Ондржей Секора – Муравлик Ферда (страница 7)
— Заждіть-но, заждіть!.. — вигукує знову чародій і тягне з другого вуха козаченяти жовту хустинку, а з носа — черевички, та ще й питає:
— А що то у вас у рукаві? — Він заглядає в рукав і дістає звідти маленького метелика з жовтогарячими крильцями й пускає його в повітря.
Усі присутні не вірили власним очам, аж роти пороззявляли з подиву.
— А тепер покажемо головний фокус! — вигукнув чародій і заклав руки за спину. Він злегенька підняв свій фрак і нахилив голову. Навколо запала мертва тиша. Спершу ніхто нічого не бачив, але за мить усі загомоніли разом:
— Погляньте, погляньте!
Над павучком здіймалася вгору якась хмаринка.
Хмаринка набухала й набухала, поки всі побачили, що вона зіткана з тонесеньких павутинок і нагадує собою щось подібне до повітряної кулі.
Це, й справді була повітряна куля, що трималася на тонесеньких линвах. Павучок заплів до них маленьку дощану лавочку й запросив Муравлика сісти на неї. Як тільки Муравлик там примостився, серед принишклої публіки почувся радісний гомін.
— Ура-а! — загукало товариство, і ніхто навіть не помітив, як повітряна куля з Муравликом одірвалася від землі. А коли нарешті помітили це, повітряна куля вже мчала, підхоплена вітром.
Муравлик стояв на лавочці й прощально махав хустинкою.
— Куди це він? Куди? — перепитували одне в одного вкрай здивовані жуки й комахи.
— Ген-ген далеко, шановні, дале-еко! — пояснювали ковалики.
— Та він же навіть не попрощався з нами! — бідкалось усе товариство.
— А навіщо те прощання! І для нього, і для нас краще, що він майнув відразу, без прощання. Можливо, що він дістанеться додому, щасливо заживе між своїми! — втішали всіх ковалики.
— А-я-яй, та я ж забула навіть подякувати йому за цей слинявчик, — заголосила збентежена козачиха, пориваючись бігти за повітряною кулею.
— А я не подякувала йому за хустинку й черевички, — розпачливо гукала друга і теж хотіла кинутись слідом за повітряною кулею.
— Облиште, все одно вам не наздогнати її! — зупиняли їх ковалики.
— Адже вона вже далеко, — докинув і коник-стрибунець.
І це була правда.
Повітряної кулі вже не було видно. Всі гості потиснули одне одному руки й пішли собі по домівках. Лишилися тільки червоні козаченята-прибиральниці. А Муравлик тим часом усе летів і летів. Що зичили йому ковалики? Можливо, він таки дістанеться до своїх і заживе щасливо.
* * *
Того дня комарі зустріли біля ставка панну Сонечко. Вони сховалися за кущ, наробили з мулу кульок і, коли вона проходила повз них, наліпили їй ці кульки на спину, де замість семи краплинок стало штук з п’ятнадцять.
Ох і рюмсала ж та панночка!
ЩО ПОБАЧИВ СПРОСОННЯ ФРАНТІШЕК
Тут було стільки хлоп’ят, що ви й не полічили б. Жили вони під лісом, біля річки, в наметах, і якраз проти табору сходило сонечко. «Стук, стук, стук!» — стукало сонечко по полотняних наметах, але всередині ще всі спали. На осонні стояв начальник табору із зовсім ще малим хлоп’ям.
— Ну швидше, давай! — підганяв начальник півголосом.
Тоді малий хлопчак почав:
— Ту-ру-ру... кхи, кхи...
— Не так. Знову вона в тебе кашляє. Давай ще раз.
— Тру... і-гі-гі-гі-гі-і-і...
— Ой-ой-ой, вона ірже, як кінь. Спробуй іще раз!
— Та-дра-та-дра-брррр...
— Ой, тепер вона бурчить, як бормашина. Ти що, розучився сурмити?
— Та-дра-та-дра-там-тідрата-тідрата-ті!..
Нарешті! Тільки тепер пощастило малому засурмити підйом так, що сурма в нього не кашляла, не іржала й не бурчала. Задоволений хлопчик обтер собі губи й став струнко поруч начальника.
З наметів почали виглядати скуйовджені голови, а потім вилазили й самі хлопчаки, бігли до води й милися так, що аж бризки летіли. Начальник табору був задоволений.
Аж тут хтось прибіг і пожалівся:
— А Їрка закинув моє мило у воду.
А інший:
— А Бедя сякається у воду.
А ще інший:
— А Ладя трубить у воді, як слон.
Але начальник ніби й не чув жодного ябеди. «Хай собі хлоп’ята побешкетують, — думав він, — аби тільки добре вмилися».
Коли це прийшов іще один ябеда:
— А Франтішек досі спить!
Тут начальник стрепенувся. І одразу ж крикнув:
— Хлопці, сюди! Візьміть кожен мисочку й наберіть у неї води! І всі — за мною!
А сам набрав води в казанок, щоб більше було. За ним до Франтішкового намету пішли навшпиньки хлопці з повними мисками. Начальник потихеньку відкрив намет, і ті, що були ближче, хлюпнули на сонного водою.
— І-і-і! — запищав Франтішек і вискочив з намету. Хотів од хлопців утекти, але спотикнувся, заплутався й упав навзнак. І тут же дістав душа від начальника, такого, як злива; вода затекла йому в очі, в носа й рота.
Мокрий Франтішек дригав ногами й руками, потім протер очі і тут раптом перелякано витріщив їх, швидко виплюнув воду з рота й закричав, показуючи на щось у небі:
— Хлопці, хлопці, гляньте, що це!
Всі підвели голови й подивилися вгору. Що це? Що це? Там щось летіло. Таке сірувате, невиразне, з чорною плямою посередині. І начебто падало на землю.
— Це повітряний корабель. Він падає! — крикнув мокрий Франтішек. — Гайда до нього!