Оноре Бальзак – Філософські етюди (страница 26)

— Пане вчителю, я привів до вас пана Луї Ламбера. Він навчатиметься в четвертому класі й завтра прийде на уроки.

Потім, тихо перемовившись із отцем Огу, директор голосно запитав:

— Де ви його посадите?

Було б несправедливо заради новачка потривожити котрогось із нас, а що була вільна одна тільки парта, поруч зі мною, — бо я останній прийшов у клас, — то Луї Ламбер за неї і сів. Хоч урок ще не закінчився, ми всі попідхоплювались на ноги, щоб подивитися на Ламбера. Пан Марешаль чув наші розмови, він зрозумів, що ми вкрай збуджені, й мовив із тією добротою, за яку ми його так любили:

— Принаймні не бешкетуйте, не заважайте навчатися іншим класам.

Цими словами він трохи раніше відпустив нас на перерву, під час якої ми снідали, й ми всі оточили Ламбера, поки пан Марешаль прогулювався у дворі з отцем Огу. Нас було близько вісімдесятьох чортенят, зухвалих, як шуліки. Хоч кожному довелося пройти крізь жорстокі випробування вступу в колеж, ми ніколи не давали пощади жодному новачкові; щоб посоромити неофіта, на нього сипалися глузи, запитання, його дражнили, під’юджували і в такий спосіб випробовували його звички, силу, характер. Ламбер — чи то незворушний, чи то приголомшений — не відповідав на наші запитання. Тоді хтось вигукнув, що новачок, мабуть, закінчив школу Піфагора. Вибухнув загальний сміх, і Луї Ламбер на все своє перебування в колежі дістав прізвисько Піфагор. І водночас його пильний погляд, зверхній вираз, яким він відповідав на наші дитячі вихватки — хоча зверхність була йому невластива, — спокійна поза, в якій він стояв, його видима сила, що була в гармонії з віком, — усе це викликало певну повагу навіть у найбешкетніших із нас. Щодо мене, то я стояв біля нього й мовчки спостерігав.

Луї мав чотири з половиною фути зросту, він здавався худим і тендітним. Засмагле обличчя й почорнілі від сонця руки начебто свідчили про фізичну силу, а насправді він був слабкіший, ніж йому належало бути в його віці. Через два місяці після вступу до колежу, коли внаслідок постійного перебування в класі первісна засмага з нього зійшла, ми побачили, що він блідий і білий, мов жінка. Усіх вразило, яка в нього велика голова. Кучеряве волосся прегарного чорного кольору надавало дивовижної краси чолу, що здавалося величезним навіть нам, цілком байдужим до висновків френології — науки, яка була тоді лише в зародку. У прегарних обрисах цього чола ввижалося щось незвичайне, пророче, завдяки чистій лінії надбрівних дуг, ніби вирізьблених в алебастрі над блискучими вуглинами очей; ці дуги сходилися на переніссі й видавалися ідеально симетричними, що буває дуже рідко. А втім, важко було скласти чітке уявлення про Лам-берове обличчя з його досить-таки неправильними рисами, зате його очі дивували багатством та мінливістю виразу, вони, здавалося, віддзеркалювали душу. То світлий і дивовижно проникливий, то ніжний і неземний, їхній погляд тьмянів, ставав ніби безбарвним у ті хвилини, коли Луї віддавався спогляданню. Тоді його очі ставали схожі на віконні шибки — щойно вони яскріли бризками сонця, і раптом на них насунула тінь. Сила і голос Луї мали ту саму властивість, що й погляд: вони то завмирали в нерухомості, то примхливо змінювалися. Його голос то звучав ніжно, мов голос жінки, котра признається в коханні, то робився натужним, ламким, нерівним, якщо цими словами можна виразити незвичайні відтінки звуку. Щодо його фізичної сили, то звичайно він стомлювався від найлегшої гри і здавався кволим, майже калікою. Але в перші дні його життя в колежі, коли один із наших розбишак посміявся з цієї хворобливої тендітності, що робила його нездатним до бурхливих розваг, якими ми захоплювалися, Ламбер ухопився обома руками за кінець столу, що складався з дванадцяти парт-пюпітрів, збитих у два ряди спадами в протилежні боки, уперся спиною в кафедру, а ногами в нижню поперечину парт і сказав:

— Беріться вдесятьох і спробуйте зрушити стіл!

Я був при цьому і можу засвідчити: Ламбер справді виявив тоді фантастичну силу, і видерти стіл з його рук десятеро учнів не змогли. Він володів здатністю зосереджувати в собі у певні хвилини надприродну могутність, збирати всі сили і спрямовувати 'їх до якоїсь однієї мети. Але діти — втім, як і дорослі — звикають про все судити за першими враженнями, а за Луї вони спостерігали тільки в перші дні по його приїзді. А тоді він ні в чому не виправдав пророцтва пані де Сталь і не здійснив жодного чуда, яких від нього сподівалися.

Після першого випробувального триместру Луї стали вважати за звичайного пересічного учня. Отож мені одному пощастило проникнути в цю високу душу — і чому б мені не назвати її навіть божественною? Хіба є щось ближче до Бога, ніж душа геніальної дитини? Завдяки спільності вподобань і думок ми стали друзями й односумами. Наша братська приязнь стала такою міцною, що товариші стулили наші прізвиська в одне. Їх більше не вимовляли окремо і, щоб покликати одного з нас, гукали: «Поет-і-Піфагор!» Правда, разом вимовлялися імена й декотрих інших учнів. Отож протягом двох років я був шкільним товаришем бідолашного Луї Ламбера, і моє життя у ті часи було настільки тісно поєднане з його життям, що сьогодні я можу написати історію його духовного розвитку.

Довгий час я не розумів, які багатства сховані в серці й у мозку мого товариша. Мені треба було дожити до тридцяти років, щоб мої спостереження достигли й відстоялися, щоб промінь живого світла осяяв їх знову, щоб я зрозумів значення явищ, наївним свідком яких мені довелося бути; я втішався ними, не усвідомлюючи собі ні їхньої величі, ні механізму, деякі з них я навіть забув і запам’ятав лише найяскравіші; але сьогодні моя пам’ять упорядкувала їх, і я прилучився до таємниць невичерпного розуму Луї, спогадуючи чудові дні нашої дитячої дружби. Тільки час допоміг мені проникнути в суть подій і фактів, що 'їх було так багато в цьому житті, яке минуло в невідомості, подібно до життя багатьох інших людей, втрачених для науки. Отож із погляду опису та оцінки фактів історія наших взаємин сповнена анахронізмів чисто духовного порядку, та, можливо, це не зашкодить її своєрідному інтересу.

Протягом перших місяців перебування у Вандомі Луї страждав від хвороби, симптоми якої були непомітні для вихователів, а проте вона неминуче мала перешкодити виявленню його видатних здібностей. Звикши до свіжого повітря, звикши сам здобувати освіту, не скоряючись нічиїм розпорядженням, оточений ніжним піклуванням старого кюре, що обожнював племінника, звикши думати просто неба, Луї Ламбер нелегко звикав до шкільних правил, йому було тяжко марширувати в загальній шерензі, скніти в чотирьох стінах класу, де вісімдесят підлітків мовчки сиділи на дерев’яних лавах, кожен за своєю партою-пюпітром. Його чуття були такі вигострені, що це розвинуло в ньому виняткову душевну витонченість, і він дуже страждав від цього життя у великому гурті. Випари, які псували повітря, змішані із запахами брудного класу, завжди засміченого рештками наших сніданків та підвечірків, дратували його нюх, це чуття, що перебуває в тіснішому зв’язку із системою мозку, ніж інші, й, подразнюючись, викликає спочатку непомітні зміни в органах мислення. Були й інші причини того, що повітря в класах постійно псувалося: там стояли ящики, де ми зберігали свою здобич: голубів, забитих до свята, або страви, тайкома поцуплені з їдальні. Нарешті, у класних кімнатах були кам’яні постаменти; там завжди стояло по два відра з водою, і ми сходилися туди щоранку, мов коні до корита, й у присутності вчителя по черзі ополіскували собі обличчя та мили руки. Звідти ми переходили до столу, де жінки причісували нас і пудрили. Прибирали наше приміщення лише раз у день, перед нашим пробудженням, і воно завжди було брудне. Хоч вікон у ньому було багато, а двері — високі, запахи умивальника, перукарських знадобів, ящиків, де зберігалися речі кожного учня, не кажучи вже про випари від вісімдесяти скупчених тіл, постійно лоскотали нам нюх. Цей шкільний humus, змішаний із багнюкою, яку ми весь час приносили з двору, утворював ніби купу гною, і смерділо від неї страх! Брак чистого, запашного повітря, яким він досі дихав у полях та в лісах, переміна звичок, дисципліна — усе це пригнічувало Ламбера. Поставивши лікоть правої руки на парту й підперши щоку долонею, він усі уроки дивився на листя дерев у дворі або на хмари в небі. Здавалося, він учить урок, але, бачачи, що його перо нерухоме, а сторінка лишається чистою, вчитель кричав йому:

— Ви нічого не робите, Ламбере!

Знову й знову шпигала Луї в саме серце ота шпилька: «Ви нічого не робите!» Через те в нього ніколи не було вільного часу, на перервах його змушували писати «пенсуми». «Пенсум» — кара для учня, в різних колежах вона була різною; у Вандомі тому, хто завинив, належало за перерву переписати стільки-то рядків. Ми з Ламбером були так завалені «пенсумами», що за два роки нашої дружби навряд чи мали бодай шість днів відпочинку. Якби не книжки, що їх я приносив з бібліотеки — тільки вони підтримували життя в нашому мозку, — подібне існування довело б нас до цілковитого отупіння. Відсутність фізичних вправ впливає на дітей фатально. Звичка поводитися по-царському, засвоєна з юних літ, кажуть, помітно псує будову тіла в монарших осіб, якщо вони не кидають виклик долі, розвиваючи свої м’язи на полях битви та на ловах. Коли навіть закони придворного етикету до такої міри впливають на спинний мозок, що роблять тазові кістки королів жіночними, розм’якшують їхню мозкову речовину і призводять до виродження, то якої глибокої шкоди, і фізичної, і духовної, завдає школярам постійна нестача свіжого повітря, руху, веселощів? Отож каральна система, якої дотримуються в наших колежах, неодмінно повинна привернути увагу авторитетів у галузі народної просвіти, коли серед них з’являться мислителі, що думатимуть не лише про себе.