Олег Авраменко – Реальна загроза (страница 18)

— Це все, шкіпере, далі доведеться летіти на досвітловій. Надто сильно штормить. — Він зітнув. — Ех, шкода, що не маємо третьої пари емітерів… Та біс із ними. Зрештою, тридцять сім астроодиниць до зорі — не так і багато.

Визнавши за Павловим слушність, Томасон наказав розпочати підйом. Ми здійснили його акуратно і плавно, без найменших струсів і ривків, що за наявних умов було справою непростою — навіть в апертурі вакуум був розбурханий так, що електрослабкі відображення зірок на оглядових екранах розпливались у великі, безформні плями.

Але в звичайному просторі все було як звичайно. Зорі знову стали якравими крапками на чорному оксамиті космосу, а серед них виднівся невеличкий жовто-гарячий диск Аруни — мети нашої подорожі. До неї було 37 астрономічних одиниць, тобто в тридцять сім разів далі, ніж від Землі до Сонця і майже в сотню разів — ніж від нашої Октавії до Епсилон Еридана.

Елі нарешті відвела очі від свого пульту й подивилася на мене. Її обличчя виражало втому, на лобі виблискували дрібні краплини поту, але очі променіли радістю й тріумфом.

„Так, люба,“ — відповів я поглядом на її погляд. — „Тепер ти справжній пілот, і цього вже ніхто не посміє заперечити…“

— Пані та панове, — оголосив командор Томасон. — Перша частина нашого завдання успішно виконана — ми досягли околиць системи Аруни. Від імені командування Корпусу висловлюю вам і вашим колеґам з літно-навіґаційної служби подяку за високий професіоналізм і самовідданість.

Павлов повернувся в своєму кріслі до шкіпера, виразно глянув на нього, потім легенько кивнув головою в бік Елі. Томасон з розумінням усміхнувся й промовив:

— Сержанте Тернер… — він зробив очікувальну паузу.

Елі негайно підхопилася зі свого місця.

— Так, командоре?

— Мічман Тернер! — урочисто проказав шкіпер. — Пілот четвертого класу.

Вона просяяла.

— Так точно, сер!

Розділ третій

1

Я завжди вважав, що космічний політ у звичайному просторі на слимачій досвітловій швидкості — неймовірно нудне заняття. Так воно, власне, і є, але після семи божевільних вахт, проведених у напруженій боротьбі з реліктовою аномалією, приємно було для різноманітності посидіти розслаблено в штурманському кріслі й практично нічого не робити — лише контролювати виконання комп’ютером програми автопілота і час від часу перевіряти функціонування підпорядкованих мені бортових систем.

Цю вахту ми з Елі несли удвох — за наявних обставин присутність на містку аж чотирьох пілотів була зайвою, тому командор Томасон розділив нас на пари і відповідно скоротив час чергування з восьми годин до чотирьох. Навіть попри те, що корабль зараз летів у звичайному просторі, я був дуже втішений рішенням шкіпера призначити мене старшим на вахті; а Елі, зі свого боку, була задоволена, що її зробили моїм напарником, а не віддали під опіку досвідчених Топалової чи Вебера. Тим самим Томасон чітко давав зрозуміти, що більше не вважає її стажистом-новачком, за яким потрібен постійний контроль.

Кинувши швидкий погляд на Елі, я вкотре нишком усміхнувся. У моїй усмішці були і радість, і гордість, і почасти — іронія. Минуло вже три дні, відколи їй надали мічманський чин, а вона, схоже, й досі не могла повірити в це і раз по раз мимоволі позирала на свої погони, немов у побоюванні, що коли довго не дивитись, то звідти візьме та й щезне широка золота нашивка.

— Чого шкіршся? — завваживши мою усмішку, озвалася Елі. Вона спробувала сердито надути губи, але в результаті вираз її обличчя вийшов радше примхливий, аніж суворий. — Смішно, га? Вже забув, як сам годинами милувався своїм офіцерським мундиром?

— Ні, не забув, — відповів я трохи збентежено. — І мені зовсім не смішно, а навпаки — приємно. Дивитись на тебе приємно. Ти надзвичайно гарна у своїй новій формі. — Я озирнувся на Ліну, котра, як звичайно, під час наших вахт була черговою стюардесою на містку. — Правда, Ліночко?

Ліна ствердно кивнула й обдарувала мене лагідною усмішкою, а Елі — черговим захопленим поглядом. Але вголос нічого не сказала, соромлячись відверто виказувати свої почуття в присутності стороннього — офіцера зв’язку мічмана Ендрюса.

Поки ми здійснювали міжзоряний переліт, зв’язківці не чергували на містку — тут їм було нічого робити і вони займалися винятково внутрішньокорабельними комунікаціями. А тепер їхні вахти за системами зовнішнього зв’язку поновилися, і в останні два дні вони, либонь, були єдиними в рубці керування, хто по-справжньому працював.

Увесь цей час Ендрюсова увага була зосереджена на комп’ютерному терміналі, куди надходили дані про виявлені радіосиґнали штучного походження. Їхнім джерелом була друга від зорі планета, що (як ми вже встановили зі стовідсотковою певністю) належала до земного типу і на якій, вочевидь, розташувалася база Земної Астроекспедиції.

Я зробив застереження „вочевидь“, оскільки ми перебували ще досить далеко від планети, на відстані 25 астрономічних одиниць. І хоча наш фреґат мав дуже потужні телескопи, користі від них поки було небагато, бо планету від нас затуляла сонячна корона. З проведених спостережень ми могли лише зробити загальний висновок про наявності на ній і в її околицях безсумнівних ознак розумної діяльності, але ніяких конкретних деталей роздивитись не вдавалося.

Приблизно так само, може, трохи краще, просувалися справи з радіоперехопленням. З такої відстані сиґнали доходили дуже слабкі, бо не були спрямовані в глиб космосу, тим більше точно в наш бік, а призначалися для прийому на самій планеті або поблизу неї. До того ж, пройшовши через сонячну корону, вони зазнавали чималих спотворень, і нашим фахівцям вдавалося видобути з них лише окремі слова, а зрідка — уривки фраз, перекручені шматки текстових повідомлень і короткі, тривалістю в кілька секунд, фраґменти музики. А з зображенням було ще гірше — досі будь-які спроби реконструювати відеоряд давали в результаті якісь абстрактні розпливчасті картинки, що не містили жодного пікселя корисної інформації.

А от нас, безперечно, уже помітили. Ми летіли з увімкненим на повну потужність термоядерним двигуном, і плазмовий хвіст за кормою корабля мав сяяти яскравіше за деякі зірки. Взагалі дивно, що з нами досі не зв’язалися по вузькоспрямованому променю. Хоча, звісно, кількагодинні затримки з відповідями на таких відстанях у кого завгодно відіб’ють бажання спілкуватися, та все ж я на місці землян уже давно надіслав би запит: „Хто ви й навіщо прибули?“ Чи, може, вони мають нас за своїх?…

Нарешті Ендрюс відкинувся на спинку крісла й розвернувся боком до свого пульту.

— Ліно, будь ласка, зроби мені кави.

— Зараз, хвилиночку, — з готовністю відповіла вона.

Утім, їй знадобилося менше хвилини — Ліна була дуже вправною стюардесою.

Отримавши чашку гарячої кави, Ендрюс відпив ковток, потім дістав сигарету й закурив. А Елі спросила в нього:

— Як там у вас? Є щось новеньке?

— Та ні, все стареньке, — відповів він. — Матеріал надто неякісний, щоб робити якісь однозначні висновки. Хоча… — зв’язківець завагався, — є тут кілька дивних моментів.

— А саме?

— Ну, по-перше, насторожує той факт, що всі без винятку слова, які нам вдалося розібрати, належать до анґлійської мови. Це зовсім не характерно для Землі — утворювати базу на монокультурній основі. Тим більше, коли йдеться про такий масштабний проект, що фінансується федеральним урядом. По-друге, акцент. Певна річ, сиґнали дуже спотворені, і при їх реконструкції майже нівелювались особливості вимови. Проте я можу побитися об заклад, що акцент невластивий для земної анґлійської. І, нарешті, третє. Щойно я провів лінґво-статистичний аналіз всього масиву отриманої інформації. Висновок напрошується вельми цікавий і несподіваний: за всіма ознаками, перехоплені нами сиґнали більш характерні не для дослідницької бази, хай навіть багаточисельної, а для великої, цілком сталої колонії.

— А чом би й ні? — озвався я. — Якщо земляни справді виявили тут щось важливе, то за сім років їхня база могла вирости у справжню колонію. Особливо, за такого щедрого фінансування.

Однак Ендрюс заперечно похитав головою:

— Термін „стала колонія“ означає, що вона стабільно й автономно існує як мінімум кілька десятиліть і нараховує не менше мільйона мешканців усіх вікових категорій.

— І що це значить?

Ендрюс лише знизав плечима.

Через годину до рубки навідався командор Томасон — невдовзі мала відбутися зміна вахти. Разом з ним прийшов і капітан Павлов. Я відзвітував, що політ відбувається в цілковитій відповідності з ґрафіком, а потім мічман Ендрюс доповів про результати свого аналізу. Капітан Павлов дуже цим зацікавився, негайно викликав на зв’язок головного математика з наукової групи й у властивій йому в’їдливо-ввічливій манері поцікавився, чому такий аналіз не було проведено раніше. Велемовні пояснення професора коротко зводилися до того, що не варто марнувати дорогоцінний час, коли за день-другий все й так з’ясується. Павлов таку арґументацію рішуче відкинув і настійливо порадив без зволікань зайнятися цим питанням, а як консультанта із систем зв’язку відрядив до нього мічмана Ендрюса. Головний математик був явно незадоволений отриманим завданням, проте заперечувати не став.

А за п’ять хвилин до четвертої на місток прибули лейтенант Михайленко й суб-лейтенант Кох, які мали змінити мене й Елі на вахті. Їх супроводжував начальник десантної служби майор Алавес із двома своїми сержантами. Самовільна поява в рубці керування десантників була річ нечувана, і Томасон здивовано запитав: