Олег Авраменко – Реальна загроза (страница 20)
— Що?! — не втрималася від здивованого вигуку Топалова. — Чотириста років тому? В такій далечіні? В центрі реліктової аномалії? Та цього бути не може!
— Проте факт. Маю сказати, це цікава історія. Ви щось чули про мормонів? Була така реліґійна секта на Землі. Вони сповідували суворий спосіб життя, ізольованість від решти світу, практикували полігамію — що суперечило американським законам і переслідувалося владою. В середині двадцять першого сторіччя мормони майже зникли, проте у двадцять другому, з настанням космічної ери, їхній рух відродився. А на початку двадцять третього сторіччя вони вирішили переселитися на іншу планету, причому якнайдалі від Землі, щоб відгородити себе від згубного впливу „безбожного людства“. Врешті-решт мормонам вдалося придбати три великі ватажно-пасажирські транспорти, і сто двадцять тисяч людей — усі, крім членів команд, занурені в анабіоз, — вирушили в політ, нікому не повідомивши про кінцеву мету. Відтоді про них не було жодної звістки. А тим часом їхні кораблі, після чотирнадцятирічної подорожі, успішно досягли системи Аруни.
— А як же аномалія? — не поступалася Топалова. — Ми й то заледве її пройшли, а чотириста років тому це навіть теоретично було неможливо.
— Таки можливо, якщо йти дуже повільно, на самій поверхні інсайду. З чотирнадцяти років польоту майже три роки кораблі мормонів витратили на подолання аномалії, а останні триста астроодиниць узагалі летіли на досвітловій швидкості. Власне, їх початковою метою була інша зоря, за дві тисячі світлових років від Землі. Та коли на шляху постала реліктова аномалія, терміново виведені з анабіозу старійшини розцінили це як перст Божий і вирішили, що кращого сховку їм не знайти. І, в принципі, вони мали рацію: якби не випадковість, Ютланд ще довго міг би залишатися в ізоляції.
— Отже, тут теократична держава? — запитав головний інженер Роско. — На зразок режиму аятол на Аль-Акбарі?
— Аж ніяк, держава у нас світська. Найпарадоксальніше, що всі зусилля батьків-засновників Ютланда пішли намарне. Їхня реліґія, специфічний спосіб життя були пристосовані для існування у ворожому оточенні; вони служили своєрідним захисним панцирем. А тут ніякого ворожого оточення не було — воно лишилося далеко за межами аномалії, яка стала неподоланою, бо всі три кораблі за рішенням старійшин було демонтовано в перші ж роки освоєння планети, а згодом ютландці взагалі втратили космічні технології. Через кілька поколінь нащадки ревних і фанатичних першопоселенців позбулися цього захисного панциря, як непотребу, й перестали бути мормонами, навіть занадто, як на мій погляд, впали в атеїзм. Зараз на Ютланді цілком нормальне суспільство — хоча, звичайно, зі своїми особливостями, серед яких найперше впадає в око полігамія. Ну і ще в науково-технічному відношенні планета помітно відстає від інших населених світів. А загалом я, уродженець Октавії, почуваюся на Ютланді цілком комфортно.
Павлов, що весь цей час пильно вдивлявся в обличчя полковника, зненацька посунувся вперед.
— Хай йому чорт! Я вас знаю. Другий лейтенант Григоров, Корпус космічної піхоти!
Той кивнув:
— У вас гарна зорова пам’ять, капітане. Бо ж стільки років минуло. І тепер, як бачите, я вже полковник. А невдовзі розраховую стати бриґадним ґенералом.
Павлов знову відкинувся на спинку крісла.
— Щоб я здох… — промимрив він і знову поринув у похмурі роздуми.
3
У самому центрі міста наш флаєр здійснив посадку на даху висотної будівлі, розташованої неподалік озера. Проминувши пост охорони, ми спустилися поверхом нижче, перетнули з кінця в кінець довгий коридор, що теж перебував під охороною, і опинились у великій кімнаті з м’якими кріслами уздовж глухої лівої стіни. Навпроти дверей, що через них ми ввійшли, були ще одні двері, масивні, двостулкові, обабіч яких стояли струнко двоє сержантів (судячи з особливостей покрою парадних мундирів та кам’яного виразу облич — космічні піхотинці), а трохи правіше знаходився стіл з кількома увімкненими терміналами.
Нас зустрів чоловік років тридцяти п’яти, в цивільному костюмі строгого крою, з дещо бундючним і водночас професійно-ввічливим виглядом. Він являв собою типовий взірець секретаря високого посадовця.
— Добридень, пані та панове, — шанобливо привітався він, делікатно прикинувшись, що не помічає на наших руках „браслетів“. — Його Ексцеленція вже чекає на вас. Першими в списку значаться містер Вільчинський і міс Топалова.
Ми з Яною розгублено перезирнулися. Я взагалі не міг збагнути, навіщо мене привезли сюди разом з керівною верхівкою корабля. З Топаловою ще більш-менш зрозуміло — адже вона, як перший пілот, була заступником Томасона з літно-навіґаційної служби… І все одно це не пояснювало, чому передовсім викликали її — та ще й мене на додачу.
Полковник Григоров повернувся до нас:
— Лейтенанте-командоре, суб-лейтенанте, прошу пройти зі мною.
Нам не залишалося нічого робити, як підкоритися.
— Ну й дивина! — промимрила Топалова. — І що далі, то дивніше…
Піхотинці відсалютували полковникові й розчахнули перед ним двостулкові двері. Григоров провів нас до просторого, гарно обставленого кабінету. Першої миті ми вирішили, що він порожній, бо крісло перед широченим столом з полірованого червоного дерева було вільне. Свою помилку ми усвідомили лише через кілька секунд, коли полковник, зачинивши за собою двері, взяв під козирок, тримаючи рівняння направо.
— Адмірал, сер!
Ми запізніло повернули голови в потрібному напрямку й побачили біля вікна літнього чоловіка в білій адміральській формі з п’ятьма зірками на золотистих погонах. Йому було вже під сімдесят, його колись темне волосся майже цілком вкрила срібляста сивина, проте я не міг не впізнати його, дарма що останнього разу ми бачилися сімнадцять з гаком років тому…
— Дякую, полковнику, — пролунав, ніби відгомін з мого безтурботного дитинства, такий знайомий і рідний мені голос. — Зніміть з них наручники й залиште нас утрьох.
— Сер, ви впевнені, що…
— Так, я впевнений. — У знайомому голосі забриніли знайомі сталеві нотки. — Виконуйте.
— Слухаюсь, сер.
Григоров звільнив наші руки від „браслетів“ і, козирнувши наостанок, мовчки вийшов.
Адмірал відступив від вікна й наблизився до нас. Погляд його сіро-синіх очей почергово звертався то на мене, то на Топалову. Я стояв як укопаний, не в змозі зібратися з думками, що знай розбігалися навсібіч. Мій розум досі відмовлявся сприйняти той факт, що мій батько, ґрос-адмірал Бруно Шнайдер, якого я впродовж багатьох років вважав загиблим, чию могилу бачив на власні очі поряд з маминою, насправді живий-здоровий. Власне, я завжди знав, що під надгробком лежить не урна з попелом, а запаяна капсула з пригоршнею космічного пилу — так було заведено робити, коли корабель гинув у вакуумі і разом з командою перетворювався на згусток чистої енерґії. Проте раніше ніхто не сумнівався, що крейсер, де якраз перебував батько, було знищено в апертурі глибинною бомбою…
— Можете повірити, я справді живий, — нарешті заговорив він. — Це не містифікація. А от моя смерть була інсценована. Я мусив так учинити, коли стало ясно, що наше повстання приречене. Якби мене заарештували, знайшлося б багато гарячих голів, які до останнього боролися б за моє звільнення. Я не хотів марних і безцільних жертв, а звістка про мою загибель швидко поклала край кровопролиттю. — Батько замовк і знову зміряв нас жадібним поглядом. — Ні, це ж треба, як вдало склалося! Просто неймовірний збіг обставин — ви обоє опинилися на одному кораблі. Фаулер навіть не підозрює, що замість одного подарунка надіслав мені одразу два.
Зненацька Топалова зробила крок уперед і щосили відважила йому гучного ляпаса. Він прийняв цей удар стоїчно, навіть не спробувавши ухилитися.
— Отже, ти в курсі, — промовив батько. — Що ж, це й на краще. Відпадає потреба в довгих поясненнях. На своє виправдання можу сказати, що до вчора нічого не знав про тебе. Лише переглядаючи списки команди корабля, я побачив твоє прізвище, потім зажадав особову справу, звірив дати і все зрозумів… Усе, крім одного: чому твоя мати нічого не розповіла?
— Бо вона була горда жінка, ось чому! — відповіла Топалова з люттю в голосі. — Вона вважала принизливим утримувати тебе біля себе таким чином. Для тебе ваш зв’язок був лише скороминущим захопленням, у той час ти не збирався розлучатися зі своєю першою дружиною, адже в такому разі її таточко, тодішній начальник Ґенштабу, міг зіпсувати твою блискучу кар’єру. А коли твій тесть пішов у відставку, ти поквапився відставити і його доньку, бо нестямно закохався в молоденьку акторку… А про мою маму ти вже давно забув. Жодного разу не поцікавився, як вона живе, не відвідав її, коли вона захворіла, навіть не прийшов на її поховання.
— Вибач, я не знав…
— Бо не хотів знати. І вибачатися ти маєш не переді мною, а перед пам’яттю моєї матері. Можливо, вона б пробачила тебе. А я ніколи не пробачу. До твого відома, я рада, що не ношу твого прізвища, що досі ніхто не знав, чия я дочка.
Можливо, ви назвете мене тугодумом, але я лише після останніх слів збагнув, про що йдеться, і від цього несподіваного відкриття нервово закашлявся. Топалова… хоча ні, яка вже там Топалова, просто Яна, моя сестра, повернулась до мене й міцно стисла мої руки в своїх руках.