Олег Авраменко – Реальна загроза (страница 50)
— Все гаразд, — промовив Вінтерс. — Небезпека минула.
Піхотинці нарешті злізли з мене, а Ліна й Елі допомогли підвестися. Потираючи рукою трохи травмовані ребра, я оглянув місце сутички. Сержант і консул непорушно лежали на підлозі — їх обох завалили шокерами. Інспектор був при тямі, але знешкоджений. Двоє піхотинців заломлювали йому за спину руки, утім, не дуже сильно — вочевидь, дослухалися до його прохання.
— Що це означає? — запитав я.
— Сержант Лібкін був запасним варіантом, — пояснив Хашемі. — Я запідозрив це, коли комісар нав’язав мені його в супровід. Лише поліцейські з ордером на арешт могли потрапити до вас озброєними. Я подбав про те, щоб пістолет сержанта був розряджений. Мій, до речі, також. Можете перевірити.
Вінтерс перевірив і підтвердив, що так воно і є. Потім інспектора ретельно обшукали і, не виявивши в нього прихованої зброї, відпустили. Проте й надалі тримали під прицілом — уже не шокерів, а лазерників.
— Але як сержант збирався втекти? — не міг зрозуміти я. — Він же не мав жодних шансів.
— Гадаю, він це розумів.
— Тоді на що він розраховував? Адже за вавілонськими законами навіть замах на зумисне вбивство карається на смерть.
Інспектор зітхнув і витер спітнілого лоба.
— Поза будь-яким сумнівом, він пішов на це заради своєї меншої доньки. У неї важка форма гіпотеріозу, що не піддається традиційному лікуванню. Їй потрібен ваш бісів ендокринол, багато ендокринолу — на десятки мільйонів лір.
— Боже! — прошептала Елі.
— До цієї справи, — провадив Хашемі, — напевно причетний великий міжпланетний бізнес. Навряд чи це помста уряду Октавії. Його просто використали, щоб дістатися до вас.
— Я теж так вважаю, — погодився я. — Маю надію, що ваше слідство виведе організаторів замаху на чисту воду. — Кажучи ці слова, я намагався приховати свій скептицизм. — І все-таки, інспекторе, ви дуже ризикували, дозволивши сержанту діяти. Вас могли вбити.
— Ні, не могли. Я правильно оцінив ситуацію і в найгіршому разі ризикував лише тимчасово втратити свідомість. Усі ваші люди тримали шокери, вони солдати, а не вбивці, тому не стали б добивати непритомних. От якби в руках бодай одного з них був лазерник, я шепнув би сержантові, що розрядив його пістолет. А так я надав йому свободу дій.
— Щоб отримати додаткові докази?
Інспектор хитнув головою:
— Докази не головне. Насамперед я вирішив дати Лібкіну шанс. Якщо він зважився пожертвувати собою заради дочки, це його свідомий вибір, а в нас вільна країна. Сподіваюсь, він не дурний, узяв гроші заздалегідь і подбав про те, щоб надійно сховати їх. — Хашемі зробив паузу й гостро зиркнув на мене. — А ще нехай це буде наукою для вас, капітане Шнайдер. І для вашого батька. Не годиться наживатися на чужому горі, сер. Прибуток, звичайно, справа свята, без неї не було б ніякого бізнесу. Але горнути гроші лопатою, до небес набиваючи ціну на ліки, від яких залежить життя та здоров’я багатьох людей, — це вже, даруйте, не бізнес, а злочин. Не за законом, а за мораллю. Якби ви продавали дешевий ендокринол, вам би зараз не довелося збирати величезний флот. Вам би взагалі не знадобився цей флот — більшість планет вступилися б за вас і дали відсіч усіляким ґенералам Чанґам. Чи, може, я помиляюся?
Я не знав, що йому відповісти. Він міркував надто наївно і прямолінійно, проте в його словах була частка гіркої правди. Дуже мала частка — але дуже гіркої правди…
6
Наступні два місяці нашої роботи минули без серйозних пригод. Цьому значною мірою посприяло успішне розслідування інциденту з ордером на мій арешт і пов’язаних з цим подій. Усупереч моїм песимістичним проґнозам, інспекторові Хашемі вдалося розплутати цей клубок, і нитка слідства привела до вавілонського представництва хімічного концерну „Ранбаксі“. З розвитку справи виявилась і його причетність до кількох спроб диверсій проти наших кораблів. Подальші численні арешти й гучні судові процеси піднесли Мустафу Хашемі в крісло міського комісара поліції, а наші супротивники нарешті вгамувалися і припинили дошкуляти нам, поклавши всі сподівання на міць тяньґонського флоту.
Сержанта Лібкіна було визнано винним у спробі зумисного вбивства і засуджено до смертної кари. Апеляцію він подавати не став, і за два тижні його стратили. Я не знав, чи сплатили йому гроші наперед, і з’ясувати це не намагався. Просто наказав керівництву „Ю. Л. Кемікел“ безкоштовно забезпечити сержантову дочку необхідною для її успішного лікування кількістю ендокринолу. Певна річ, подяки від родини Лібкіна я не дочекався, але й від ліків вони не відмовилися.
Слова Хашемі про наживу на чужому горі несподівано боляче зачепили мене. Не лише через батька, а ще й тому, що я дедалі дужче відчував свою причетність до Ютланда і не міг залишатися байдужим до таких звинувачень. А надто ж, що вони були несправедливими. Для здешевлення ендокринолу належало різко збільшити його виробництво, що потребувало значних капіталовкладень.
На жаль, навіть за таких умов не можна за кілька днів наситити ринок ендокринолом. І за кілька місяців також. Виходило, що в будь-якому разі Ютланд зазнав би нападу, а інші планети, як і зараз, не надто квапилися б нам на допомогу. Проте тоді, без боєздатного флоту, ми не мали б жодного шансу вистояти…
Після замаху я вирішив був перевезти рідних Елі та Ліни на Вавілон і тут приставити до них надійну охорону. Проте в цьому намірі я наштовхнувся на вперте несприйняття з Еліного боку. Що ж до Ліни, то сама вона була не проти, але її батьки категорично відмовились від переїзду. У них була робота, в їхніх менших дітей — школа, і вони не збиралися кидати звичне життя через якусь непевну загрозу їх особистій безпеці. Утім, вони всією родиною відвідали нас, погостювали двійко тижнів, а потім знову повернулися на Октавію.
У відповідь на мої вмовляння залишитися, Лінин батько сказав:
— Полюють на тебе, Александре, а не на нас. Ну, ще й на Ліну з Елі, яких ти любиш і через яких тебе могли б шантажувати. А ми так собі, майже сторонні. Якщо припустити, що когось із нас викрадуть, то Лінуся, звісно, дуже горюватиме. Але ніщо не змусить її завдати тобі шкоди — навіть загроза нашої смерті. Твої вороги не дурні, вони це розуміють.
Мені дуже сподобалась уся Лінина рідня — і батько, й мати, й обидва брати, дванадцятирічні близнюки. На них я теж справив гарне враження, і за той час, що вони провели на Вавілоні, став почуватися членом їхньої сім’ї. Щоправда, пані Камінську неабияк бентежило, що окрім Ліни я маю ще одну наречену; зате пан Камінський поставився до цього спокійно. Якось він зауважив:
— По-справжньому я хвилювався, коли Лінуся захопилася дівчатами. Боявся, що не діждусь від неї онуків. Ну, а тепер усе гаразд. Ваша трійця для неї ідеальний компроміс. І для Елі, до речі, також. — Він хитрувато посміхнувся. — Та й ти, Александре, непогано влаштувався…
Щодо цього я повністю поділяв думку свого майбутнього тестя. Я дуже дорожив нашим щастям і не хотів, аби хтось зруйнував нашу ідилію. А загроза й надалі виходила від Кортні Прайс, яка продовжувала упадати коло Елі й Ліни. При цьому вона поводилася так тактовно, що не давала дівчатам ані найменшого приводу віднадити її від себе, до того ж їм обом подобалося товариство Кортні, і вони не хотіли псувати з нею стосунки.
Що ж до мене, то в тих випадках, коли я заставав Прайс саму, вона, ніби передчуваючи неприємності, негайно заводила мову про справи. Зрештою я збагнув (і для цього мені знадобилося дуже багато часу), що Кортні справді все знає і навмисно уникає розмов на особисті теми. Проте розуміння ситуації мені зовсім не допомогло — як і раніше, я щоразу ловився на її хитрість, а потім мені залишалося хіба що лаяти себе за недостатню твердість.
За півмісяця до завершення нашої роботи на Вавілоні я вирішив, що далі зволікати не можна, і підготував наказ про призначення Прайс старшим навіґатором на один з корветів, що мав відбути на Ютланд за тиждень. А в свою команду я збирався взяти одного з ериданців — молодого суб-лейтенанта, що не брав участі у змові, але вилетів з ВКС Октавії за компанію зі своїм дядьком-старшиною, учасником путчу вісімнадцятирічної давнини.
Проте я не міг учинити зовсім по-свинському, поставивши Кортні вже перед наявним фактом. Перш ніж завізувати її нове призначення у відомстві коммодора Максимовича, я запропонував Елі з Ліною прогулятися штаб-квартирою, а сам зв’язався з відділом ВПК й попросив надіслати до мене лейтенанта Прайс.
Прибувши, вона буквально з порогу сказала:
— Привіт, шкіпе! То ти вже в курсі?
— В курсі чого? — запитав я і тут-таки зрозумів, що знову ведуся на її звичну хитрість.