, і я, розумієте, більш не вагався. Нам бракує тут тільки качки чорно-ковпачної. Наші панове природознавці в один голос твердять, що вона — тільки зайвий дублікат чирка гачкодзьобого, що ж до мене... — (Враз він однією дивною гримасою виказав водночас і скромність, і гордість ученого — гордість, у якій відчувалась упертість, і скромність з відтінком задоволення) — ...то я так не гадаю, — докінчив він. — Самі бачите, добродію, ми тут часу не гаємо. Я саме працюю над монографією про качку як рід... Але я до ваших послуг.

Поки вони підходили до гарного будинку на вулиці Бюффона, Рафаель уже встиг віддати шагреневу шкіру на дослідження панові Лаврілю.

— Цей виріб мені знайомий, — сказав нарешті вчений, оглянувши талісман крізь лупу. — Ним була накрита якась шкатулка. Шагрень дуже стара! Тепер шкатульники воліють уживати тигрин. Тигрин, як вам, певне, відомо, це шкіра з raja sephen, червономорського ската.

— Але що ж це таке, скажіть, будьте ласкаві...

— Це, — відказав учений, — щось зовсім інше. Між тигрином і шагренню така різниця, як між океаном і землею, рибою й четвероногим. Правда, риб’яча шкіра міцніша за шкіру наземних тварин. А це, — провадив він, показуючи на талісман, — це, як ви, мабуть, знаєте, один з найдивовижніших продуктів тваринного світу.

— Що ж саме? — спитав Рафаель.

— Це шкіра віслюка, — вмощуючись вигідніше в кріслі, відповів учений.

— Я знаю, — сказав молодий маркіз.

— У Персії є надзвичайно рідкісна порода віслюків, — провадив природознавець. — Старовинна назва його онагр, equus asinus, татари називають його кулан. Паллас спостерігав його й опублікував свої спостереження. Адже ця тварина дуже довго мала славу фантастичної. Вона, як вам відомо, згадується в Святому письмі; Мойсей заборонив парувати її зі спорідненими видами. Та ще більшу славу дав онагрові той вид розпусти, об’єктом якого він бував і про який говорять біблійні пророки. Паллас, як вам, мабуть, відомо, в «Acta Acad Petropolitana», том другий, повідомляє, що перси й ногайці ще й тепер святобливо шанують ці дивні збочення як чудовий засіб при хворобах нирок і запаленні сідничного нерва. Ми, бідні парижани, й уявлення не маємо про онагра! В нашому музеї його нема. Яка незвичайна тварина! — провадив учений. — Це створіння таємниче, в його очах є відбивна оболонка, якій жителі Сходу приписують магічну силу; шкіра в нього тонша й рівніша, ніж у найкращих наших коней, вона вся в ясно-рудих і блідо-рудих смугах і дуже схожа на шкіру зебри. Шерсть у нього м’якенька, хвиляста, слизька на доторк; зір його не менш гострий, ніж у людини; він трохи більший за найбільших наших свійських віслюків і надзвичайно сміливий. Коли на нього нападуть, він напрочуд успішно відбивається від найлютіших хижаків; а швидкістю з ним можуть змагатися хіба птахи. Найкращий перський чи арабський кінь не наздогнав би онагра. За визначенням, яке дав ще батько сумлінного вченого Нібура, чию недавню смерть ми, як вам, мабуть, відомо, оплакуємо, середня швидкість бігу цих дивних створінь — сім географічних миль за годину. Наш звироднілий віслюк не дає й уявлення про це незалежне й горде створіння. Онагр моторний, рухливий, погляд у нього розумний і хитрий, будова тіла доладна, рухи сповнені жвавості. Це зоологічний цар Сходу! Турецькі й перські забобони приписують йому таємниче походження, і Соломонове ім’я домішується до розповідей тібетських і татарських оповідачів про подвиги цієї шляхетної тварини. Треба зауважити, що приручений онагр вартий величезних грошей; спіймати його в горах майже неможливо, він бігає, як сарна, літає, як птах. Казки про крилатих коней, про нашого Пегаса напевне виникли в тих краях, де пастухи могли часто бачити, як онагр стрибає зі скелі на скелю. Верхових віслюків, що народились у Персії від схрещення свійської ослиці з прирученим онагром, фарбують у червонястий колір — так повелося з давніх давен. Можливо, звідси пішло й наше прислів’я: «Злий, мов червоний віслюк». У ті часи, коли природознавство у Франції було геть занедбане, якийсь мандрівник, мабуть, завіз до нас цю дивовижну тварину, що дуже погано зносить неволю. Звідси й прислів’я. Та шкіра, що ви мені показали, — сказав учений, — це шкіра онагра, її назву тлумачать по-різному. Одні гадають, що Шагpi — слово турецьке, інші — що Шагрі — місто, де ці зовнішні покриви тварини обробляють хімічно — цей процес непогано описав Паллас, саме він і надає шкірі своєрідної зернистості, що так дивує нас. Мартеленс писав мені, що Шагрі — це річка...

— Дякую за пояснення: якби ще існували бенедиктинці, то якому-небудь абатові Кальме все це послужило б основою для чудових приміток, але я маю честь звернути вашу увагу на те, що цей клапоть шкіри спершу був завбільшки... ось із цю географічну карту, — Рафаель показав на розкритий атлас, — але за три місяці він помітно зменшився...

— Так, — відповів учений, — розумію. — Рештки живих організмів підлягають природному знищенню, яке легко виявляється й залежить від атмосферних умов. Навіть метали відчутно розширяються і стискаються, бо інженери помічали досить значні проміжки між великими каменями, які спочатку були скріплені смугами заліза. Наука розсягла, а людське життя дуже коротке. Тому ми не претендуємо на те, щоб пізнати всі явища природи...

— Наперед прошу вибачення за своє запитання, — трохи збентежено провадив Рафаель. — Чи ви цілком певні того, що ця шкіра підлягає загальним законам зоології, що вона може розширюватись?

— Ну звісно!.. Що за чорт! — пробурчав пан Лавріль, намагаючись розтягти талісман. А втім, добродію, — додав він, — сходіть до Планшета, знаменитого професора механіки, — він напевне знайде спосіб подіяти на цю шкіру, розм’якшити її, розтягти.

— Ох, я вам завдячую життям!

Рафаель попрощався з ученим природознавцем і, покинувши добрягу Лавріля в його кабінеті, серед склянок та гербаріїв, побіг до Планшета. Тепер, після цього візиту, він, сам того не усвідомлюючи, володів усією людською наукою — номенклатурою! Добряга Лавріль, як Санчо Панса, коли той розповідав Дон-Кіхотові історію з козами, розважався тим, що перелічував тварин і перенумеровував їх. Стоячи однією ногою в могилі, вчений знав тільки малесеньку часточку того незліченного стада, що його Бог із незнаною метою розсіяв по океанові світів.