Оноре Бальзак – Філософські етюди (страница 13)
— Вам хочеться пити, пане Тайфер? — спитав господар дому, побачивши, що банкір машинально взявся за карафу.
Вона вже була порожня.
Після короткої паузи, що запала після банкірової репліки, гер Герман став розповідати далі:
— Вранці Проспера Маньяна розбудив гучний гомін. Йому вчулися пронизливі крики, і всі його нерви затрепетали, як буває, коли, пробуджуючись, ми ще не звільнилися від тяжких марень, які переживали уві сні. В нашому організмі тоді відбувається особливе фізіологічне явище — струс, якщо вжити слово з просторіччя, — явище не досить вивчене, хоча воно, можливо, включає в себе феномени, цікаві для науки. Це почуття гнітючої туги, спричинене, можливо, надто раптовим об’єднанням двох начал людського єства, під час сну майже завжди роз’єднаних, за звичайних обставин швидко розвіюється. Але в бідолахи Проспера воно не тільки не розвіялось, а й перейшло в моторошний жах, коли між своїм матрацом і ліжком, на якому спав Вальгенфер, він побачив калюжу крові. Голова бідолашного німця лежала на підлозі, а тіло — на ліжку. Вся його кров вилилася з перетятої шиї. Побачивши нерухомі застиглі очі відрубаної голови, плями крові на своїх простирадлах і навіть у себе на руках, помітивши на своїй постелі скальпель, Проспер Маньян зомлів і впав у калюжу Вальгенферової крові.
«Я сприйняв це як кару за свої думки», — розповідав він потім мені.
Прийшовши до тями, Проспер побачив, що сидить у залі. Навколо його стільця стояли французькі солдати, а перед ним зібрався цілий натовп людей, що дивилися на нього з напруженою цікавістю. Він тупо глянув на офіцера республіканської армії, що допитував свідків і, мабуть, складав протокол. Він упізнав корчмаря, його жінку, двох човнярів і служницю заїзду. Хірургічний скальпель, яким скористався вбивця...
Тут пан Тайфер кахикнув, дістав хустинку, висякався, утер лоба. Ніхто, крім мене, не звернув уваги на ці досить природні рухи. Всі гості очей не зводили з оповідача, жадібно ловили кожне його слово. Колишній постачальник сперся ліктем правої руки на стіл, підпер щоку долонею і теж втупив у Германа пильний погляд. Після цього він уже не виявляв видимих ознак хвилювання або цікавості, але його обличчя і далі залишалося замисленим і землистим, як у ті хвилини, коли він крутив у пальцях корок від карафи.
— ...Хірургічний скальпель, яким скористався вбивця, лежав на столі, там-таки були Просперові папери, скринька і течка. Погляди людей, що з’юрмилися в залі, по черзі зверталися то на ці докази скоєного злочину, то на молодого лікаря, який, здавалося, був при смерті й нічого вже не бачив згаслими очима. Знадвору долинав глухий гомін: на вулиці теж зібралася велика юрма, приваблена до готелю чуткою про вбивство і бажанням подивитися на вбивцю. Кроки вартових, поставлених під вікнами зали, побрязкування їхніх рушниць вирізнялися на тлі приглушеного стінами гамору, але корчма була зачинена, на спорожнілому подвір’ї панувала тиша. Проспер Маньян не підводив очей, неспроможний витримати погляд офіцера, який складав протокол; аж раптом він відчув, як йому потиснули руку, й захотів глянути, хто ж йому поспівчував серед цього вороже настроєного натовпу. По мундиру він упізнав, що біля нього стоїть старший хірург півбригади, розквартированої в Андернаху. Але той дивився на нього таким пронизливим, таким суворим поглядом, що бідолашний юнак весь затремтів, і голова його закинулася на спинку стільця. Солдат дав йому понюхати оцту, і він прийшов до тями. Одначе вираз його обличчя був таким зацькованим, а очі здавалися такими мертвими й божевільними, що хірург, помацавши у Проспера пульс, сказав офіцерові:
«Капітане, зараз його неможливо допитувати, бо... »
«Гаразд! Відведіть його!» — відповів капітан, урвавши хірурга і звертаючись до капрала, що стояв позаду Проспера.
«Підлий боягуз! — упівголоса сказав йому капрал. — Постарайся хоч пройти твердим кроком повз цих виродків німців, не ганьби Республіку!»
Ці слова ніби пробудили Проспера Маньяна, і він підвівся, ступив кілька кроків; та коли двері на вулицю відчинилися і його овіяло свіжим повітрям, коли він побачив, як посунув на нього натовп, сили його покинули, коліна в нього підкосилися, й він похитнувся.
«Та за одне боягузтво цього плюгавця слід розстріляти! Ану йди!» — казали двоє солдатів, які підтримували його під руки.
«Ось він! Ось він! Падлюка! Ось він!»
Просперові вчувалося, ніби ці слова викрикує один голос, гучний голос натовпу, що сунув за ним, поливав його лайкою і зростав з кожним кроком. Тупіт юрби та солдатів, що супроводжували його, гомін розмов, голубінь неба, свіжість повітря, видиво Андернаха і плюскіт Рейну — все це вливалося в душу молодого лікаря, поки вони йшли від корчми до в’язниці, неясними, туманними, тьмяними враженнями, як і всі відчуття, що наринули на нього, відколи він пробудився. Іноді йому здавалося, розповідав він потім мені, що його вже не існує...
— Тими днями я сидів у в’язниці, — сказав гер Герман, уриваючи нитку своєї оповіді. — Як і всі ми у двадцять років, я був тоді сповнений палких мрій, я хотів захищати батьківщину і командував загоном добровольців, яких сам же й набрав в околицях Андернаха. За кілька днів до цього вбивства мої розвідники зрадили нас, і наш загін уночі потрапив в оточення; французів було вісімсот чи близько того, а нас чоловік двісті, не більше. Мене вкинули до андернахської тюрми й хотіли навіть розстріляти для настрашки нашого краю. Французи збиралися застосувати й ширші каральні заходи, але вбивство, за яке вони хотіли помститися на мені, було здійснене не в курфюрстових володіннях. Мій батько домігся, щоб страту на три дні відклали, а за цей час він з’їздив до генерала Ожеро й випросив у нього помилування. Отож я побачив Проспера Маньяна, коли його привели в андернахську тюрму, і з першого погляду відчув глибоку жалість до нього. Хоча він був блідий, з виразом розпачу на обличчі, в ньому відчувалося щось наївне, щире, і це вразило мене. Я бачив ніби віддзеркалення Німеччини в його довгому білявому волоссі, в синіх очах. У ньому мені привидівся образ моєї поневоленої країни, і я мав таке враження, що переді мною жертва, а не вбивця. Коли його проводили під моїм вікном, він раптом усміхнувся — я не знаю кому — гіркою й журливою усмішкою божевільного, в чиїй свідомості зненацька зблиснула іскра розуму. Вбивця не зміг би так усміхнутися. Коли до мене прийшов тюремник, я став розпитувати його про нового в’язня.
«Та він і слова не сказав, відколи його сюди посадили. Сидить, обхопивши руками голову, і дрімає, а може, думає про своє становище. Французи кажуть, ніби завтра вранці йому оголосять вирок, а не пізніше як через добу розстріляють».
Коли ввечері мені дозволили вийти в тюремний двір на коротку щоденну прогулянку, я весь цей час простояв під вікном нового в’язня. Ми з ним поговорили, і він з наївною відвертістю розповів мені про все, що з ним сталося, і досить розумно відповів на мої запитання. Після цієї першої розмови я вже не сумнівався, що він невинний. Того ж таки дня я домігся дозволу навідати його в камері і пробув у нього кілька годин. Отже, ми бачилися не один раз, і бідолашний хлопець нелукаво втаємничив мене у всі свої думки. Він вважав себе невинним і водночас злочинцем. Згадуючи страхітливу спокусу, подолати яку в нього вистачило сили, він усе ж таки боявся, що міг уві сні підвестися й у стані лунатизму здійснити злочин, який стільки обмірковував наяву.
«А ваш товариш?» — натякнув я.
«Що ви! — з палкою переконаністю вигукнув Проспер. — Вільгельм нездатний... »
Він навіть не договорив. На ці палкі слова, сповнені юної чистоти, я потис йому руку.
«Коли він прокинувся, — сказав Проспер, — то, звичайно, перелякався, втратив голову і втік».
«Не розбудивши вас, — сказав я. — Але в такому разі захищатися вам буде легко, якщо тільки Вальгенферову валізу не вкрадено».
Зненацька Проспер залився слізьми.
«О, я невинний, невинний! — вигукнув він. — Я не вбивав. Я згадав, що мені снилося. Я бігав наввипередки з товаришами на шкільному подвір’ї. Ні, я не міг відтяти голову тому бідоласі, якщо уві сні я бігав наввипередки».
Та незважаючи на проблиски надії, що повертали йому трохи спокою, він знову й знову мучився каяттям. Адже він усе-таки підняв руку, щоб перерізати людині горло. Він суворо осуджував сам себе, він не міг вважати, що його сумління чисте, після того як він скоїв злочин у думках.
«А я ж загалом добрий! — вигукував він. — О моя нещаслива мати! Можливо, в цю саму мить вона безтурботно грає в імперіал із сусідками у своїй невеличкій вітальні, обтягнутій шпалерами. Якби навіть вона знала тільки те, що я надумав убити людину і вже підняв на неї руку... О, вона вмерла б! А я ж у тюрмі, й мене звинувачують у справжньому вбивстві. Хай навіть я невинний у смерті того бідолахи — у смерті своєї матері я буду винний...»
Белькочучи ці слова, він не заплакав, але раптом у нападі шалу, характерного для пікардійців, кинувся до стіни і, якби я його не схопив, розчерепив би собі голову.
«Дочекайтеся суду, — сказав йому я. — Ви невинний, вас неодмінно виправдають. І ваша мати...»
«Моя мати! — з люттю вигукнув він. — Насамперед їй повідомлять, у чому мене звинувачують. Так уже заведено в малих містечках. І бідолашна помре від горя. Та й не можу я вважати себе невинним. Хочете знати правду? У мене таке відчуття, ніби я навіки втратив чистоту совісті».