Оноре Бальзак – Філософські етюди (страница 14)

Сказавши ці жахливі слова, він сів, схрестив руки на грудях, похилив голову і втупив похмурий погляд у підлогу. В цю хвилину увійшов тюремний наглядач і звелів мені повернутися в свою камеру. Засмучений тим, що доведеться покинути товариша в таку хвилину, коли він зовсім занепав духом, я міцно його обняв як друг.

«Потерпіть трохи, — сказав йому я, — можливо, все ще закінчиться добре. Якщо думка чесної людини може полегшити ваші сумніви, то знайте, що я шаную вас і люблю. Прийміть мою дружбу і покладіться на моє серце, якщо своєму серцю ви не довіряєте».

Наступного дня о дев’ятій годині ранку по нього прийшли четверо солдатів і капрал. Почувши шарудіння їхніх кроків, я визирнув у вікно. Коли молодого лікаря вели через тюремний двір, він подивився на мене. Ніколи не забуду я того погляду — стільки було в ньому думок, передчуттів, смирення і якогось лагідного тихого смутку. То був безмовний, але цілком очевидний заповіт, за яким людина передавала в руки останнього друга своє пропаще життя. Якою, мабуть, тяжкою була для нього остання ніч, яким самотнім він себе почував! Та вираз його блідого обличчя свідчив, що, можливо, з віднайденої поваги до самого себе він почерпнув новий стоїцизм. Можливо, він очистився каяттям і вважав, що омив свою провину в своїх стражданнях і ганьбі. Він ішов твердою ходою, і на ранок він уже повідмивав плями крові, в яку неумисне вимастився. «Адже мої руки вмочилися у кров з фатальної випадковості, коли я спав, бо сон у мене завжди неспокійний», — сказав він мені напередодні з жахом і розпачем у голосі. Я довідався, що його судитиме військово-польовий суд. Через день дивізія мала рушати далі, й командир півбригади не хотів покинути Андернах, не покаравши злочину в тому самому місті, де його було скоєно. Поки відбувався суд, мене мучила жорстока тривога. Нарешті десь ополудні Проспера Маньяна привели назад до в’язниці. Я саме відбував свою щоденну прогулянку в тюремному дворі; побачивши мене, він кинувся в мої обійми.

«Кінець! — сказав він. — Мені кінець, і не лишилося найменшої надії. Отже, всі вважатимуть мене вбивцею. — Він гордо підвів голову. — Ця несправедливість повернула мені відчуття невинності. Жити мені однаково було б тяжко, зате помру я бездоганно. Та чи існує життя потойбіч смерті?»

Усе вісімнадцяте сторіччя відбилося в цьому несподіваному запитанні. Проспер поринув у глибоку задуму.

«Стривайте, — сказав йому я. — Які вам ставили запитання і як ви відповідали? Невже ви не розповіли їм про все так само щиро, як розповідали мені?»

Якусь мить він пильно дивився на мене і після цієї моторошної паузи заговорив з гарячковою жвавістю і поквапністю:

«Спершу вони мене запитали: «Ви виходили вночі з корчми?» Я відповів: «Так». — «В який спосіб?» Я почервонів і відповів: «Виліз у вікно». — «Отже, ви його відчинили?» Я відповів: «Так». — «Ви проробили це дуже обережно — корчмар нічого не чув!» Я не знайшов, що відповісти. Човнярі посвідчили, що бачили, як я прогулювався вночі, ходячи то до Ан-дернаха, то до лісу. За їхніми словами, я пройшовся цією дорогою кілька разів. Виходить, я закопав золото й діаманти. Адже валіза зникла! А до всього мене там ще й мучили докори сумління. Як тільки я хотів сказати щось на своє виправдання, безжальний внутрішній голос кричав мені: «Ти ж хотів, хотів його вбити!» Усе було проти мене, навіть я сам!.. Коли запитали про мого товариша, я став палко захищати його. Тоді вони сказали: «Шукати вбивцю слід між вами, вашим товаришем, корчмарем і його дружиною. Адже всі вікна та двері вранці виявилися замкненими!» Почувши ці слова, — провадив Проспер, — я занімів, позбувся сил, душа у мене завмерла. Я вірив своєму другові більше, аніж самому собі, й не міг його звинуватити. Мені стало очевидно, що нас обох вважають співучасниками вбивства, але мене не таким спритним, як він! Я спробував пояснити злочин моїм можливим лунатизмом і виправдати друга; але тут я заплутався й остаточно занапастив себе. В очах суддів я прочитав собі вирок. Вони не могли втриматися від глузливих посмішок. Отже, всьому кінець. Усе ясно. Завтра мене розстріляють. Про себе я вже не думаю, — сказав він, помовчавши, — я думаю про свою бідолашну матінку! — Він замовк, подивився на небо і не зронив жодної сльозинки. Його очі були сухі, але повіки судомно посмикувались. — Фредерік...»

— Ага, згадав! Того другого звали Фредерік. Ну звісно ж, Фредерік! Як я міг забути його ім’я! — вигукнув гер Герман з торжеством у голосі.

Моя сусідка штовхнула мою ногу під столом своєю ніжкою і непомітно вказала на пана Тайфера. Колишній постачальник недбало закрив очі долонею, але за нещільно стуленими пальцями його погляд, як нам здалося, палахкотів похмурим вогнем.

— А що як його звати Фредерік? — прошепотіла сусідка мені на вухо.

У відповідь я підморгнув їй, ніби кажучи: «Помовчіть!»

Герман відразу повернувся до своєї розповіді.

— «Фредерік підло мене покинув! — вигукнув Проспер. — Мабуть, перелякався. А може, заховався десь у корчмі, адже обох наших коней уранці знайшли на подвір’ї. Яка моторошна таємниця! — провадив він після хвилинної мовчанки. — Лунатизм, лунатизм! Але ж напад цієї хвороби був у мене лише раз у житті — і то в шестирічному віці! Чи заберу я із собою в небуття спогад про найдорожче, що є на світі, — про дружбу? Невже мені судилося вмерти двічі, засумнівавшись у братській приязні, що виникла, коли нам було по п’ять років, а потім тривала й у школі, й коли ми стали студентами? Де ж ти, Фредеріку?»

Проспер заплакав. Як бачите, почуття дорожчі нам, аніж само життя.

«Ходімо, — сказав мені він, — я волію побути у своїй камері. Хай ніхто не бачить, що я плачу. Я мужньо зустріну смерть, але зараз мені важко вдавати з себе героя і, признаюся, до болю жаль помирати в юності, коли життя здається таким прекрасним. Уночі я зовсім не спав: бачив картини дитинства, бачив луки, де бігав малим хлопчиком, — можливо, вони мене і згубили. Переді мною відкривалося щасливе майбутнє, — мовив він, уриваючи спогади. — А тепер!.. Дванадцять солдатів. Молодший лейтенант командує: «Націляйся! Плі!» Гуркіт барабанів — і вічна ганьба! Ось воно, моє майбутнє. О, має ж існувати Бог, інакше все це було б аж надто безглуздим. — Тут він обняв мене і міцно-міцно пригорнув до себе. — Ви єдина людина, якій в останню свою годину я можу звірити душу. Вас випустять на волю, ви побачите свою матір! Я не знаю, багатий ви чи бідний, але яка різниця! Ви — моя остання надія! Не вічно ж триватиме ця війна. Так от, коли настане мир, поїдьте в Бове. Якщо моя мати переживе фатальну звістку про мою смерть, відшукайте її. Скажіть: «Він невинний!», втіште її цими словами. Вона вам повірить, — прошепотів він. — Сьогодні я їй напишу. Але ви передасте їй також мій останній погляд, ви скажете, що були останнім, кого я обняв. О, як вона полюбить вас, бідолашна, вас — мого останнього друга! Тут, — сказав він по хвилинній мовчанці, низько похиливши голову мовби під гнітом спогадів, — ніхто мене не знає, ні солдати, ні офіцери, і всім я вселяю жах. Якби не ви, моя невинність залишилася б таємницею між небом і мною».

Я присягнувся, що свято виконаю його останню волю. Мої слова, мій сердечний порив зворушили Проспера. Незабаром прийшли солдати і знову повели його в суд. Йому винесли смертний вирок. Я не знаю, які формальності супроводжували рішення суду, не знаю, що було потім і чи скористався Проспер усіма законними засобами, щоб захистити своє життя. Але він не мав сумніву, що завтра вранці його поведуть на розстріл, і провів ніч, пишучи листа матері.

«Ну от, ми обидва скоро дістанемо волю, — сказав він з усмішкою, коли вранці я зайшов до нього в камеру. — Я випадково почув, що генерал підписав вам помилування».

Я нічого не відповів і тільки дивився на нього, намагаючись закарбувати в пам’яті його риси. А він раптом скривився гидливо і сказав:

«Ви собі не уявляєте, який з мене боягуз! Усю ніч я благав оці стіни, щоб мене помилували, — і Проспер показав на стіни своєї камери. — Так, так, — провадив він, — я вив з розпачу, я обурювався, я пережив жахливі муки передсмертної агонії. Адже вночі я був сам-один. А тепер я думаю про те, що скажуть люди... Мужність — це як святковий костюм. Я повинен умерти з гідністю... Тому...»

ДВА ПРАВОСУДДЯ

— Ох, не доказуйте!.. — вигукнула юна особа, яка й попросила нюрнбержця розповісти страшну історію, а тепер різко урвала його. — Я хочу зберегти надію, що він урятувався. Коли ви скажете, що його розстріляли, я не засну всю ніч. Ви розповісте завтра, чим усе це закінчилося, гаразд?

Усі встали з-за столу. Гер Герман запропонував моїй сусідці руку, й вона запитала:

— Його розстріляли, так?

— Розстріляли. Страта відбулася на моїх очах.

— Справді? Та як ви змогли...

— Він сам цього захотів, пані. А який то жах провести на смерть живу людину, людину, яку ти любиш і знаєш, що вмирає вона без вини. Бідолашний хлопець не відривав від мене погляду. Здавалося, він жив уже тільки в мені. Адже мені він заповів передати матері останній його подих.

— Ну і як, відвідали ви її?

— Після укладення Ам’єнського миру я поїхав до Франції, щоб сказати Просперовій матері прекрасні слова: «Він невинний!» Я вирушив у цю подорож із благоговійним трепетом, як на прощу. Але на той час пані Маньян уже померла з туги. Я пережив глибоке хвилювання, спалюючи листа, якого мав їй передати. Ви, мабуть, посмієтеся з моєї німецької екзальтованості, але я побачив високу й трагічну драму в тому, що останнє «прощай», послане з однієї могили в іншу, залишиться похованим у вічній таємниці, й ніхто у світі його не почує, як ніхто не чує крику подорожнього в пустелі, коли на нього зненацька нападе лев.