Олег Авраменко – Реальна загроза (страница 4)
Ми спустились на перший поверх, вийшли з будівлі штабу через бічний під’їзд і попрямували до службової стоянки наземних автомобілів. Напівдорозі я побачив, що нас наздоганяє Елі, і після деяких вагань звернувся до Павлова:
— Сер, дозвольте затриматись на хвилинку.
Він глянув у бік Елі і згідно кивнув:
— Добре. Даю вам рівно хвилину. Чекатиму в машині.
Капітан рушив далі, а Елі, підбігши до мене, спитала:
— Ну як?
— Здається, мене беруть. Вище керівництво Корпусу задумало експеримент, і вибір упав на мене. Але спершу я маю скласти іспит.
— Який?
— Учбовий політ, мабуть, що ж іще. Не знаю, скільки це триватиме, але мій екзаменатор, капітан Павлов, налаштований добряче мене поганяти. Тож, думаю, затягнеться надовго. Повертайся до своїх справ і не вимикай зв’язок. Коли звільнюся, відразу зателефоную.
— Ти хвилюєшся?
— Ще б пак!
— Боїшся?
— Ні… А втім, таки боюсь. Та нічого, впораюся. Побажай мені удачі.
— Ні пуху ні пера тобі, Сашко.
— До біса! — відповів я. — Ну все, мені пора.
Елі встала навшпиньки й поцілувала мене в губи.
— Будь молодчиною. Покажи їм усім.
— Неодмінно покажу, — пообіцяв я.
Чорний „еридані-б’юїк“ вирулив зі стоянки й пригальмував біля нас. Дверцята з правого боку відчинилися, запрошуючи мене зайняти пасажирське крісло. Капітан Павлов, що сидів за кермом, підкріпив це запрошення словами:
— Хвилина спливла, кадете.
— Слухаюсь, сер! — відповів я і, усміхнувшись наостанок Елі, прослизнув до салону.
Щойно я захряснув за собою дверцята, як машина різко зірвалася з місця й помчала до розташованого за п’ять кілометрів від штабу космічного порту.
— Маєш чудовий смак, кадете, — сказав капітан, дивлячись на дисплей заднього огляду, де ще видно було Елі, яка стояла на тротуарі й махала мені вслід рукою, а вітер грайливо тріпав її волосся і нижній край сукні. — Гарну дівчину собі відхопив.
— Вона не моя дівчина, — бовкнув я цілковито бездумно. — Ми просто живемо разом.
Павлов трохи спантеличено зиркнув на мене, але промовчав.
5
Заїхавши на територію космодрому, Павлов скерував машину вздовж шеренги зачинених анґарів до сріблястого фреґата, що стояв у секторі передстартової підготовки, гордовито розкинувши крила і спираючись усією своєю велетенською вагою на численні шасі. Повіддалік виднілися й інші кораблі, як більших, так і менших ґабаритів; проте на них я уваги не звертав. Я вже збагнув, що наша мета — цей красень-фреґат, і тепер буквально поїдав його очима.
Я ще ніколи не керував кораблями третього класу, астропарк нашого коледжу складався з катерів і шатлів — що належали відповідно до п’ятого та шостого класів. Певна річ, як і інші курсанти, я неодноразово літав на пасажирських та вантажних лайнерах, але тільки як спостерігач — до їх керування, навіть на третьорядних ролях, нас не допускали.
На фюзеляжі фреґата, ближче до носової частини, великими червоними літерами було виведено слово „Маріана“. На відміну від цивільних суден, які носили здебільшого назви ґеоґрафічних пунктів та планет, і військових, що називались, як правило, на честь історичних діячів, а також зірок і сузір’їв, у Ериданській Астроекспедиції кораблям давали, за рідкісним винятком, жіночі імена. Вочевидь, у шкіпера, що відповідав за будівництво цього фреґата, дружину, доньку або матір (чи, може, сестру) звали Маріаною.
Павлов зупинився на безпечній відстані від корабля, і ми разом вийшли з машини.
— Ну що, кадете? — запитав капітан. — Гарна пташка?
— Чудовий корабель, сер. Дослідницький фреґат серії „Артеміда“, спроектований на базі бойового крилатого фреґата „Томаґавк“ з незначними функціональними змінами. Загальна довжина — двісті сімдесят метрів, ширина фюзеляжу — тридцять вісім, замах крила — дев’яносто один, вага — сто двадцять тисяч тон. Наразі це найважчий корабель, здатний здійснювати аеродинамічні маневри в атмосфері планет земного типу. Озброєний за категорією „D“ — як сказано у специфікації, „на випадок зіткнення з ворожим позаземним розумом“. — Тут я дозволив собі іронічну посмішку: позаземні цивілізації, ворожі чи дружні, досі залишалися цариною фантастів та ще всіляких параноїків-уфологів, схильних вбачати в будь-якому невивченому космічному явищі прояв діяльності нелюдського розуму. — Фреґат оснащено надсвітловим рушієм Ронкеті модельного ряду 641-KW і двома парами асинхронних вакуумних емітерів S-74 з трирівневим захистом від збоїв. Номінальна глибина занурення — десять у тридцять п’ятому ступені, гранично припустима — десять у сорок другому. Крейсерська швидкість при номінальному зануренні — 8200 вузлів[3]. Час розгону в звичайному режимі — від трьох до п’яти годин залежно від стану вакууму; у форсованому — в межах тридцяти хвилин.
— Все правильно. Либонь, гралися з цією моделлю у віртуальній реальності?
— Ну, власне… Так, сер. І на учбових тренажерах, і в себе вдома.
— Проте „Маріана“ зовсім не віртуальний корабель, а цілком реальний. І я пропоную вам не вправи на тренажері, а справжній політ до Тау Кита на виконання отриманого від штабу завдання. Ви готові виконувати обов’язки помічника штурмана[4]?
Мені аж подих захопило, а серце закалатало в скаженому темпі. Проте я знайшов у собі сили відповісти твердо і впевнено:
— Так точно, сер, готовий!
— Що ж, побачимо.
Біля корабля не було ні техніків, ні машин обслуги, що свідчило про його повну готовність до старту. Ми підійшли до трапу, стали на ексалатор і по рухомій доріжці піднялися на п’ятнадцятиметрову висоту до відкритого люку. Там нас зустрічав чоловік років на п’ятнадцять старший за мене з погонами командора[5].
— Шкіпере Томасон, — сказав капітан, — дозвольте відрекомендувати вам кадета Вільчинського. За розпорядженням Головного Штабу його тимчасово включено до складу вашої команди.
Зі спокійної реакції Томасона було зрозуміло, що для нього це не стало несподіванкою. Міцно потиснувши мені руку, він запросив нас на борт „Маріани“.
Ми проминули шлюзовий відсік і тамбур, вийшли в коридор і піднялися на головну палубу, де розташовувалася рубка керування — яку зазвичай називали просто містком.
У просторій рубці перебувало зо півтора десятка осіб, з-поміж яких я нарахував одинадцятеро членів літно-навіґаційної служби — на лівому боці їхніх формених сорочок були значки з золотими крильцями. Для повного комплекту бракувало ще одного льотчика — може, він просто був відсутній, а може (тут моє серце знов закалатало), його місце вільне і я маю шанс його посісти, якщо успішно складу іспит.
— Пані та панове, — промовив Томасон. — Прошу знайомитися з кадетом Вільчинським. На час польоту до Тау-Чотири й назад він буде одним з нас. Це все. Оголошую передстартову готовність. Усім вільним від вахти залишити місток.
За якісь півхвилини присутніх у рубці значно поменшало. Окрім мене, Павлова й Томасона, зосталося ще п’ятеро — зв’язківець, стюардеса і троє з літно-навіґаційної служби. На цю трійцю я, зі зрозумілих причин, звернув особливу увагу. Двоє хлопців близько тридцяти років, один високий і худорлявий, інший гладкий коротун, у званні суб-лейтенантів та струнка молода жінка з ранґовими відзнаками повного лейтенанта[6]. Про її справжній вік я міг лише гадати. Вона була невисока, з ладно скроєною фігурою, а її обличчя, хоч і не вражало особливою правильністю рис, було досить приємним, навіть симпатичним. На перший погляд вона здавалася лише трохи старшою за мене, але, придивившись уважніше, я вирішив, що їй під тридцять. Чи навіть за тридцять, зважаючи на її звання. Вона явно належала до того типу жінок, які у проміжку від двадцяти до сорока років існують ніби поза часом.
Павлов відійшов убік і сів у крісло перед деактивованим пультом другого помічника штурмана — цей пост на військових і цивільних суднах такого класу, як „Маріана“, призначався для стажистів, а на кораблях Астроекспедиції рахувався за резервний. З байдужим виразом на обличчі командир бриґади запалив сигарету, демонструючи тим самим, що головним на фреґаті залишається Томасон. Сам шкіпер улаштувався в своєму капітанському кріслі й промовив:
— Отже, у складі вахти на містку відбулися зміни. Штурман — лейтенант Топалова, навіґатор — суб-лейтенант Вебер, оператор вакуумного занурення — суб-лейтенант Ґарсія, помічник штурмана — кадет Вільчинський, черговий офіцер зв’язку — мічман Ендрюс, чергова бортпровідниця — молодший спеціаліст Камінська. Починаймо, пані та панове.
Разом з іншими я зайняв своє місце, вдяг у праве вухо мініатюрного навушника для отримання голосових повідомлень від комп’ютера і, долаючи цілком природне хвилювання, спробував зосередитися на показах численних приладів, які здебільшого дублювали такі ж прилади на штурманському пульті.
На кораблях третього класу зазвичай несуть вахту чотири льотчики — штурман, його помічник, навіґатор і оператор вакуумного занурення. Власне кажучи, всі четверо є фахівцями одного профілю і разом роблять одну справу — керують кораблем. Просто кожен з них виконує свою задачу: навіґатор прокладає курс, штурман з помічником ведуть корабель по курсу, а оператор занурення підтримує належний стан вакууму за бортом. Раніше, ще на світанку зоряної ери, останню функцію здійснював інженер-фізик, проте з удосконаленням надсвітлових ходових систем фізична сторона процесу відійшла на другий план, і за вакуумне занурення став відповідати пілот. Або навіґатор — особливої різниці немає. Як така, посада навіґатора присутня в штатних розкладах окремо від пілотської лише за традицією. Та ще й тому, що навіґатор більше теоретик, а пілот — практик. Проте стравжній фахівець має бути однаково вправним як у теорії, так і в практиці, тому нерідко бувало, що штатний пілот виконував навіґаційні обрахунки, а навіґатор ніс вахту за пультом штурмана. У моєму дипломі було вказано: „пілот 4 класу, навіґатор 4 класу“ — це найвища кваліфікація, яку міг отримати випускник нашого коледжу. До прикладу, Елі з пілотування мала п’ятий клас, а з навіґації лише шостий, але при тому вважалася однією з кращих у нашому випуску.