Олена Пчілка – Товаришки (страница 13)

Ах! Хтось іде до її дверей!.. Певне, за нею, щоб ішла туди!.. Ну, що ж сказать?.. Ні, вона не піде, нізащо не піде!

— Herein! (нім. Зайдіть!)

На той дозвіл ввіходить Корнієвич.

— Ви ще не обідали? — питає. — Ходімо ж! Я прийшов просто в ресторан, бачу: вас нема. Ходімте!

Та зовсім проста, спокійна мова, і про річ зовсім, мопсім іншу, виливає на Любу, немов освіжаючий

— Ходімте, ходімте! — одповідає вона якимсь непритомно жвавим голосом, котрого вигуку сама трохи дивується. На улиці повітря ще більше освіжа її. Корнієвич говорить, що по дорозі він заскочив до знайомих, де учить дітей, і взяв нову книжку російського журналу, дуже цікаву; коли Люба хоче, то от після обіду можна почитать, тільки, власне, треба читать сьогодні, бо книжку дали тільки до завтрього.

— Добре, добре! — каже Люба. — А що ж там єсть, у книжці?

– Єсть повість Слепцова, деякі нові речі Некрасова, хороше «внутреннее обозрение».

— А! Се добре!.. Слепцов дуже гарно пише!

— Я знаю, що він вам теж до сподоби. От і прочитаємо!

— Гаразд! Гаразд! — все проказує Люба.

В ресторанику вони застали за їх звичайним столом Кузьменка. Обід іде весело. Люба щебече, жартує з Кузьменком так жваво. Корнієвич глядить, щоб вона їла, і казав подати своє любиме вино, котрим він уже не раз частував Любу й Кузьменка. Люба, сміючись, випила трохи вина. Обід і вино значно підживили її.

— Ну й реферат ущулила Брагова! — мовить зненацька Кузьменко.

— Страшенно пустий реферат! — додає Корнієвич. — Я вже навіть не сподівався такого! Нічогісінько нема!

— Ну, вже так, щоб нічого, то не можна сказать! — вкидає Люба.

— Та, власне, таки нічого! — каже Кузьменко. — Що ж вона такого сказала? Там і всього того реферату як кіт наплакав, щось із п’ять карточок, та і в них нема нічого! Я думав справді, що там таке вона може нового сказать про легке і його функцію! Думав навіть покористуватись колись для своєї докторської дисертації! Аж воно вийшло, що гора вродила миш! Ну, а юрба, звичайно, як юрба: плеще! Я думаю, що коли б Брагова, вийшовши на кафедру, показала язик, то й тоді б плескали в долоні!

— Ет, — проказала Люба.

— Та ні, справді! — провадив Кузьменко. — Що ж у тій ученій праці говориться? Що легке складається з двох мішків, що воно починається бронхами, а кінчається капілярами, що чоловік легким дише. Ну, дивіться, се ж уже, мовляв, усякий дурень знає, що людина дише легким, а не носом!

— Ну, припустим, що й носом теж, — вкидає Корнієвич.

— А правду Слободська Україна каже! От сього Брагова й не сказала; а краще було б! Оригінальніше!

Всі троє сміються так голосно, що сусідні німці й слуги аж на їх зглядаються; Люба скілька раз хоче вдержатись, але ніяк не може! Далі пересміялась і згодом питає:

— А одначе, як же буде з гулянкою, що там для Братової владновують?

— Що з гулянкою? — перепитав Кузьменко.

— Ви підете?

— Якого біса? Ото ще що вигадали! Не піду і вам не раджу!

— Та я то й не збираюсь! Ми от будемо читать з Дмитром Назаровичем.

— Ну, і я піду з вами! — закінчив Кузьменко.

Прийшли до Люби. Корнієвич береться за книжку; Люба сидить на своєму ліжку, скраю, і щось уже задумалась.

— Знаєте що? — мовила вона несміливо Корнієвичу. — Може б, піти… туди… на гулянку?

– І не думайте собі! — рішучо мовить Корнієвич. — Я прямо вам сього не дозволю! Перше всього, нема чого йти, а друге — пожалійте ж ви себе. Ви ж за останній час тим учінням та сидінням у лабораторіях так себе затягли, що страх! Ви собі страшенну анемію розів’єте! Треба ж берегти сили, а не тратить їх без пуття! Нікуди ми вас не пустимо! От приляжте лишень, бо ви слабі! Для вас се буде добре: голова одпочине.

Корнієвич поладив подушку і стояв над Любою, далі взяв її за ручку своєю сильною рукою і мовив знов:

— Приляжте, а я вам буду читать.

Люба почувала, що не здолає противитись тій руці, і, сміючися, сперлась на подушку.

— Ну, от так! — проказав Корнієвич, дивлячись їй у личко ласкавим поглядом, як на слухняну дитину.

— А мені, Корнієвичу, можна голову на подушку положить? Бо і я щось нездужаю! — 3 тим словом Кузьменко взяв подушку Песцової і умостився десь у другім кінці хати, на канапці. — Ви ж мене, землячко, не бачите? — спитав звідти Любу.

— Ні, трохи бачу! Та бог з вами вже, лежіте!

— От і спасибі.

Корнієвич почав читать, сівши біля столика недалеко од Люби. Вона, слухаючи, дивилась на його лице і сама собі дивувалась, чому вона сьогодні не боїться Корнієвича, от розглядає його зовсім сміливо. «Красивий його рот, виразний такий, і зуби он які білі! Чудно як: сам русявий, а очі карі, се дуже рідко буває… Він сьогодні інтересний, сіре убрання йому до лиця, бо він свіжий такий».

— Ви не слухаєте? — спитав Корнієвич, почувши на собі те споглядання.

— Ні, слухаю! — одказала Люба з таким мило-жартливим усміхом, що Корнієвич, глянувши на неї, на хвилину перестав читать — тільки поправляє своє волосся, збентежений.

— Е, Корнієвичу, ти-бо вже читай, коли читаєш! — мурчить із свого далекого кутка Кузьменко.

Корнієвич стрепенувся і взявся виразно до читання. Люба теж слухає вже пильніше, менше дивлячись на читця. Оповідання, котре він читав, було справді дуже гарне, а притім недовге, і всі не згле-ділись, як скінчилось.

Обсуждали, хвалили, читали інші речі. Люба далі встала, приймала своїх гостей чаєм. Розмовляли щиро, якось одмінно по-товариському.

Пізненько вже було, коли вернулась у домівку Песцова.

— А! Бачите, вони де! — гукнула вона одразу жваво. — Ви нащо мене, Аполлон Степанович, одурили?

— Чим же я вас одурив? — питав Кузьменко. — Нападіться на кого іншого!

— Та як же? Сказали своє «еге ж»! Я з того подумала, що ви підете, а ви й збрехали!

— Еге ж! — проказав Кузьменко.

— Безсоромець! — гнівалась Песцова. — За віхор би вас!

— Е-ге! — мовив Кузьменко, спинив її за руки і посадив біля стола.

Песцова змінила гнів на ласку:

— Давайте лиш чайку, Калиновська! Смерть хочу! Там одно безладдя було!

— Ага, розкажіть лишень, що ж там справді було? — спитала Люба.

— Та нічого особенного! Так, як завжди!.. Пробували тільки говорить промови, та щось не виходило! Пили багацько пива, і більше нічого!

— Ну, то, значить, нема про що й балакать! От слухайте, я ще одну хорошу штучку прочитаю! — мовив Корнієвич і почав знов читать. Дочитавши, він сам сказав: — Годі! Любі Василівні пора спать! Прошу ж вас, будьте розсудливі, не балакайте довго і примусьте себе скоріше заснуть! — умовляв Корнієвич Любу, прощаючись. — Не забувайте того, що ви хвора!

— Ні, я не хвора! Ви ж мене викорували! — одказала Люба, одповідаючи на його міцне стискання руки…

XV

Ну, вже ж от прийшла така пора, що ні оповіданнів читать, ні на гулянки ходити вже зовсім не можна: ідуть останні екзамени. Скрута така, що й господи!

Люба зовсім «перепалась»: сидить з Песцовою по цілих днях і ночах, учиться. Інколи забіжить Кузьменко чи Корнієвич, посидять, порадять об чім-небудь, та й знов дівчата самі з книжками.

Слава тобі господи! Вже скілька екзаменів одбули щасливо, можна трошечки віддихнути. От і Кузьменко вбіг; повеселів хлопець знов, і жартливість йому вернулася.

— Ну, що, землячко? — мовить він до Люби. — Прохолоджуєтесь сьогодні? А завтра знов «кувати»? Ех, благую часть ізбрала наша князівна Білосельська: плюнула на екзамени, та й шабаш! У Париж вибирається.

– І чого їй у Париж?

— Отаке сказали! Чого в Париж?.. Ви б спиталися, чого вона сюди попала? Належить вона до розряду «головоногих» — знаєте ж ви таких? От ви у мене «явноголовая»! Так воно й знати.

— А я якая? — питає Песцова.

– І ви шануйтесь!.. Еге ж! А Білосельській добре, їй-богу; сьогодня йду, аж із її вікон на всю улицю луна йде: виграє собі князівна на фортеп’яно! Зайшов і я, і Константин Михайлович там, Шубертів та Шопенів слухають.