Олег Авраменко – Реальна загроза (страница 21)

— Це правда, Алексе, він мій батько. На жаль. Я… я дуже сподіваюсь, що ти не зненавидиш мене. Це дуже важливо для мене. Ти мені як брат, і я… — Вона затнулась, і в її очах застигло ошелешене розуміння. — То ти…

— Так, — сказав я. — Не „як брат“, а прото брат. Зведений. У нас із тобою спільна біда — ми діти одного батька.

Тут Яна утнула номер, якого я від неї зовсім не чекав. Вона знепритомніла…

Негайно викликаний до кабінету особистий батьків лікар констатував у Яни шок як наслідок тривалої нервової напруги. Що й зрозуміло: спочатку виснажливий політ через аномалію, потім заколот на кораблі, полон, а на десерт — зустріч з ріднею. Лікар не рекомендував повертати її до тями, а навпаки — зробив укол, який перевів її непритомний стан у міцний здоровий сон. Батько розпорядився відвести Яну до себе додому і не залишати без нагляду.

Коли метушня, викликана цієї подією, вляглась, і ми лишилися в кабінеті удвох, він сказав:

— Ну, тепер можемо спокійно поговорити.

— А чи варто? — засумнівався я. — Май на увазі: я не збираюсь чіплятись тобі на шию.

Батько зітхнув:

— Та вже ж розумію. Я цього чекав. Проте мені гірко через твою ворожість. Бачу, тобі ґрунтовно промили мізки за всі ці роки.

— Нічого мені не промивали! — обурився я. — Навряд чи ти повіриш, але зі мною навіть не проводили „виховної роботи“. Лише на самому початку пояснили, навіщо мені треба змінити прізвище і говорити всім, що мої батьки загинули в катастрофі. Причому пояснювали дуже м’яко й тактовно, не переконували мене, що ти фашист, ніхто ані словом не обмовився, що з твоєї вини загинуло багато людей. Навпаки, мене попередили, що про тебе розповідатимуть всіляку неправду, страшні нісенітниці, але я повинен мовчати й не заперечувати, бо інакше мене можуть скривдити. Якийсь час я в це щиро вірив, тим більше що часом зустрічав і таких, хто відверто захоплювався тобою, вважав тебе героєм. Та поступово я сам у всьому розібрався і зрозумів, ким ти був насправді.

— Отож-то! Про це я й казав. Тобі дали початкову настанову, запрограмували твоє мислення і тим самим наперед визначили ті висновки, до яких ти нібито сам дійшов. Старий як світ прийом: щоб переконати в чомусь дитину, треба не залякувати її, не нав’язувати своєї думки, а підкорити вдаваною добротою, фальшивою душевністю. Тебе просто купили, сину. Купили м’яким і делікатним поводженням, щедрими кишеньковими грошима, тією сумою, що лежала на твоєму рахунку в очікуванні, коли ти станеш повнолітнім.

Я хотів був заперечити, що не в грошах справа, що маю свою голову на плечах і звик жити власним розумом… Проте я змовчав, бо розумів, що все це марно. Я погано пам’ятав свої дитячі літа, але дещо, пов’язане з батьком, глибоко врізалося мені в пам’ять. Зокрема те, що він завжди був свято переконаний у власній правоті. Моїй мамі жодного разу не вдавалось переспорити його, хоча він часто їй поступався — але при цьому неодмінно давав зрозуміти, що просто скоряється жіночій забаганці. Для нього існували лише дві точки зору — своя й неправильна.

— Я б давно забрав тебе до себе, — тим часом продовжував батько. — Але не мав такої можливості. Протягом першого року після невдалого повстання наш корабель безцільно подорожував по космосу, уникаючи будь-яких населених планет. Я чекав, доки на Октавії спаде напруга, а аґенти ериданських спецслужб перестануть чатувати в усіх косопортах, розшукуючи повстанців-утікачів. Під час цих мандрів ми набрели на Ютланд. Сталося це цілком випадково, просто хлопці з команди вже почали нудитися, і я вирішив, що їм буде корисно пограти в дослідників Далекого Космосу. Коли на нашому шляху зустрілася реліктова аномалія, ми не стали оминати її, а полетіли навпростець — просто так, із суто спортивного інтересу. А коли досягли її центра і сплили на поверхню вакууму для профілактики, то запеленґували слабкі радіосиґнали штучного походження, що йшли від однієї з найближчих зірок. Так і виявили Ютланд — незнану досі людську колонію. Певний час ми витратили, щоб утвердитись тут, потім я зв’язався з людьми на Октавії, в чиїй вірності не мав сумніву, й одним з найперших моїх розпоряджень було знайти тебе. Та виявилося, що я запізнився — тебе надійно сховали й замели всі сліди.

— Отже, мені неабияк пощастило, — сказав я з викликом. — Ти б точно промив мені мізки й доклав би всіх зусиль, щоб виховати з мене свою подобу. А так, на щастя, я вже дорослий, і тобі мене не зламати.

Батько сів у крісло і сперся правим ліктем на стіл.

— Я не збираюсь тебе ламати, Алексе, — втомлено відповів він. — Залишайся таким, який ти є. Будь самим собою. А мені досить, що тепер ти зі мною.

— Не зі своєї волі, треба сказати, — промовив я, втрачаючи терпець. — А якби мене спитали, я б відповів, що знати тебе не хочу й бачити не бажаю. Після того, що ти зробив… Я кажу не лише про твій путч, а передовсім про маму, яку ти вбив. Так, саме ти її вбив! Вона вкоротила собі віку, бо вважала тебе загиблим. Вона кинула мене напризволяще й пішла до тебе… тобто думала, що йде до тебе. А ти… ти залишився живим! Не розумію, як ти міг жити далі з таким тягарем на душі. Я б на твоєму місці застрелився.

Батько знову зітхнув.

— Боюся, зараз у нас не вийде нормальної розмови. Ти надто накручений, тобі треба відпочити й заспокоїтися, звикнути до думки, що я живий. Тебе відвезуть до мене додому, віднині це й твій дім.

Я гордо відкинув голову.

— До біса твій дім! Я нічого не хочу від тебе. Накажи доправити мене в той табір, де тримають решту наших.

— Ні, сину! — відповів він владно. — Ти мешкатимеш у мене. Так я вирішив і так воно буде. На Ютланді моє слово закон, звикай до цього. А про своїх товаришів з корабля не турбуйся — незабаром їх звільнять. Проведуть співбесіду, підшукають кожному роботу за фахом, забезпечать житлом… Бачу, ти не віриш мені. Як хочеш. Але за кілька днів сам переконаєшся. Саме про працевлаштування екіпажу я збираюсь поговорити з вашими керівниками — Павловим, Томасоном, Крамером і Роско. На нашій планеті для всіх знайдеться гідне місце. До речі, ти ні про що не хочеш попросити?

— Ні, — відповів я рішуче. — Ні про що.

— А дарма. Наскільки мені відомо, в тебе є дві дівчини. Тут це вважається цілком нормальним. Якщо хочеш, я негайно накажу забрати їх з табору. Ну то як?

Я промовчав, міцно стиснувши вуста й відчайдушно борючись із бажанням сказати „так“.

— Воля твоя, — так і не дочекавшись відповіді, знизав плечима батько. Він простяг був руку, щоб натиснути кнопку виклику, але в якомусь сантиметрі від неї зупинився й похмуро глянув на мене. — І ще одне, Алексе. Це стосується твоєї матері… Вона не чинила самогубства, її вбили співробітники армійської безпеки.

— Брешеш! — вигукнув я.

— Я маю всі докази. Медичний висновок, матеріали службового дізнання з грифом найвищої секретності. Твоя мати, моя дружина Меґан, померла за день до того, як я інсценував загибель свого корабля.

— Ні! Ні… — Я відчув, як піді мною захиталась підлога. — Це фальшивка!

Батько обійшов стіл і міцно вхопив мене за плечі.

— А ти сам подумай, сину. Ти маєш пам’ятати свою матір. Маєш пам’ятати, як сильно вона тебе любила. Хіба ж могла вона покинути тебе? І хіба могла вона вбити разом з собою ще ненароджену дитину — твою сестру, що так і не з’явилася на світ…

4

Коли я прокинувся, за вікном уже сутеніло. Я лежав одягнений на канапі, а поряд на столі світився голоґрафічний екран увімкненого комп’ютерного терміналу.

Мені знадобилося кілька секунд, щоб розігнати рештки сну і пригадати попередні події. Коли мене привезли до батькового будинку, я, відмовившись від обіду, відразу піднявся на другий поверх, де для мене вже приготували спальню й кабінет, засів за комп’ютер і став переглядати отримані від батька документи. Я вивчав їх довго й уважно, аж поки не засльозились очі — не так від утоми, як від горя та гніву. Не в змозі далі стримуватись, я приліг на диван, щоб дати волю сльозам і тим самим бодай трохи втамувати свій біль, а натомість заснув. І проспав, судячи з настінного хронометра, понад п’ять годин.

Підвівшись, я так-сяк розправив свій зім’ятий одяг, потім зо хвилю простояв у нерішучості, дивлячись то на двері, то на екран терміналу. Зрештою обрав перше і вийшов з кімнати.

У вітальні я застав Яну, що сиділа в кріслі з якоюсь книжкою в руках. Побачивши мене, вона підвелась і трохи нервово всміхнулася.

— Привіт. Півгодини тому я зазирала до тебе, але ти спав. Тож вирішила не турбувати.

Яна підступила до мене, нерішуче простягла руку й погладила мене по щоці. Її очі промінились ніжністю.

— Алексе, братику… Я ж від самого початку, з першого ж дня відчувала це… відчувала, що ми не чужі одне одному…

Я обійняв її й занурився обличчям у її волосся.

— Де ж ти була весь цей час? Мені так тебе бракувало.

— Мені тебе теж, — відповіла Яна, поклавши голову на моє плече. — Про те, хто насправді мій батько, я дізналась лише в чотирнадцять років, з маминого листа, який вона написала незадовго до своєї смерті. І тоді ж люто зненавиділа адмірала Шнайдера, котрого доти вважала для себе взірцем, бо ще змалечку мріяла стати військовим пілотом. Але на тебе цю ненависть я не перенесла. Навпаки — частенько уявляла, як би я дбала про мого меншенького братика. А після путчу навіть намагалась розшукати тебе, чесне слово. Та що я могла зробити сама, шістнадцятирічна школярка? Звертатись до будь-кого по допомогу не ризикувала — боялася виказати себе. Якби довідались, чия я дочка, мене б нізащо не прийняли до військового училища.