Олена Пчілка – Товаришки (страница 14)

— Загоровський? — спитала Песцова.

— Та він же! Я вже місяців два чую, що од його почало пахощами Білосельської смердіти!..

— Ах, пане Микито, які у вас смішні вирази: «пахощами смердить»! — сміється Люба. — А з Братовою по равлики хіба вже не їздить?

— Ні вже. Він так, як Гейне; хоче з сотню симпатій перемінить!

Ну, скінчили ж уже всі екзамени! Тепер воля! Воля!.. Світ широкий перед очима… Куди тепер? Як уладнувати своє життя?.. Збираються ж усі виїздить; та ще тим часом у Цюріху, поки документи здобудуть, поки се та те!

Пішла Люба купувать собі щось там, далі зайшла в фотографію, зустріла Раїсу. Повітались.

— Ну, що ж, як? Ідеш хутко? — питає Люба.

— Ні, я не їду! Я в Штокмана асистентом зостаюсь.

— Невже?! От як!

— Так. Кланяйся там мамі! Ну, та я їй про все напишу сама!

А швиденько після тої розмови проміж позосталим товариством як вихор бігла чутка: «Чи ви знаєте, що Брагова йде замуж за Штокмана?» — «Та не може буть! Хто вам казав?! — «Я вам кажу!» — «Та ні, се, може, так!..» — «Як — так? Мені сам бувший Штокманів асистент казав, що через два місяці шлюб візьмуть! Та й чого ж так дивуватись? їм обом добре буде: Штокмана Брагова підучить по-руськи, потім повезе його в Петербург, він там видержить наш екзамен, щоб мати право на практику, і будуть удвох практикувать! Що ж ви хочете? А практика буде! О, буде! Свідомого медика, ще й заграничного професора! Не така, як у сій злиденщині, а петербурзька! А гарно так удвох здобувати!»

А молодь все ж таки бентежилась, проміж нею ходило прозвище, котре Кузьменко вигадав Раїсі: «Slockfrau!», хоть вона ще й не була повінчана з Штокманом.

Кость слухав гомін про заміжжя Раїсине трохи збаламучений, а більше того байдужний… Думкою він був уже в Парижі. «Як? І він в Париж? — питали знакомі.— Чого?»

Ну, як же ж таки йому, виїздивши з Європи, не побувати в тому жвавому центрові європейської думки й життя!.. Одним поїздом з ним виїхала і Білосельська, справивши собі на дорогу свіжу, елегантну туалету…

Перед виїздом Кость прийшов попрощатися з Любою:

— Прощавайте, Любов Василівно!

— Прощавайте, Константине Михайловичу.

Кость глянув на розчинену скриньку, на зложені книжки, питає:

- І ви вже виїжджаєте?

— Виїжджаю, — одказує Люба.

— Куди? В Росію?

— Ні, перше думаю заїхать у Відень: хочу там пройти неділь у шість коротенький практичний курс акушерства, придивитись, поучитись при клініці. Там, кажуть, се діло добре стоїть.

— Та нащо ж вам сеє?..

— Здасться! От буду просити місця де-небудь там, у нас, так уже одно при другому буде, й лікарство, й се. Житиму на повіті, в селі, то здасться.

– І ви будете жить у глушині?

— Буду жить у глушині.

— Що ж ви будете робить?

— Як що? — засміялась Люба. — Буду людей корувать! Тож на те вчилась!..

Кость походив по хаті.

— Так! — мовив він. — Так!.. Нам не судилось іти однією дорогою!..

— Я ніколи про те й не думала! Я завжди бачила, як різно розходяться наші стежки! Kinderspiele нім. Дитячі ігри), ще не ведуть до спільної дороги жи ття.

— У всякім разі,- мовив Кость, наблизившись до Люби, — вірте, що я схороню в своїй пам’яті ваш чистий, хороший образ назавжди!.. Я бачу ясно тепер, що я не стоїв вас! Ваша глибока, цільна натура…

— Нащо сей панегірик? — з прикростю перебила його Люба.

— Ви мені не вірите? Люба мовчала.

— Вірю! — промовила далі з слабим усміхом.

— Вірте, що пора наших, як ви кажете Kinderspiele (нім. Дитячі ігри), пора нашої… дружби зостанеться самим святим спомином у моєму житті!

Люба мовчала, дивлячись у землю.

— Прощайте… Люба! — Кость хотів поцілувать її руку і… не посмів. Він швидко вийшов з хати, глибоко стурбований. Люба не рушила з місця, не провела поглядом Костя, все стояла задумана. Од її колишніх відносин до його думка перейшла на самого того Костя; їй стало жалко товариша, жалко його самого. Чи знайде-то він щ астя на тому роздоріжжі?..

Останні пильні збори розбили важку думку Любину. Так багацько було клопоту! Ходили й на гулянку, на прощання, мовляв…

Люба виїздила з своїм гурточком: вкупі з Песцового, Кузьменком і Корнієвичем. Сі їхали з нею до поворітки на Відень; там Люба мала з ними розлучитись, бо вони поїдуть іншим шляхом у Росію. Там далі Песцова поїде, мовляв Кузьменко, в свою Кацапію, він сам у Полтавщину, Корнієвич у Слободську Україну. Всі різно… Виїхали таким хорошим ранком. Прощай, Цюріх!.. Прощайте, прекрасні гори! Прощай і ти, alma mater! Прощайте, університетські роки!..

Дорогою сидять щирим гурточком посеред чужих людей.

— Ну, що ж, землячко, — питає Кузьменко, — коли ж ми з вами побачимось?..

— Не знаю!.. — одповідає Люба.

— От нехай лиш Любов Василівна впорається там у Відні та приїздить додому, то ми до неї довідаємось! — каже Корнієвич.

— Ну, вже хто-хто, а я вже, як тільки, мовляв, миш голови не одкусить, неодмінно приїду подивиться, як то вона буде лікарствувать! — каже Кузьменко. — Цікаво, їй-богу, цікаво!..Ануте покажіть, як ви будете пульс глядіть? Отаку ж міну треба робити! — Кузьменко дав такий поважно-комічний вираз своєму обличчю, що всі сміються.

— Ах, уже ви, скоморох! — гукає Песцова, тріпнувши Кузьменка по плечу.

Разом з тою ганьбою в очах дівчини одбивається така сама ласкавість, як і в очах її, що раз у раз звертаються на «Мікіту Степановича». А той Микита Степанович — хіба він не бачить тих поглядів? Хто його знає — все пак жартом одбувається і в жарт повертає ласку дівчинину…

Однак дедалі жарти їдучих починають все менше походити на жарти, речі робляться все нервовіші, короткі, з силуваним сміхом… А от і зовсім уже сміху не чутно: зараз буде та станція, де Люба вийде й зостанеться дожидати поїзда на Відень, а вони всі поїдуть далі…

— Ви напишете? Ви обіщаєте писать? — питає Любу Корнієвич біля вікна; там, прислонившись до шибки, Люба ховає свою турботу.

— Буду, — тихо одповіла вона. І додає згодом: — Ви теж пишіть!..

— Про се не може буть і речі: звичайно, буду!

Машина протягом свище, ріжучи декому серце…Стала.

— Ну, прощавайте!..

Люба щиро обіймається з Песцовою, цілується так щільно. Потім Люба одривається з сльозами в очах і шепче здавленим голосом Корнієвичу, подаючи йому руку: «Прощайте!..» Корнієвич міцно стискає її холодні пальчики і мовить: «Будьте здорові! Бережіть себе…»

Люба з туманом в очах подає руку мовчазному Кузьменкові, теж ледве вимовляючи: «Прощайте!..» Кузьменко мовчки бер її руку і чуло притискає до неї свої м’які, добрі уста. Люба не ждала сього, цілує його в лице, така стурбована. Кузьменко ще раз цілує її руку. Обтираючи хусткою очі, Люба сходить з вагонових сходів. Вона стоїть на платформі, дивиться на постаті товаришів; перемовляються ще кількома уривчастими словами..

Поїзд рушає; Корнієвич махає шапкою; Кузьменко теж ще раз скинув шапку і стоїть на площині вагоновій понуро. Він не хоче бачити на котрому з товаришів спочине останній погляд Любин…

XVI

Люба живе у Відні вже другий тиждень. Владнувалася, має малесеньку домів очку; на акушерські курси їй, з цюріхським дипломом, удалося вступити дуже легко. Тож ходить, учиться, пильнує діло в клініці. Тяжка річ для чулого серця ота клініка, де чуєш тільки труждання, чуєш стільки стогону, несвітського голосу муки; та що ж, Люба дивилася на ті муки, слухала ті крики з думкою колись уменшити міру того жіночого тру ждання, бути колись умілою порадницею бідним сестрам, а може, й визволінницею котрих од смерті. Пізнавала діло, в котрому власне практика давала так незмірно більше знаття, ніж книжки.

У Відні Люба була сама як палець. Ідучи улицями, повними жвавою юрбою, сидячи в театрі проміж щільними лавами споглядачів, Люба почувала себе такою одинокою, такою не причасною тій заметні, аені тому клопоту й веселощам. Душею була сама… Піде в галерею малювання, в музей, пройде по новому для неї кутку міста і лиш сама собі повідає свою думку, свої спостереження, свої враження… Як місто Відень їй дуже сподобався з тим контрастом узеньких, давнього віку уличок з стрілчастими церквами, і нових, широких улиць, оздоблених деревами, з такою штучною, веселохимерною архітектурою будинків. А Дунай, отой тихий Дунай хіба не хороший! Стоїш коло мосту, дивишся, як він несе свої широкі, спокійно-глибокі води. Так оце ж він, той Дунай, котрого ймення знаєш з дитячих літ, із тих пісень, що вповідають, як козаченько край Дунаю коня напуває, а дівчина косу пускає на тихий Дунай… Думається, було, де то він, який то він, той Дунай? Аж от довелось побачити.

Походить Люба, подивиться, та й знов вертається у свою хатину; учить свої книжки чи листи пише: тільки й одрадості, що ті листи, «хоть у їх поговориш трохи з своєю душею.

Докучило Любі ходити все в один ресторан обідать, перемінила для розмаїтості… Скінчить обідать, перегляне часописи, — все пак німецькі чи які французькі з карикатурами, — розглянеться нишком на публіку, — все пак тобі та чужина і самі мужчини. На Любу зглядаються трохи здивовано, з цікавостю, але й з найвеселіших ніхто не важиться причепиться: бачать-бо панове добродії, що ся junge Dame (нім. Молода дама) із стриженою голівкою не такого розбору, щоб її зачіпати…

Раз Люба тільки що почала свій обід, як прийшло двоє паничів: один низенький чорнявий, другий високий русявий, і сіли біля того стола, в дальшому кутку, де обідала Люба. Паничі, либонь, були німці; Люба чула, як вони сказали скілька слів кельнерові дуже чистою німецькою мовою, і не звернула одмінної уваги на своїх сусідів. Чи вони гарні, чи які, що ж їй за діло! Аж ось вони почали говорить поміж собою. Люба аж їсти перестала, головка її самохіть повертається в той кінець, де сидять паничі, — аж ніяково їй, що вона звертає таку увагу на їх. Про що ж таке говорили ті сусіди, що Люба так пильнує їх розмову? Про речі якісь-то свої, Люба навіть не розбере, про що саме, бо чує якийсь уривок бесіди. То чого ж вона, справді, все поглядає на сусідів з такою найживішою цікавістю в обличчі? Того, що Люба почула ту мову, котрої вона не чула так давно і всього менше сподівалася почуть тут. Паничі між собою говорили по-руськи, та коли б по-руськи в розумінні по-російськи, а то по-малоросійськи, як зважила в своїй думці Люба; і ще коли б ті хлопці примішували жартома по скілька малоросійських слів, а то так цілком однією тією мовою говорили і так вільно, так просто. «Що се таке?» — міркує Люба. Інші слова й звороти здаються їй чудними, — чує вона «переконанім», «відносини», «ся починає», «буду мусів», — а все ж спільна мова таки малоросійська, що чогось аж серце похвачує. А паничі, говорячи серед німців тою мовою, незрозумілою для окола, розмовляють з такою певністю. Говорять собі і не постерегають, не знають, що ота мовчазна, тиха сусідка так вислухає їх.