Олег Авраменко – Реальна загроза (страница 63)

— Е ні, капітане. Як кажуть мудрі люди, добра здобувши, кращого не шукай. Я вже зазначав, що тяньґонські адмірали неправильно згрупували свої сили. Крім того, довідавшись про нашу непрохідну аномалію, вони розділили свій флот на шість частин, механічно застосувавши військову практику чотирьохсотрічної давнини. З їхнього боку це була помилка — адже наші кораблі здатні пересуватися з надсвітловою швидкістю в межах системи, і цей маневр жодним чином не ускладнив нам життя, зате розпорошив їхні сили. А от якби вони пішли одним щільним угрупованням, нам було б важче. Тим більше це небажано зараз, коли в нас з’явилися „звапи“. Поза будь-яким сумнівом, ми розіб’ємо тяньґонців, але для мене, як імператора й верховного головнокомандувача, надзвичайно важливо досягти цієї перемоги ціною наменших втрат.

Батько кілька секунд помовчав, потім додав:

— Те, що я вам сказав, навряд чи можна назвати державною чи військовою таємницею. Однак я просив би вас поки утриматися від обговорення цієї теми з іншими. Час іще не настав. — З цими словами він коротко кивнув. — На все добре, пані та панове. Капітане Шнайдере, прошу супроводжувати мене.

Коли ми виходили з рубки, боцман урочисто проголосив:

— Верховний головнокомандувач місток залишив! Капітан місток залишив!

Крокуючи поруч зі мною по коридору, батько зауважив:

— Коли створювався ютландський флот, я був категорично проти чергового боцмана в рубці. Мені більше до вподоби цивільна практика — симпатичні довгоногі стюардеси і ніяких вигуків про капітана або адмірала на містку. Проте мої підлеглі, надто ж адмірал Біргоф, виявилися консервативнішими за мене, і цю традицію довелося зберегти.

Ми ввійшли в мою капітанську каюту, яка складалася з двох кімнат. У першій, кабінеті, стояв робочий стіл з комп’ютерним терміналом і широким м’яким кріслом. Ще два крісла, менші й не такі вигідні, призначалися для відвідувачів. Батько обвів поглядом кабінет і сказав:

— У тебе, як і вдома, ідеальний порядок. А от я завжди був трохи неохайним. Твоя акуратність, без сумніву, від матері.

Потім він зазирнув до іншої кімнати, спальні.

— А тут вельми затишно. Вчувається жіноча рука. Ліна, звичайно?

— Так. Здебільшого вона.

— Славна дівчина. Ти ще не говорив з нею про дитину? Так кортить потримати на руках онука.

— Уже вирішено, — відповів я. — Щойно завершиться криза. Ну, тобто, через дев’ять місяців після того, як усе владнається. Ліна й Елі хочуть народити одночасно. Елі — хлопчика, Ліна — дівчинку.

— Це буде чудово. Одразу син і донька, внук і онука… А як твоя третя, Прайс?

Я зітхнув.

— Прайс не моя третя. Вона взагалі не моя. Вона просто… просто так. Тимчасово.

Батько хмикнув.

— Я міг би сказати, що немає нічого постійнішого за тимчасове. Але обмежуся іншою приказкою, суто ютландською: твої жінки — твоє особисте нещастя. — Він улаштувався в одному з гостьових крісел. — Ну, гаразд, у мене мало часу. Давай-но, до справи, Алексе. Як ти ставишся до пропозиції принца Ґорана?

— Думаю, це розумно. Зарконські катери мають багато вад, а їх єдина перевага — „звапи“. А ця зброя буде набагато ефективніша на корветах або висококласних бойових катерах. Шок шоком, але Ґоран вчинив справді мудро, погодившись розформувати свій дивізіон.

— Цілком згоден з тобою. Та я питав про інше. Як ти ставишся до ідеї встановити „звап“ на твій корабель?

Передовсім, подумав я, це гарна страховка. Майже стовідсоткова ґарантія, що я закінчу війну цілим і неушкодженим. Мій корвет супроводжуватиме в бою група кораблів з чітко поставленою задачею — берегти й захищати. Не сина імператора, ні; а дорогоцінний „звап“. Зброю, яка звалилася на нас, мов манна небесна. Зброю, що має стати запорукою нашої швидкої перемоги…

А вголос я сказав:

— Це дуже відповідальне завдання, сер. Сумніваюсь, що я заслужив його. Так, звичайно, „Оріон“ — один з найкращіх корветів нашого флоту. І команда талановита — проте, за невеликим винятком, ще молода й не дуже досвідчена. А після нашої місії на Вавілон ми вирішили проблему нестачі кваліфікованих кадрів, тож тепер у нас вистачає пілотів та командирів з великим досвідом. Серед них неважко буде знайти потрібну кількість справжніх професіоналів, щоб довірити їм „звапи“.

Батько задоволено кивнув:

— Якраз це я й хотів від тебе почути, сину. Знаю: ти кажеш, що думаєш, не лукавиш, не кокетуєш. Та оскільки зайшла мова про справжніх професіоналів, то ти — один з них. Як то кажуть, молодий та ранній. Так стверджують адмірал Павлов і коммодор Томасон. Такої думки й капітан Ольсен. Таке ж враження склалося в адмірала Фаулер за час вашого перельоту від Вавілона до Ютланда. А командор Вебер, безперечний професіонал, навіть зголосився служити під твоїм командуванням. Отож, „звап“ ти отримаєш — хоча б з огляду на прохання принца Ґорана, яке я не можу проіґнорувати, бо ми багато в чому зобов’язані йому. Він, звісно, себе не обділив, за свою зброю здер з нас не мало не багато майже піврічну виручку з продажу ендокринолу. Та хіба мають значення гроші, коли йдеться про людські життя! Тому „Оріон“ капітана Шнайдера стане ядром мобільної ударної групи під командуванням адмірала принца Ґорана Зарконського. Так я вирішив.

„Але ж і хитрющий ти сучий син!“ — мало не в захваті подумав я. — „Все сказав правильно. Все логічно. Лише про одне змовчав, про головне — що хочеш уберегти мене…“

Батько підвівся.

— Що ж, мені пора. Треба віддати розпорядження про монтаж „звапів“, а потім, коли Павлов прокинеться, ми займемося переглядом нашої тактики з урахуванням нової зброї… — Він похитав головою. — Просто неймовірно! Хто б міг подумати, що все так вдало складеться. З цими „звапами“ нам казково пощастило.

— Уже вдруге пощастило, — зауважив я. — Спочатку з ериданцями — і тепер маємо потужний, боєздатний Зоряний Флот. А потім пощастило зі „звапами“ — і до високого професіоналізму особового складу флоту додалася ефективна зброя.

Батько зупинився біля дверей. Подивившись на мене довгим поглядом, він сказав:

— З ериданцями нам не пощастило, Алексе.

— Як це? — здивувався я.

— У тому сенсі, що не було ніякого фарту, ніякої випадковості. Як мій син, ти маєш це знати. Я ніколи не планував нового повстання на Октавії. Так, я фінансував змову, підтримував її — але не для того, щоб здійснити честолюбні мрії кількох адміралів та ґенералів. З року в рік я готував поповнення для Збройних Сил Ютланда.

Перед очима в мене все попливло.

— Отже… ти…

— Саме так, Алексе. Викриття змови відбулося якраз у той момент, коли це знадобилося. І спільники Ґарсії тут ні до чого. Це влаштував Фаулер — єдиний, хто був утаємничений у мої плани. Отримавши від мене умовний сиґнал, він подбав про те, щоб до ериданських спецслужб потрапили матеріали про підготовку повстання разом зі списками всіх змовників. Причому слово „змовники“ можна наполовину помістити в лапки, бо майже кожен другий з тих списків не мав до змови жодного стосунку. Зате це були блискучі офіцери, еліта флоту. А що ж до ефекту „роздачі“, то я передбачав масову чистку лав, проте її масштаби шокували навіть мене. Я не очікував, що уряд так злякається.

— Ох, чорт! — приголомшено мовив я, притиснувши долоні до скронь. — Ти… ти дурив людей! Ти підставляв їх! Маніпулював їхніми долями… долями десятків тисяч…

— Так, сину, я це робив. Задля порятунку трьохсот мільйонів ютландців. І якщо Бог є… — Батько помовчав. — Я сумніваюсь, що він пробачить мене. Але він, безумовно, мене зрозуміє.

5

Наприкінці третьої доби вторгнення тяньґонський флот проминув „точку неповернення“, і тоді розпочався його розгром.

Спеціальні підрозділи „живих небіжчиків“ припинили раз за разом імітувати свою загибель, що досі було покликано вводити ворога в оману щодо втрат серед ютландського флоту. Наші кораблі посилили тиск на тяньґонців, і до бою нарешті вступили корвети, озброєні „звапами“.

„Оріон“ з кораблями прикриття вилетів у складі першої черги зі ста сімдесяти шести ударних груп. Долучившись до битви, ми відразу переконалися, якого прорахунку припустилися тяньґонські адмірали, розділивши свій флот нашестеро. У давні часи, коли через ґравітаційні збурення кораблі не могли занурюватись у вакуум поблизу планетних систем, це була правильна тактика, покликана розтягти оборону супротивника. Проте наші кораблі вільно борознили глибини Моря Дірака і за короткий час могли передислокуватися в будь-яку точку системи за межами „тіньової зони“, до якої було ще дуже далеко. Зате ворожі угруповання не мали можливості надавати одне одному допомогу і змінювати свою диспозицію. Крім того, вони занадто розтягли свої лави: з одного боку, це зменшувало втрати при масованому обстрілі з флангів та коврових мінних атаках з апертури; а з іншого, полегшувало нам одиничні набіги — виринув з вакууму, обстріляв ворога і тут-таки зник.

Також це було на руку і при „звапових“ атаках. Завдяки потужнішим, ніж у катерів, бортовим реакторам корветів, дальність ураження зросла в декілька разів, і нам не доводилося занадто близько підбиратися до ворожих кораблів, щоб мати змогу обстрілювати найбільші з них, які йшли в самій середині потоку. А те, що всі кораблі лінійного класу перебували під щільним прикриттям, не надто ускладнювало нашу задачу. Промені зі „звапів“ (Ґоран пояснив, що вони являють собою пучки мікроскопічно тонких „ниток“ розігрітого до температури глибокого інсайду зовнішнього вакууму) безперешкодно проникали і крізь силове поле, і крізь матеріальні об’єкти не завдаючи їм шкоди, поки не зустрічали на своєму шляху емітер, який жадібно поглинав їхню енерґію, після чого спрацьовував той самий ефект „вакуумного запалу“.