Оноре Бальзак – Шагренева шкіра (страница 37)
І вчений показав пальцем на бузинову трубку, сторчма встромлену в глину.
— Все це дуже просте, — сказав Рафаель.
Планшет усміхнувся,
— Іншими словами, — провадив він з упертою логічністю, властивою математикам, — щоб вода не виливалася з великого резервуара, треба прикласти до кожної часточки її поверхні силу, рівну силі, що діє в сторчовій трубці, та коли висота нашого водяного стовпчика буде рівна цілому футові, то висота тисячі стовпчиків у великому резервуарі буде зовсім незначна. А тепер, — стукнувши пальцем по бузинових трубках, сказав Планшет, — замінимо цей кумедний пристрій металевими трубами відповідної міцності та розміру; тож коли накриємо поверхню рідини в великому резервуарі міцною рухомою металевою плитою, а паралельно їй закріпимо нерухомо іншу, теж достатньої міцності, та ще й забезпечимо можливість доливати рідину крізь сторчову трубку, то предмет, затиснутий між двома міцними площинами, неминуче буде сплющуватись дедалі більше під дією прикладених до нього величезних сил. Безперервно вводити рідину в трубку й передавати її енергію плиті — для механіки це іграшки. Вистачить двох поршнів та кількох клапанів. Зрозуміло вам, любий мій, — спитав він, узявши Валантена під руку, — що нема такої речовини, яка, поміщена між двома силами тиску, що збільшуються необмежено, не буде змушена розплющитись?
— Як? Це винайшов автор «Листів до провінціала?» — вигукнув Рафаель.
— Так, саме він. Механіка не знає нічого простішого й прекраснішого. На протилежному принципі — розширюваності води — побудовано парову машину. Але вода розширюється тільки до певної міри, тоді як її нестискуваність, сила в певному розумінні негативна, неминуче виявляється нескінченно великою.
— Якщо ця шкіра розтягнеться, — сказав Рафаель, — я обіцяю вам поставити величезний пам’ятник Блезові Паскалю, встановити премію в сто тисяч франків за розв’язання найважливіших проблем механіки, що буде присуджуватись раз на десять років, дати посаг усім вашим кузинам і, нарешті, збудувати притулок для збожеволілих або зубожілих математиків.
— Це було б дуже добре, — озвався Планшет. — Завтра ми підемо з вами до Шпіггальтера, провадив він незворушно, як люди, що живуть у сфері виключно інтелектуальній. — Шпіггальтер знаменитий механік, і він нещодавно за моїм проектом збудував удосконалену машину, за допомогою якої дитина зможе упхати в свою шапочку тисячу копиць сіна.
— До завтра.
— До завтра.
— Оце то механіка! — вигукнув Рафаель. — Хіба це не найпрекрасніша з наук? Лавріль зі своїми онаграми, класифікаціями, качками, видами та всякими почварами в банках годиться хіба в маркери.
Другого дня Рафаель у чудовому настрої заїхав до Планшета, і вони вдвох подались на вулицю Здоров’я; в назві можна було вбачити добру прикмету. Незабаром молодик опинився в величезній Шпіггальтеровій майстерні, серед безлічі розжарених ревучих горнів. То був цілий потоп вогню, злива цвяхів, океан поршнів, гвинтів, важелів, брусів, терпугів, гайок, море чавуну, дерева, клапанів та сталевих штаб. Від залізних ошурків аж дерло в горлянці. Залізо було в повітрі, залізом були вкриті люди, від усього аж било залізом; залізо мало своє життя, воно було організоване, топилось, ходило, думало, набираючи всіх форм, скоряючись усім примхам. Під сопіння міхів, під дедалі гучніший гуркіт молотів, вищання верстатів Рафаель зайшов до великого приміщення, чистого й добре провітреного, і там йому надали змогу оглянути докладно величезний прес, про який напередодні згадував Планшет. Його вразила товщина чавунних плит і залізні стояки, з’єднані незламною основою.
— Коли ви швидко крутнете сім разів оцю корбу, — сказав Шпіггальтер, показуючи на балансир з полірованого заліза, — то сталева плита розлетиться на скалки, і вони голками повпиваються вам у ноги.
— Оце так! — вигукнув Рафаель.
Планшет власноручно вклав шагреневу шкіру між дві плити всемогутнього преса і, сповнений тієї впевненості, якої надав науковий світогляд, швидко крутнув ручку балансира.
— Лягайте всі, а то повбиває! — несподівано крикнув Шпіггальтер і сам кинувся додолу.
В майстерні пронизливо засвистіло. Вода, що була в машині, прорвала чавун, ринула зі страшною силою, але, на щастя, попала в старе горно, перекинула його, покотила, скрутила гвинтом, як ото смерч обвивається круг якогось будинку й несе його геть.
— Oгo! — незворушно зауважив Планшет. — Шагрень ціла й неушкоджена! Пане Шпіггальтер, мабуть, у чавуні або в великій трубі була тріщина.
— Ні, ні, я свій чавун знаю. Заберіть, пане, цю річ, у ній сидить диявол!
Німець ухопив ковальський молот, кинув шкіру на ковадло й зі страшною силою, яку вселяє в людей гнів, завдав талісманові найстрашнішого удару, який будь-коли гримів у його майстерні.
— Навіть знаку не лишилося! — вигукнув Планшет, погладжуючи непокірну шагрень.
Збіглись робітники. Підмайстер узяв шкіру й кинув у кам’яно-вугільне пекло горна. Постававши півколом круг вогню, всі нетерпляче дожидали дії величезних міхів. Рафаель, Шпіггальтер і професор стояли в центрі притихлого чорного натовпу. Дивлячись на ті білки блискучих очей, на обличчя в залізних ошурках, на чорну засмальцьовану одіж, Рафаель перенісся думкою в нічний фантастичний світ німецьких балад. Помічник майстра, потримавши шкіру в горні хвилин із десять, кліщами вийняв її.
— Дайте-но, — сказав Рафаель.
Помічник майстра жартома простяг шкіру Рафаелеві. Той незворушно зіжмакав її голими руками — вона була так само холодна й м’яка. Пролунав крик жаху, робітники розбіглися, в збезлюднілій майстерні лишились тільки Валантен та Планшет.
— Справді-таки в ній є щось диявольське! — з розпукою в голосі вигукнув Рафаель. — Невже ніяка людська сила не годна подарувати мені хоч би один зайвий день?
— Ласкавий пане, це я винен, — скрушно відказав математик, — треба було пропустити цю незвичайну шкіру крізь металургійні вальці. І як це мені спало на думку запропонувати прес?
— Я сам вас про це попросив, — нагадав Рафаель.
Учений зітхнув, мов обвинувачений, якого визнали невинним двадцятеро присяжних. Але зацікавлений дивною загадкою шагреневої шкіри, він хвилинку подумав і сказав:
— Треба подіяти на цю невідому речовину реактивами. Сходімо до Жафе — може, хімії пощастить більше, ніж механіці.
Валантен, сподіваючись застати славетного хіміка Жафе в його лабораторії, пустив коня клусом.
— Ну, старий друже, — сказав Планшет, звертаючись до Жафе, що сидів у кріслі й розглядав якийсь осад, — як справи у хімії?
— Засинає. Нічого нового. А втім, Академія визнала існування саліцину, але саліцин, аспарагін, вокелін, дигіталін — це все не відкриття...
— Неспроможні винаходити речі, ви, здається, дійшли до того, що винаходите назви, — зауважив Рафаель.
— Щира правда, юначе!
— Слухай, — сказав професор Планшет хімікові. — Спробуй-но розкласти оцю речовину. Коли добудеш із неї якийсь елемент, то я наперед називаю його «дияволіком», бо, пробуючи його стиснути, ми щойно поламали гідравлічний прес.
— Побачимо, побачимо! — радісно вигукнув хімік. — Може, вона виявиться новим простим тілом!
— Та це просто шматок ослячої шкіри, — сказав Рафаель.
— Добродію!.. — обурився хімік.
— Я не жартую, — сказав маркіз і подав йому шагреневу шкіру.
Барон Жафе доторкнувся до шкіри своїм шершавим язиком, звиклим куштувати солі, луги, гази, і, кілька разів плямкнувши, сказав:
— Ніякого смаку. Ану, дамо йому трохи фтороводневої кислоти.
Шкіру змочили цією речовиною, що так швидко розкладає тваринні тканини, але в ній не відбулось ніяких змін.
— Це не шагрень! — вигукнув хімік. — Припустімо, що цей таємничий незнайомець — мінерал, і стукнімо його по носі, тобто покладімо до вогнетривкого тигля, де в мене, як навмисне, червоний поташ.
Жафе вийшов і зразу повернувся.
— Дозвольте мені взяти шматочок цієї незвичайної речовини, — сказав він Рафаелеві. — Вона така, незвичайна...
— Шматочок? — вигукнув Рафаель. — І волосинки б не дав. А втім, спробуйте, — додав він сумно й водночас насмішкувато.
Вчений зламав бритву, намагаючись надрізати шкіру, спробував розітнути її сильним електричним струмом, піддав її дії вольтового стовпа — всі блискавки науки нічого не могли вдіяти зі страшним талісманом. Була сьома година вечора. Планшет, Жафе й Рафаель, дожидаючи результатів досліду, не помічали, як летить час. Шагрень вийшла переможницею з жахливого зіткнення з чималою кількістю хлористого азоту.
— Я загинув! — вигукнув Рафаель. — Це воля самого Бога. Я помру.
Він покинув обох учених у цілковитій розгубленості. Вони довго мовчали, не наважуючись поділитися враженнями; нарешті Планшет заговорив:
— Тільки не розповідаймо про цю подію в Академії, а то колеги засміють нас.
Обидва вчені схожі були на християн, що встали з могил у день Страшного Суду, а Бога на небесах не побачили. Наука? Безсила! Кислоти? Проста вода! Червоний поташ? Зганьбився! Вольтів стовп і блискавка? Іграшки!
— Гідравлічний прес розломився, як шматок хліба, — додав Планшет.
— Я вірю в диявола, — помовчавши хвильку, заявив барон Жафе.
— А я — в Бога, — озвався Планшет.
Кожен лишався вірний собі. Для механіки всесвіт — це машина, якою повинен керувати робітник, а для хімії — витвір демона, що розкладає все, а світ — це газ, наділений здатністю рухатись.