Ондржей Секора – Муравлик Ферда (страница 17)
Це був Куриголоско. Обпікся, неборака, й припалив собі трохи язичка, коли гасив сірника, якого кинув хтось на мурашину доріжку. Але всі його розуміли й ніхто з нього не сміявся. Мовляв, ми знаємо, Куриголоску, що ти говориш не так, як ми. І нехай ніхто не сміється з тебе, бо ти в цьому не винен.
Ферда все зрозумів і миттю відповів Куриголоскові:
— Де б пак не вийшов! Я ж пізнаю дорогу! Вона вся вимазана медом!
Гуп! Мурашки враз опустили Ферду на землю. Так злякалися, коли це почули. Який жах, вимазані доріжки! І медом! Це в мурашнику нечувано. Що про це скажуть? Негайно треба прибрати. Пролунав гонг:
— Викликаємо двірників! І так швидко, як тільки хто може.
З усіх усюд повибігали прибиральники з віниками, щітками й лопатами, ось, мовляв, ми, покажіть-но нам, де й що розмазано, вмить приберемо! Та самі вони в проходах забруднили собі ноги медом і тепер розносили його повсюди.
Лихо, лишенько.
— Гей, хлопці, йдіть додому, Ферда вам зараз покаже, чого він у світі навчився, — засміявся наш герой. — Ідіть додому, додому! Йдіть спати, завтра все буде чисте, як скло!
Гаразд. Двірники поклали щітки, лопати, віники й пішли спати. Всі інші теж пішли спочивати. А мед, що залишився на них, вилизали замість вечері, й за хвилину всі вже міцно спали. Тим часом Ферда вибіг надвір. Біля мурашника висмикнув із павутиння в павука добрий канат, зробив з нього аркан і почав роздивлятися по околицях. Оглядав уважно кожну травинку, нишпорив лозиною під кожним камінцем. То тут, то там вибігав заспаний жучок і сварився:
— Навіть уночі не дають спокою!
Десь натрапив Ферда й на жука-жужілку, який вийшов на нічні лови. Ой, тут Ферда сам мусив швидко ховатися, щоб не дістати прочуханки.
Але раптом з-під якогось каменя вискочила, мов сполоханий кінь, стонога. І помчала, як навіжена, витолочуючи геть усе коло себе. Сотня її ніг миготіла, наче колоски під вітром.
Ферда за нею. Кинув аркан, але не так, як учив його колись жук Торбинка. Кинув просто на стоногу й упіймав її за шию. Почалася запекла боротьба. Спочатку стонога волочила Ферду по землі, але Ферда не давався. Впирався, вдавав, ніби хотів стоногу тягти, а насправді скеровував її до мурашника. Ви б і не повірили, як дурна стонога дала себе одурити й сунула просто до мурашника.
Вона вже думала, що геть знесилила бідолаху Ферду, думала, що затягла його за версту від мурашиної купи, аж тут раптом побачила, що перед нею чорніє головний вхід у мурашник. Бідолаха! Цієї страшної миті в неї потьмарилося в очах і ноги їй підломилися. Ферда навшпиньки обійшов стоногу і обережно прив’язав її до трави. Дав ще їй понюхати чебрецю, від якого краще спиться, й стонога, зморена й знесилена, заснула, як убита.
Темно було, хоч в око стрель. Ані місяця, ані зірок на небі, тільки тоді, коли пролітав світлячок, можна було бачити Ферду, що носив оберемками щітки, ганчірки та віники. І все це прив’язував до ніг стонозі. Справді, до ніг! До кожної ноги — віника, щітку або ганчірку.
— Агей! — закричав Ферда громовим голосом, коли одв’язав стоногу від трави.
— Що це? Де я? — зойкнула зненацька збуджена стонога.
Та поки вона отямилася, Ферда вже тягнув її між кількома вкритими росою квітками до входу в мурашник.
— Ой-ой-ой! — відчайдушно закричала вона і вперлася всіма ногами, всіма щітками, ганчірками й мітлами об землю. Саме цього й треба було Ферді, і він потягнув її проходом.
— Бережись, чистильна машина їде! — кричав він мурашкам, що виглядали в прохід.
Справді, це було схоже на чистильну машину. Стонога впиралася всіма ногами об підлогу, а Ферда тягнув її, і сто ганчірок, віників та щіток чистили все до найменшої порошинки. Іноді Ферда стукав стоногу по вкритих росою вусиках і так кропив перед нею підлогу.
Проходи одразу ж заблищали, як дзеркало. Коли настав новий день, мурашки бігали по таких чистих ходах, яких ще ніколи в них не бувало. Коли ж потім вони кинулися до своїх щіток, то жодної на місці не знайшли — стонога з ними втекла. Ферда мусив був знову впіймати її і забрати всі щітки. І тільки тоді стоногу вже зовсім відпустив.
ПРО ЗЛУ БАБУ-ЯГУ, ЯКА ДІСТАЛА ПО ЗАСЛУЗІ
— Ой, яка шкода, що ту стоногу відпустили, мені так хотілося подивитись на неї! — запищав Куриголоско.
— Швидше стоногу! Куди ви її поділи? Затримайте її! Ми пообіцяли нашій малечі, що ви їм покажете стоногу! — пробігли нагору нянечки, геть захекані, й хапалися за голови, коли побачили, що стоноги вже немає.
— Справді, треба було їм показати стоногу. Всі дітки так хотіли побачити її! — засмутилася найстарша й найкраща нянечка.
І це була правда. Можливо, малята внизу в коморках почули, що стонога втекла, а може, комусь не було чого робити, й хтось сказав їм про це.
— Ве-е-е! — зняли вони такий плач, якого мурашник і не чув ще.
Що робити? Не можна ж, щоб діти увесь час плакали. Щось треба придумати. Ферда збіг униз.
— Увага, діти, хто сидітиме тихо, хто не буде ані плакати, ані кричати, той побачить гарну виставу. Хочете послухати?
Мурашенятам було цікаво. Всі одразу ж утерли сльози, позатихали; мовляв, Фердо, ми вже всі хороші, можеш починати.
До речі, ви не думайте, що мурашенята схожі на маленьких мурашок. Де там! Мурашенятка на вигляд такі, як безногі черв’ячки, і тільки як нянечки загорнуть їх у пелюшки і повкладають спати, тільки тоді в них повиростають ноги, голова, вусики, спинка, й тільки в тих пелюшках мурашенята перетворяться на справжніх мурашок.
Саме цим маленьким безногим черв’ячкам хотів Ферда показати якусь виставу, щоб вони не плакали. Він умить був готовий. Поставив перед собою дві дошки й почав:
І поки це говорив, змайстрував із зеленої хустинки фігурку Єнічка, а з блакитної — фігурку Марженки. Ці ляльки він насадив собі на пальці — і ось уже Єнічек та Марженка прогулюються по краю дошки.
— Чи бачиш ти оті великі дерева? — питав Єнічек і показував на сволоки в кімнаті.
— А ти бачиш оті гарні грибочки? — і собі питала Марженка й показувала на малюків, що були найближче.
Діти почали сміятися.
— Я зірву собі оту ягідку,— сказав Єнічек і смикнув найближче немовля за волосики.
— І-і-і-і! — запищало маля й швиденько відхилилося.
— Погляньте, які вони цікаві, замалим на сцену не вилізли! — сміялися мурашки з проходу.
Вони поставали за рогом і самі хотіли хоча б краєм ока подивитися виставу. І Трумбелінек, трошечки дурненький, але добрий мурашка, стояв там.
На Фердиній дошці саме з’явилася хатка баби-яги.
— Ах, любий Єнічку, отут ми й сховаємось! — пищав Ферда тоненьким голоском і рухав блакитною фігуркою, ніби це говорила Марженка.
— Гаразд, гаразд, постукаймо в двері! — відповіла низьким голосочком зелена фігурка-Єнічек і присунулась до хатки баби-яги.
— Не йди туди, Єнічку, там баба-яга! — кричали Єнічкові мурашенята.
Вони геть забули, що це — тільки вистава. Але де там! Єнічек не послухав застережень і далі стукав у двері баби-яги.
— Єнічку, Єнічку, не роби цього, з тобою може лихо скоїтись!
Малята з жаху притулилися одне до одного.
І глядачі з коридора теж так захопилися грою, що брали все за правду. А Трумбелінек навіть пробурчав:
— Хай тільки спробує баба-яга вистромити голову. Ми їй покажемо, де раки зимують.
І взяв у руки дрючка. Інші також побрали дрючки або камені.
Коли це насправді з’явилася баба-яга. А був це Ферда з розмальованим горщиком на голові.
— Курзю-верзю, я вас із’їм! — загугнявив він страшним голосом з-під горщика. — Але спочатку я вас ізварю.