Ольга Токарчук – Веди свій плуг понад кістками мертвих (страница 20)

Тож трохи помовчавши, я продовжувала:

— Щоб вона мене гріла й захищала від дощу. Щоб не скидалася на інші куртки — сірі або чорні, які легко переплутати десь у гардеробі. Щоб мала кишені, багато кишень, куди можна покласти ключі, ласощі для Собак, мобілку, паспорт, тоді мені не треба носити торбинку, яка лише заважає.

Я сказала це, усвідомлюючи, що цим проханням віддаю себе в її руки.

— Здається, у мене для вас дещо є, — відказала Добра Звістка і ми пішли углиб цього довгого, наче кишка, приміщення.

У самому кінці стояла кругла вішалка, на якій висіли куртки.

Дівчина, не замислюючись, простягнула руку й витягла одну з них, гарну пухову, кармінного кольору.

— Що скажете? — у її очах відбивалися великі шибки світлих вікон, погляд спалахнув прегарним, чистим сяйвом.

Атож, куртка була саме на мене. Я почувалася, як Тварина, якій повернули здерту шкіру. У кишені знайшла крихітну мушлю й вирішила, що це маленький подарунок від попередньої власниці. Таке собі побажання: аби добре носилася.

У цій крамниці я купила ще й рукавиці, дві пари. Потім збиралася понишпорити в кошику із шапками й тоді побачила, що там лежав великий чорний Кіт. А поруч, на шарфах — ще один, такий самий, тільки більший. Я подумки назвала цих Котів Шапкою й Шарфиком, хоча потім насилу їх розрізняла. Чорні Коти Доброї Звістки.

Ця маленька мила продавчиня з китайською зовнішністю (на голові мала шапку зі штучного хутра) заварила мені чаю й підсунула стілець до пічки, аби я могла зігрітися.

Так почалося наше знайомство.

Коли дивишся на деяких людей, горло стискається, а очі наповнюються сльозами зворушення. Вони виглядають на істот, наділених повнішою пам’яттю про нашу колишню невинність і не зруйнованих дощенту Падінням. Така собі примха природи. Може, це чиїсь посланці, як ті слуги, що відшукують загубленого принца, котрий не пам’ятає про власне походження, показують йому вбрання, яке він носив колись у себе на батьківщині, й нагадують про повернення додому.

Вона теж страждала від своєї хвороби. Дуже рідкісної й чудної. Не мала волосся. І брів, і вій теж. Ніколи. Такою народилася. Гени або Астрологія. Я, звісно, переконана, що це Астрологія. Так, авжеж, я перевірила це потім у її Гороскопі: Ущербний Марс побіля Асценденту, з боку дванадцятого дому і в опозиції до Сатурна в шостому (такий Марс спричиняє також скритні й невмотивовані вчинки).

Отож вона малювала собі гарні брови олівцем, а на повіках — крихітні рисочки, що мали нагадувати вії; видимість була бездоганна. На голові завжди носила тюрбани, шапки, часом навіть перуки, або намотувала хустку.

Улітку я здивовано дивилася на її руки, цілковито позбавлені маленьких світлих або темнуватих волосків, які є в усіх нас.

Часто я замислююся, чому нам подобаються ті, а не інші люди. І щодо цього в мене теж є своя Теорія. Існує певна ідеальна гармонійна форма, до якої інстинктивно прагне наше власне тіло. Ми обираємо в інших ті риси, які могли б доповнити цей ідеал. Мета еволюції суто естетична, не йдеться про жодне пристосування. Еволюція прагне краси, осягнення найдосконалішої гармонії будь-якої форми.

Лише спостерігаючи за цією дівчиною, я помітила, яким, власне кажучи, бридким є наш волосяний покрив — ці брови посеред чола, вії, щетина на голові, пахви й лобок. Навіщо нам ці химерні стигмати? Гадаю, у раю ми всі були б позбавлені волосся. Голі й гладенькі.

Вона розповіла, що народилася в селі під Клодзьком, у дуже великій родині. Батько пив і рано помер. Мати серйозно хворіла. У неї була депресія й вона померла в лікарні, отупіла від ліків. Добра Звістка давала собі раду, як уміла. На відмінно склала випускні, але вчитися далі не пішла, бо не мала грошей, а до всього ще й піклувалася про менших братів та сестер. Вирішила заробити на навчання, але не могла знайти роботу. Нарешті її взяла до себе власниця мережі секонд-хенду, але платня виявилася настільки мізерною, що Добра Звістка насилу могла зводила кінці з кінцями, і навчання відкладалося щороку чимраз далі. Коли в крамниці нікого не було, дівчина читала. Я знала її книжки, бо вона ставила їх на полиці й позичала відвідувачам секонду. Похмурі жахіття, готичні романи в пошарпаних обкладинках, на яких був намальований Кажан. Чернець-збоченець, відокремлена від тіла рука, яка мордує людей, труни, вимиті повінню на цвинтарях. Вочевидь таке чтиво переконувало її, що ми живемо в найгіршому зі світів, і це сповнювало її оптимізму.

Слухаючи розповідей Доброї Звістки про її життя, я почала вже було подумки ставити всі ці запитання, котрі починаються словами «чому ти не…», далі йде опис того, що, на нашу думку, слід у такій ситуації зробити. Мої вуста вже почали вкладатися в таке нахабне «чому», але я вчасно прикусила язика.

Саме так це відбувається в глянцевих журналах, і я на якусь мить запрагнула стати схожою на них: розповідати, чого ми не зробили, де вчинили не так, як слід, що занехаяли, аби нарешті нацькувати нас самих на себе, аби ми відчули до себе відразу.

Я нічого не сказала. Життєві історії — це не привід для дискусій. Їх треба вислухати й віддячитися тим самим. Тому я теж розповіла Добрій Звістці про своє життя й запросила її додому, аби познайомити з дівчатками. Так і сталося.

Я звернулася в її справі до місцевої влади, та довідалася, що для таких осіб, як Добра Звістка, не передбачено фінансової підтримки. Немає жодних стипендій. Чиновниця порадила мені взяти в банку кредит. Його сплачують, закінчивши навчання й почавши працювати. Існують безкоштовні комп’ютерні, кравецькі й флористичні курси. На жаль, лише для безробітних. Тому дівчині довелося б звільнитися, щоб мати можливість на них ходити.

Я пішла до банку, де мені дали купу паперів, які слід було заповнити. Та одне було найважливішим — Добра Звістка повинна вступити до університету. І я знала, що вона, нарешті, доможеться свого.

Приємно сидіти в крамниці Доброї Звістки. Це найзатишніший куточок у місті. Сюди заходять матері з дітьми й пенсіонерки дорогою до дешевої їдальні. Зазирають охоронець із паркінгу й закоцюблі продавчині з поблизького базару. Усі отримують гарячий чай або каву. Можна було б сказати, що Добра Звістка влаштувала тут кав’ярню.

Сьогодні я мала почекати на неї, доки вона не зачинить свою крамничку, а потім податися з Дизем до Чехії, щоб відвідати книгарню, де продається Блейк. Добра Звістка складала якісь шарфики. Вона була маломовна, а коли вже щось говорила, то тихенько, і треба було слухати її дуже уважно. Останні відвідувачі ще нишпорили між вішалок, шукаючи обновки. Я зручно вмостилася на стільці й блаженно заплющила очі.

— А ви чули, що в лісах на Плоскогір’ї, десь там біля вас, з’явилися лисиці? Білі й пухнасті.

Я завмерла. Біля мене? Розплющила очі й побачила Добродія з Пуделем.

— Здається, той багатій з таким кумедним прізвищем випустив їх зі своєї ферми, — розповідав він, стоячи переді мною з кількома парами штанів, перекинутими через плече. Його Пудель глянув на мене, посміхаючись по-собачому, мабуть, упізнав.

— Нутряк? — запитала я.

— Саме він, — підтвердив Добродій, а тоді звернувся до дівчини: «Ви не могли б знайти мені штани на вісімдесят сантиметрів у поясі?».

— Ніяк не відшукають того Нутряка. Зник. Щез безслідно. Як голка в копиці сіна, — продовжував літній Чоловік. — Здається, він утік зі своєю коханкою кудись до теплих країв. А що він багатий, то йому легко сховатися. Кажуть, він був замішаний у якісь махінації.

Голомозий молодик, котрий питався про спортивний костюм фірми «Найк» або «Пума», а зараз шукав чогось на вішаках, озвався, майже не відкриваючи рота:

— Ніякі це не махінації, а мафія. Завозили контрабандні хутра з Росії, а проходили вони ніби з його ферми. Не розрахувався з російською мафією, перелякався й чкурнув.

Ця розмова мене занепокоїла. Ставало страшно.

— А це Пес чи Сучка, ваш Пудель? — ввічливо запитала я літнього Добродія, відчайдушно намагаючись спрямувати розмову в інше русло.

— А, мій Максик? Пес, звісно. Парубок іще, — засміявся той. Але його вочевидь більше цікавили місцеві плітки, бо він звернувся до голомозого й продовжував:

— Він мав величезне майно. Готель на виїзді із Клодзька. Продуктові крамниці. Звіроферму. Бойню та м’ясопереробний цех. Конюшні. А скільки ще всього записаного на дружину!

— Будь ласка, ось вам на вісімдесят сантиметрів, — я простягнула йому досить пристойні сірі штани.

Він ретельно оглядав їх, начепивши окуляри, читав інструкцію прання.

— Справді, гарні, я їх візьму. Знаєте, я люблю підігнані речі, обтислі. Це підкреслює фігуру.

— От бачите, які люди різні. А я завжди купую все завелике. Це дає відчуття свободи, — відповіла я.

Дизьо приніс добру новину. Місцевий тижневик «Клодзький край» запропонував йому опублікувати в рубриці «Поезія» переклади Блейка. Він був схвильований і зніяковілий водночас. Ми їхали практично безлюдним шосе в напрямку кордону.

— Мені хотілося спершу перекласти його «Листи», і лише потім повернутися до поезії. Та коли вже вони замовляють поезію… Боже мій, що я їм можу запропонувати? Що дати для початку?

Правду кажучи, я вже не могла зосередитися на Блейкові. Помітила, що ми проминули прикордонну будку і в’їхали до Чехії. Дорога тут була краща, і Дизева машина перестала деренчати.