Оноре Бальзак – Філософські етюди (страница 25)
Отже, досить уявити собі усамітненість великого колежу з його монастирськими будівлями в центрі невеликого містечка, чотири парки, де ми розміщалися за ієрархією, і стане зрозуміло, з яким інтересом завжди зустрічали ми новачка, нового пасажира на нашому кораблі. Жодна юна герцогиня, уперше відрекомендована при дворі, ніколи не ставала мішенню для стількох дошкульних дотепів, як новачок, коли його вперше до нас приводили. Повідомлення: «Завтра з’явиться новачок!» чули насамперед підлесники, які під час вечірнього відпочинку перед молитвою крутилися біля одного з двох отців-вихова-телів, які наглядали за нами по черзі, кожен протягом тижня. І тоді негайно в усіх дворах здіймався багатоголосий крик: «Новачок! Новачок!» Ми збігалися звідусіль, з’юрмлювалися навколо класного керівника й наполегливо допитувалися: «Звідки він? Як його звати? У якому класі він навчатиметься?»
Навколо появи Луї Ламбера виникла легенда, гідна казок із «Тисячі й однієї ночі». Я тоді навчався в четвертому класі, серед молодших. Вчителювали у нас два мирянини, яких ми, проте, за традицією називали отцями. У ті часи у Вандомському колежі залишалося тільки троє ораторіанців, яким це звання належало законно. А в 1814 році й вони знайшли собі притулок на сільських парафіях, за прикладом мого дядька — кюре в містечку Мер, а колеж відтоді став цілком світським закладом. Отець Огу, наш вихователь, що чергував на тому тижні, був чоловік славний, хоч і не володів великими знаннями та відчуттям такту, яке допомагало б йому зрозуміти різні дитячі характери й призначати покарання залежно від здібностей та здоров’я того або того учня. Отець Огу охоче розповів нам про дивовижні події, внаслідок яких завтра тут мав з’явитися незвичайний новачок. Усі ігри вмить припинилися, й малюки мовчки з’юрмилися навколо вчителя, щоб вислухати історію про Луї Ламбера, якого пані де Сталь знайшла в глухому закутні лісу, мов осколок метеорита. Отець Огу мусив розповісти нам і про пані де Сталь. Протягом усього того вечора я уявляв її зростом у десять футів. Згодом я бачив картину «Корінна», де Жерар теж зобразив її дуже високою й дуже гарною. Проте ідеальна жінка, створена моєю уявою, переважала її настільки, що справжня пані де Сталь завжди тьмяніла у моїй свідомості перед цим образом, навіть після того як я прочитав її цілком чоловічу книжку «Про Німеччину». А Ламбер тоді уявлявся нам ще дивовижнішим чудом: мовляв, коли завідувач навчальної частини пан Маре-шаль зробив йому іспит, то він — так розповів нам отець Огу — навіть завагався, чи не помістити його у старший клас. Ламбера довелося залишити в четвертому, бо він слабо знав латину, але, безперечно, він щороку перескакуватиме через клас, і як виняток його приймуть до академії.
Отже, ми матимемо честь побачити серед молодших сурду-тик, прикрашений червоною стрічкою, яку носили академіки Вандомського колежу. Академіки в нас мали великі привілеї. Їх часто запрошували на обід за директоровим столом, а двічі на рік для них влаштовували літературні вечори, на яких ми знайомилися з їхніми творами. Академік був у Вандомі знаменитістю в мініатюрі. Всякий вандомець, якщо тільки він не захоче покривити душею, признається, що справжній академік справжньої Французької академії ніколи не здавався йому таким дивовижним створінням, як хлопчик-гігант, прикрашений хрестом та неоціненною червоною стрічкою — відзнаками нашої академії. Здавалося неможливим увійти до цієї уславленої компанії, не досягши другого класу, адже на вакаціях академіки щочетверга повинні були влаштовувати публічні читання, де ми вислуховували їхні оповідання, поеми, послання, трактати, трагедії і комедії, а вважалося, що така творча діяльність недо-сяжна для учнів молодших класів. Я довго зберігав у пам’яті одне оповідання під назвою «Зелений віслюк» — як на мене, найвидатніший твір цієї мало кому відомої академії. І ось учень четвертого класу стане академіком! Серед нас житиме хлопець, якому тільки чотирнадцять років, а він уже поет, улюбленець пані де Сталь і майбутній геній — так сказав нам отець Огу; чарівник, здатний написати твір або зробити переклади за ті хвилини, поки в класі роблять перекличку, і вивчити уроки, прочитавши їх лише один раз. Луї Ламбер збурив усі наші думки. Цікавість, яку виявляв сам отець Огу, його нетерпляче бажання скоріше побачити новачка ще дужче розпалювали нашу й без того розтривожену уяву.
— Якщо він має голубів, для нього не знайдеться куреня. Усі вже зайняті. Як шкода! — вигукнув один з нас, той, хто згодом став уславленим агрономом.
— А з ким він сидітиме? — запитав інший.
— Як би я хотів бути його односумом! — схвильовано вигукнув третій.
На жаргоні нашого колежу слово «односум» (в інших школах кажуть однокашник) має значення, яке майже неможливо перекласти. Так називали друга, який по-братському ділив із тобою не тільки радість, а й прикрощі нашого дитячого життя, мав із тобою одні інтереси, виступав на твоєму боці й у бійках, і в замиреннях, у наступі й у обороні. Але дивна річ! У мої часи я не знав такого випадку, щоб рідні брати були й односумами. Якщо людина живе почуттями, вона, либонь, боїться збіднити себе, домішуючи до природженої прихильності прихильність набуту.
Враження, яке того вечора справили на мене розбалакування отця Огу, залишилося одним із найяскравіших вражень мого дитинства, і я можу порівняти його хіба з читанням «Робінзона Крузо». Саме завдяки спогаду про ті дивовижні відчуття у мене значно пізніше виникла думка — можливо, цілком нова — про те, що однакові слова по-різному діють на різні уми. У слові немає нічого абсолютного — ми самі більше на нього впливаємо, ніж воно впливає на нас; його сила в образі, який ми у нього вкладаємо; але детальний опис цього явища вимагає досить глибокої наукової розвідки — недоречної у творі такого жанру. У ту ніч я довго не міг заснути; між мною і моїм сусідом по дортуару спалахнула гостра суперечка про дивовижне створіння, яке мало з’явитися серед нас завтра. Цей сусід, Баршу де Пеноан, згодом став офіцером, а потім письменником великої філософської глибини, не зрадивши ні свого призначення, ні випадку, що поєднав в одному класі, під одним дахом і на одній парті тих двох єдиних учнів, про яких у Вандомському колежі говорять і нині. (На той час, коли вийшла друком ця книжка, наш товариш Дюфор ще не ступив на парламентську стежку.) Баршу — сьогодні він перекладач Фіхте, коментатор і друг Баланша — уже тоді цікавився, як і я, питаннями метафізики. Ми часто верзли з ним удвох усіляку нісенітницю про Бога, про нас самих, про природу. Тоді він оголошував себе послідовником пірронізму. Ревниво прагнучи грати свою роль, він заперечував Ламберові здібності; а що я тільки недавно прочитав «Знаменитих дітей», то я так і сипав доказами, посилаючись на малого Монкальма, на Піко делла Мірандолу, на Паскаля — одне слово, на всі рано сформовані інтелекти, на знамениті аномалії в історії людського духу, на людей, яких можна було вважати попередниками Лам-бера. У ті часи я палко приохотився до читання. Мій батько хотів послати мене до Політехнічної школи і тому оплачував для мене приватні уроки з математики. Виконуючи в колежі обов’язки бібліотекаря, мій репетитор дозволяв мені користуватися книжками і не надто стежив за тим, що саме виносив я з бібліотеки, затишного притулку, куди у вільний від обов’язкового навчання час я ходив до нього брати уроки. Я думаю, що він або не вмів давати їх, або був заклопотаний якоюсь важливою справою, бо охоче дозволяв мені читати під час занять, а сам працював, не знаю над чим. Отож ми наче уклали між собою мовчазну угоду: я не скаржився, що мене нічого не навчають, а він мовчав про те, що я беру книжки. Захоплений цією несвоєчасною пристрастю, я занедбав обов’язкові уроки і складав поеми, які, звичайно, не вселяли великих надій, якщо судити з одного довгого віршованого рядка, що став серед моїх товаришів знаменитим, — з нього починалася епопея про інків:
Кепкуючи з моїх творчих спроб, товариші дражнили мене Поетом, але 'їхні глузи не могли мене виправити. Я й далі римував рядки, попри мудру пораду пана Марешаля, нашого директора, який спробував вилікувати мене від моєї застарілої хвороби, розповівши мені притчу про лихі пригоди кропив’янки, яка випала з гнізда, бо захотіла літати раніше, ніж у неї виросли крила. Я все читав і читав і став найбездіяльнішим, найледачішим, найзамисленішим школярем молодшого відділення, а отже, мене й карали частіше, ніж інших. Цей автобіографічний відступ має пояснити, чому з таким хвилюванням я чекав появи Ламбера. Мені було тоді дванадцять років. Я відразу почув невиразну симпатію до хлопця, з яким у мене була певна схожість у темпераментах. Я сподівався знайти нарешті спільника у своїх мріях і роздумах. Ще не знаючи, що таке слава, я пишався, що моїм товаришем буде хлопець, якому пані де Сталь провістила безсмертя. Луї Ламбер здавався мені гігантом.
І ось настало довгосподіване завтра. За кілька хвилин до сніданку ми почули на безлюдному подвір’ї кроки пана Марешаля та новачка. Усі голови негайно обернулися до дверей класу. Отець Огу, котрий поділяв із нами муки цікавості, не засвистів, як звичайно, щоб урвати перешіптування в класі й закликати нас до праці. І ось ми побачили славнозвісного новачка — пан Марешаль тримав його за руку. Наш вихователь спустився з кафедри, і директор, згідно з етикетом, урочисто сказав йому: