Оноре Бальзак – Шагренева шкіра (страница 33)
Рафаель хутко піднявся до себе в мансарду і, коли ступав на останні сходинки, почув звуки фортепіано. Поліна чекала його; на ній було скромне ситцеве платтячко, але з його крою, з капелюшка, рукавичок, шалі, недбало кинутих на ліжко, видно було, яка вона багата.
— Ах! Ось і ви, нарешті! — вигукнула вона, повернувши голову й підводячись назустріч йому в пориві наївної радості.
Рафаель підійшов і сів поруч Поліни, залившись рум’янцем, збентежений, щасливий; він мовчки дивився на неї.
— Нащо ви покинули нас? — спитала Поліна і, червоніючи, опустила очі. — Що з вами сталося?
— Ох Поліно! Я був дуже нещасний, та й досі я такий.
— Ой, — зітхнула вона зворушено. — Вчора я зрозуміла все. Бачу — ви добре одягнений, наче багатий, а насправді — ану, признавайтесь, пане Рафаелю, все як і було, правда?
На очі Валантенові навернулись непрохані сльози, він вигукнув:
— Поліно! Я...
Він не договорив, у очах його світилась любов. Погляд був сповнений ніжності.
— О, ти кохаєш мене, ти кохаєш мене! — вигукнула Поліна.
Рафаель тільки нахилив голову — він не міг промовити й слова.
І тоді дівчина взяла його за руку, стиснула її в своїй і заговорила, сміючись і плачучи воднораз:
— Багаті, багаті, щасливі, багаті! Твоя Поліна багата... А мені... мені треба тепер бути бідною. Скільки разів я казала собі, що за саме лише право сказати: «Він мене кохає», — я віддала б усі скарби світу! О мій Рафаелю! В мене мільйони. Ти любиш розкіш, ти будеш задоволений, але ти повинен любити й мою душу, вона повна любові до тебе! Ти знаєш, мій батько повернувся. Я багата спадкоємиця. Батько й мати віддали мою долю в мої руки. Я вільна, розумієш?
Рафаель тримав Поліну за руки і, ніби в нестямі, так палко, так жадібно цілував їх, що ті поцілунки схожі були на корчі. Поліна відняла руки, поклала йому на плечі й притягла його до себе; вони обнялись, пригорнулись і поцілувалися з тим солодким і святим запалом, вільним від усіх поганих думок, яким буває позначений тільки один цілунок, перший, той, яким дві душі беруть одна одну у владу.
— Ох! — зітхнула Поліна, падаючи на стілець. — Я не можу без тебе жити... Не знаю, звідки взялось у мене стільки відваги, — додала вона, почервонівши.
— Відваги, Поліно? Ні, тобі боятись нема чого, це не відвага, а кохання, справжнє кохання, глибоке, вічне, як моє, правда ж?
— О, говори, говори, говори! — сказала вона. — Твої уста були так довго німі для мене!
— То ти мене кохала?
— О Господи! Чи я кохала? Знав би ти, скільки разів я плакала, прибираючи твою кімнату, горюючи через те, що ми з тобою вбогі. Я ладна була продатись демонові, аби лиш розвіяти твій смуток. Тепер, мій Рафаелю, адже ти мій: моя оця прекрасна голова, моїм стало твоє серце! О так, надто серце, оте вічне багатство!.. На чому ж я спинилася? — сказала вона. — А, так! У нас три-чотири мільйони. Може, п’ять. Якби я була бідна, мені, мабуть, дуже хотілось би носити твоє ім’я, щоб мене називали твоєю дружиною, а тепер я б віддала за тебе весь світ, залюбки була б довіки твоєю служницею. І ось, Рафаелю, пропонуючи тобі своє серце, себе й своє багатство, я все ж даю тобі не більше, ніж тоді, коли поклала сюди — вона показала на шухляду столу, — монету в сто су. О, якого болю завдала мені тоді твоя радість!
— Нащо ти багата? — вигукнув Рафаель. — Нащо в тебе немає марнолюбства? Я нічого не можу зробити для тебе!
Він аж руки заломив від щастя, від розпачу, від кохання.
— Я тебе знаю, небесне створіння, коли ти станеш маркізою де Валантен, ні титул мій, ні багатство не будуть для тебе варті...
— Однієї твоєї волосинки! — докінчила вона.
— У мене теж мільйони, але що тепер для нас багатство. Моє життя — ось що я можу тобі подарувати, візьми його!
— О, твоє кохання, Рафаелю, для мене дорожче від цілого світу! Як, твої думки належать мені? Тоді я найщасливіша зі смертних.
— Нас можуть почути, — зауважив Рафаель.
— О, тут нікого нема! — сказала вона, грайливо стріпнувши кучерями.
— Іди ж до мене! — закричав Рафаель, простягаючи до неї руки.
Вона впала йому на коліна й охопила руками його шию.
— Обійміть мене за всі прикрощі, яких завдали мені, за всі муки, що я терпіла через ваші радощі, за всі ночі, що я просиділа, розмальовуючи віяла...
— Віяла?
— Коли вже ми багаті, золото ти моє, я можу сказати тобі все. Ох дитино! Як легко дурити розумних людей! Хіба ж могли в тебе бути двічі на тиждень білі жилети й свіжі сорочки за три франки на місяць для пралі? А молока ти випивав удвічі більше, ніж можна було купити за твої гроші! Я дурила тебе на всьому — на паливі, на оливі, навіть на грошах. О мій Рафаелю, не бери мене за дружину, — сміючись додала вона, — я дуже хитра.
— Як же тобі вдавалося це?
— Я працювала ночами до другої години й половину заробленого на віялах віддавала мамі, а половину тобі.
Якусь хвилину вони дивились одне на одного, ошалілі від радості й любові.
— О, колись ми, мабуть, заплатимо за таке щастя якимсь страшним горем! — вигукнув Рафаель.
— Ти одружений? — спитала Поліна. — Я нікому тебе не віддам.
— Я вільний, рідна моя.
— Вільний! — повторила вона. — Вільний — і мій!
Вона стала навколішки, склала руки й молитовно звела очі на Рафаеля.
— Я боюся збожеволіти. Який ти чарівний! — провадила вона, гладячи рукою біляву голову коханого. — Яка ж вона дурна, ота твоя графиня Феодора! Яку втіху відчувала я вчора, коли всі вітали мене! Її ніколи не зустрічали так! Слухай, любий, коли я торкнулася спиною твого плеча, якийсь голос шепнув мені: «Він тут!» Я обернулась — і побачила тебе. О, я втекла, щоб не почепитись тобі на шию при всіх!
— Щаслива ти, що можеш говорити! — вигукнув Рафаель. — А в мене серце стискається. Хотів би плакати й не можу. Не забирай своєї руки. Здається, отак би довіку дивився на тебе, щасливий і вдоволений.
— Скажи ці слова ще раз, коханий!
— Що для нас слова! — відповів Рафаель, і гаряча сльоза його впала Поліні на руку. — Колись я розповім про своє кохання; тепер я можу тільки відчувати його.
— О, прекрасна душа, дивний геній, серце, яке я так добре знаю, — вигукнула вона, — все це моє і я твоя?
— Назавжди, ніжна моя душе, — схвильовано промовив Рафаель. — Ти будеш моєю дружиною, моїм добрим генієм. Твоя присутність завжди розвіювала мої прикрощі й дарувала мені розраду; тепер твоя янгольська усмішка ніби очистила мене. Я ніби заново народився на світ. Жорстоке минуле, мої жалюгідні безумства — і все це здається мені лихим сном. Я очищуюсь душею коло тебе. Відчуваю подих щастя. О, лишися тут назавжди! — додав він, побожно пригортаючи її до свого розкалатаного серця.
— Хай смерть прийде коли завгодно! — в захваті крикнула Поліна. — Я жила!
Щасливий той, хто збагне їхню радість, — вона йому знайома!
— Любий Рафаелю, — сказала Поліна, коли вже цілі години минули в них у мовчанні, — я б хотіла, щоб ніхто ніколи не входив до нашої милої мансарди.
— Треба замурувати двері, вставити у вікно грати й купити цей дім, — вирішив маркіз.
— Так, правда! — погодилась вона. Хвилину помовчала й додала: — Ми наче забули шукати твої рукописи!
Обоє засміялися милим, невинним сміхом.
— Я тепер зневажаю будь-яку науку! — вигукнув Рафаель.
— А як же слава, ласкавий пане?
— Ти — моя єдина слава.
— Тобі було дуже тяжко на серці, коли ти писав оцю базгранину, — сказала вона, гортаючи папери.
— Моя Поліно...
— Атож, я твоя Поліна... То що?
— Де ти живеш?
— На вулиці Сен-Лазар. А ти?
— На вулиці Варен.
— Як далеко будемо ми одне від одного, поки...
Не доказавши, вона кокетливо й лукаво позирнула на коханого.
— Але ж ми будемо в розлуці щонайбільше два тижні, — заперечив Рафаель.
— Правда... Через два тижні ми звінчаємось. — Поліна підстрибнула, як дитя. — О, я безсерда дочка! — провадила вона. — Я не думаю ні про батька, ні про матір, ні про що на світі. Ти знаєш, любий, мій батько тяжко нездужає. Повернувся з Індії зовсім хворий. Трохи не помер у Гаврі, коли ми поїхали його зустрічати. Ох Боже! — скрикнула вона, глянувши на годинника. — Вже третя година! Я маю бути вдома: він прокидається о четвертій. Я господиня в домі, мама робить усе, що я хочу, батько на мене молиться, але я не хочу зловживати його добротою, це було б негарно! Бідолашний батько, це він послав мене вчора до Італійського театру... Ти навідаєш завтра його?