Олег Авраменко – Реальна загроза (страница 2)
Я зрозумів, що наша розмова закінчилася, й підвівся.
— Дякую за пораду, пане Ґонсалес. Шкода, що не зможу нею скористатися. Я нітрохи не боюся військової служби, просто мене туди не візьмуть. Ані ворент-офіцером, ані сержантом чи капралом, ані навіть рядовим.
— Чому?
Зо хвилю я помовчав, вагаючись, а тоді подумав: „Та якого біса! Однаково гірше не буде…“
— Річ у тім, що прізвище Вільчинський я отримав у шестирічному віці. А від народження я Александр Шнайдер.
На ці слова у мого співрозмовника аж очі вирячилися.
— Шнайдер? Ви родич Бруно Шнайдера?
Я кивнув:
— Саме так, сер. І не просто родич, а син. На превеликий мій жаль…
Не давши йому часу оговтатись, я вийшов з кабінету.
2
Великий червоний диск нашого сонця, Епсилон Еридана, вже хилився надвечір. Завершувався черговий мій невдалий день із цілої низки таких самих невдалих днів. Я летів на флаєрі додому і подумки шпетив себе за нестриманість:
„От телепень! Йолоп, яких ще пошукати! Ну, хто тебе за язика тягнув? Тобі що, мало неприємностей?…“
З мого боку було щонайменше дурістю розповідати Ґонсалесові про батька. Можливо, я втомився від цієї безнадійної біганини і втратив над собою контроль. А може, підсвідомо вирішив зіграти ва-банк і остаточно з’ясувати, чи не причетне до моїх теперішніх бід моє минуле. Що ж, тепер я переконався. Судячи з реакції Гуґо Ґонсалеса, мій батько тут ні до чого, просто така склалася ситуація. Вельми прикра для мене ситуація…
Ось уже кілька років між Октавією й Федерацією Альтаїра тривала суперечка за право власності на дві планети в системі Капи Кита. Ці планети дісталися нам після розпаду Альтаїрської Імперії, обидві були непридатні для життя і слугували для нас джерелом корисних копалин, а їхня колишня метрополія, що понад півсторіччя тому втратила більшу частину своїх володінь, не мала до Октавії жодних претензій. Проте нещодавно ситуація змінилася, коли до влади у Федерації Альтаїра прийшли реваншистські сили, що обіцяли своєму народу відродження імперської величі. Певна річ, новий уряд розумів, що його обіцянки нездійсненні (так само у XX сторіччі портуґальці могли лише мріяти про повернення під свою владу Бразилії), однак народу треба було показати, що в цьому напрямку вживаються бодай якісь заходи, і з усіх колишніх володінь колишньої Імперії альтаїрські владоможці обрали саме систему Капи Кита, яка перебувала під юрисдикцією Октавії. Можливо, вони зробили свій вибір навмання, просто тицьнувши пальцем у зоряну карту, але більш імовірно, що при цьому керувалися ідеологічними мотивами — адже наша планета, на їхній погляд, могла стати поганим прикладом для пересічних альтаїрців, бо якихось сімнадцять років тому (коротка мить з погляду історії) громадяни Октавії рішуче відкинули спробу встановлення диктатури і зберегли на нашій планеті демократичний устрій.
На той випадок, якщо альтаїрці не обмежаться самими лише войовничими заявами і конфлікт не вдасться врегулювати дипломатичними засобами, уряд Октавії вирішив зміцнити наші Збройні Сили, а насамперед — військовий флот. Було побудовано (або закуплено) нові бойові кораблі — і, відповідно, виникла потреба в поповненні особового складу. Своїм звичáєм, наша влада не стала вдаватися до будь-яких примусових заходів, на зразок обов’язкового призову, а скористалася суто економічними засобами впливу в поєднанні з тонкими маніпуляціями законодавством. Можна не сумніватися, що мій батько сказав би: „Плутократія в дії.“ Це був один з тих його висловів, які міцно запали мені в голову, хоча лише згодом, подорослішавши, я почав розуміти їх значення.
Загалом, я погано пам’ятаю свого батька; він загинув, коли мені було шість років, а дитяча пам’ять недовговічна. Про нього в мене збереглися хоч і яскраві, але уривчасті спогади — і здебільшого вони були світлі та радісні. Він був гарним батьком, добрим та дбайливим, і я вважав його найкращою людиною на світі. І дотепер часом бачу вві сні, як сиджу в нього на колінах і тицяю пальцем у зірки на його погоні — одна, дві, три, чотири, п’ять. Він якраз отримав звання ґрос-адмірала і був призначений начальником Ґенерального Штабу Ериданських Збройних Сил. А поруч з ним мама — молода і вродлива. Їй було лише двадцять сім, а батькові вже переступило за п’ятдесят. Попри значну різницю у віці, вони кохали одне одного й були щасливі разом. А я був щасливий з ними. Тоді ще ніхто з нас, навіть батько, й гадки не мав, як скоро зруйнується наше щастя…
Я посадовив флаєр на дах висотного житлового будинку і спустився на шістнадцятий поверх, в охайну трикімнатну квартиру, яку придбав п’ять років тому, щойно лише став повнолітнім і здобув право розпоряджатися родинним спадком. Коли батько загинув під час очолюваного ним військового путчу, а мати з горя вкоротила собі віку, держава — та сама, проти якої було спрямовано батьків заколот, — повелася зі мною доволі гуманно. Вона не стала відіграватися на мені, а навпаки — зробила все, щоб убезбечити від можливих переслідувань, застосувавши щодо мене програму захисту свідків. Усі наші заощадження, включно з коштами, вторгованими від продажу рухомого й нерухомого майна, було покладено на спеціальний рахунок, з якого я в дитинстві регулярно отримував невеликі суми на кишенькові витрати, а в день свого вісімнадцятиріччя став повноправним господарем усіх грошей. Чималих, до речі: адже мій батько був адміралом, а мама — відомою акторкою. Часом, замисюючись над цим, я щоразу доходжу невтішного для себе, як сина, висновку, що якби батькові вдався державний заколот, його уряд не поводився б так ліберально з дітьми „ворогів народу“.
Увійшовши до квартири, я почув на кухні шум. Сунувши свій кадетський мундир у чистильну шафу, я постарався надати обличчю більш-менш безтурботного виразу й голосно промовив:
— Увага, це поліція! Вас арештовано за незаконне вторгнення до приватного помешкання.
З кухні, жартівливо піднявши руки, вийшла приваблива дівчина мого віку з прямим чорнявим волоссям до плечей. Її карі очі весело поблискували.
— Здаюся, констеблю, здаюся, — промовила вона, невміло зображаючи переляк. — Тільки не робіть мені боляче, прошу.
— Вітаю, Елі, — сказав я вже серйозно. — Щось зарано ти повернулася. Як там твої батьки?
— Та все такі ж нестерпні. Але не турбуйся, ми не сварилися, просто мені вистачило й одного вечора з ними. Тому зранку зібрала речі — і на літак. Намагалась попередити тебе, що повертаюся, але ти не відповідав.
Я дістав з кишені штанів свій телефон і глянув на дисплей.
— Атож, вимкнений. Даруй, геть забув про нього.
Елі взяла мене за руку й зазирнула мені в очі.
— Знову поганий день?
— Гірше не буває. Я й досі нікому не потрібен.
Вона розгублено похитала головою:
— Дурня якась! Вони там усі з глузду з’їхали!
Ми з Елі разом закінчили коледж, але, на відміну від мене, її навчання оплачувала місцева філія земної компанії „Геліос“. Вона вже отримала призначення резервним пілотом на пасажирському лайнері „Іпатія“ і за три тижні мала відбути в свій перший рейс.
Елі мешкала в мене вже п’ятий рік, з середини першого курсу коледжу, однак при всьому тому ми залишалися просто друзями. Я надавав їй дах над головою — вона терпіти не могла гуртожиток, а для оренди пристойного житла в Астрополісі їй бракувало грошей. У відповідь Елі прикрашала мою самотність і вела все домашнє господарство, завдяки чому квартира мала вигляд затишного сімейного гніздечка, а не занедбаного парубоцького барлогу. Загалом ми чудово ладнали і були задоволені одне одним. Мабуть, із нас вийла б гарна пара — якби не одне „але“…
Як виявилося, Елі вже встигла приготувати вечерю. Ми разом повсідалися за стіл і я розповів їй про свою розмову з Ґонсалесом — за винятком, зрозуміло, кінцівки, де йшлося про мого батька. Вона вислухала мене мовчки, лише зрідка киваючи, а коли я замовк, сказала:
— Авжеж, я чула про ці поправки в законі. Та не надавала їм значення, бо мене вони не стосувались. І взагалі, думала, що це лише на краще.
— Я й сам так думав. Пам’ятаю, ще радів, дурненький. гадав, що це дозволить мені швидше перейти на службу в Астроекспедицію. А виявилося…
— Отож-то й воно, — хитнула головою Елі. — Виходить, що обмеження прав працедавців не завжди на користь найманим працівникам. А ти спробуй звернутися до профспілки. Може, там чимось зарадять.
— Та мабуть звернуся, — погодився я, втім, без особливого ентузіазму.
— У найгіршому разі, — вела далі Елі, — запишешся до військового флоту. Ґонсалес має рацію — в цьому немає нічого страшного.
Заперечувати я не став. А що як справді подати заяву до ВКС? Оце здійметься буча, коли довідаються, хто я такий! Либонь до самих верхів дійде. Я уявив собі закрите засідання уряду, де розглядають питання, чи брати мене на службу, і меня стало так гірко й смішно, що я зареготав, упереміж зі схлипуваннями.
Елі дивилась на мене з жалем та співчуттям.
— У тебе стрес, Сашко. Тобі потрібна розрядка. Хочеш, запрошу Сью і Ґрету? Вдень я розмовляла з ними, і вони натякнули, що не проти навідатися в гості.
Сью і Ґрета були подружки-бісексуалки, Еліні давні приятельки. Час від часу вони ночували в нас, і тоді ми зазвичай кидали жереб, котра з них спатиме з Елі, а котра — зі мною. Інколи я дуже шкодував, що цей жереб не передбачав третього варіанту…