Олег Авраменко – Принц Ґаллії (страница 8)

Попервах Філіп не збирався напиватися, та вчорашня вечірка видалася не надто веселою, швидше навіть сумною. Ернан де Шатоф’єр якраз був у Беарні і мав приїхати лише за кілька днів, прихопивши з собою Ґастона д’Альбре та Амеліну — герцоґ уже перестав сердитися на свого небожа і сам попросив його повернутися. З тієї чи іншої причини були відсутні й інші найближчі друзі та подруги Філіпа; отож він трохи засумував і випив більше, ніж звичайно. Відтак йому спало на думку, що коли він добряче нап’ється, то, диви, набереться сміливості переспати з котроюсь із присутніх на вечірці панночок. Це була не дуже розумна ідея, проте Філіп завзято наліг на вино, стрімко п’яніючи від незвички. Після чималої кількості випито зілля його спогади про вчорашній вечір нагло обривалися.

Прокинувся Філіп сам, але не був певен, чи провів він усю ніч один, і ця невідомість мучила його ще дужче за головний біль. Було б так прикро втратити незайманість у нестямі…

Філіп здригнувся від несподіванки, почувши чемне привітання. Він підвів задумливий погляд і побачив поруч Етьєна де Монтіні — вродливого дев’ятирічного хлопчака, що служив у нього пажем.

— А-а, привіт, друже, — промовив він і тут-таки збагнув, що може розпитати його про минулий вечір. — Слухай-но… мм… але тільки між нами. Що я вчора виробляв?

Етьєн здивовано поглянув на нього, а потім силувано всміхнувся:

— Ви нічого не виробляли, монсеньйоре. Все було як завжди.

— Коли я пішов?… І з ким?

— Після десятої. Ви побажали всім на добраніч і пішли.

— Один?

— Так, монсеньйоре.

Філіп полегшено зітхнув:

— От і добре… — Він уважніше придивився до Монтіні і спитав: — Ти чимось схвильований? Що сталося?

— До замку привезли дівчину, — відповів Етьєн. — Мертву.

— Мертву?

— Так, монсеньйоре. На світанку вона стрибнула зі скелі в річку. Двоє селян, що бачили це, поквапилися витягти її з води, та вже нічим допомогти їй не змогли. Вона впала на мілину, вдарилася головою об каміння і, певно, відразу ж померла.

Філіп здригнувся. Його не можна було назвати надто побожною й богобоязливою людиною, але до самогубства він ставився однозначно неґативно. Сама думка про те, що хтось може свідомо позбавити себе життя, змушувала його серце боляче стискатися.

Насилу притлумивши важке зітхання, Філіп спитав:

— А хто вона, ця дівчина?

Монтіні знизав плечима:

— В тім-то й річ, що ніхто не знає. Через те її привезли до замку — вона явно не тутешня.

— Яка вона на вигляд?

— Їй десь років чотирнадцять чи п’ятнадцять. Поза будь-яким сумнівом, не шляхетна панночка, але й не селянка і не служниця. Найпевніше, з родини якогось заможного городянина, щоправда, не з Тараскона, бо тут її ніхто не впізнав… — Монтіні трохи повагався, а потім додав: — А втім, це не зовсім так. Дехто її впізнав.

— Зажди! — сказав Філіп. — Я не второпав. Адже ж ти говорив, що її ніхто не знає.

— Атож, монсеньйоре, її ніхто не знає. Тобто не знає, хто вона така і звідки. Але вчора її бачили неподалік Тараскона. Вчора ввечері.

— І що вона робила?

Монтіні підвів голову й по-дорослому пильно подивився Філіпові в очі. Погляд його був похмурий і сумний, в ньому навіть промайнуло щось схоже на лють.

— Вірніше, щó з нею робили, — уточнив він.

Філіпове серце підскочило, а потім ніби провалилось у безодню. Вони саме підійшли до мавританського фонтану в центрі парку, і він присів на невисокий парапет. Монтіні мовчки стояв перед ним.

— Розповідай! — наказав йому Філіп.

— Ну… Я знаю дуже мало. Лише те, що почув з балачок челяді. Цю дівчину бачили… бачили, як пан Ґійом віз її зв’язану до своєї мисливської хатини.

Філіп судомно глитнув. Так звана мисливська хатина Ґійома знаходилася за дві милі милях від Тараскона. Там його старші брати разом зі своїми приятелями час від часу влаштовували гучні орґії, що нерідко супроводжувалася груповим зґвалтуванням молодих селянських дівчат, які мали нещастя опинитися за межами своїх сіл, коли напідпитку Ґійомова ватага швендяла околицями в пошуках розваг. Селяни, певна річ, неодноразово скаржилися герцоґові на його старших синів. Щоразу герцоґ давав їм добрячого прочухана й забороняв надалі займатися таким „промислом“, однак, незважаючи на сувору заборону, Ґійом та Робер нишком (а коли батька не було вдома, то й відверто) продовжували свої ганебні розваги.

Герцоґ якраз був відсутній — він поїхав до Барселони, щоб домовитися з тамтешнім ґрафом про спільне використання порту та корабелень, і взяв із собою Робера, — отож Ґійом, відчувши свободу, так розгулявся, що й чортам гидко стало.

Філіп гнівно заскреготів зубами. Перед його внутрішнім поглядом стрімко промайнули барвисті картини повільної смерті Ґійома з використанням найрізноманітніших знарядь до тортур. Нарешті, опанувавши себе, він запитав у Монтіні:

— А це точно та сама дівчина?

— Слуги так кажуть, монсеньйоре. До того ж… — Етьєн судомно ковтнув. — Коли її тільки привезли, я, ще нічого не знаючи, мав змогу оглянути її зблизька…

— Ну?! — нетерпляче вигукнув Філіп.

— Її сукня подекуди роздерта на клапті, шкіра на зап’ястках натерта до крові, а на тілі я бачив сліди від ударів батогом…

Філіп рвучко підхопився, стискаючи кулаки. Його обличчя спотворила ґримаса ненависті та відрази.

— Господи! — простогнав він. — Які ж вони тварюки!… Господи Ісусе…

Він знову сів і низько схилив голову, щоб Монтіні не побачив сліз у його очах. Після деяких вагань Етьєн, не питаючи дозволу, присів поруч.

— Ти маєш братів? — за хвилю озвався Філіп.

— Ні, монсеньйоре, — озвався Філіп. — Лише сестру. Та я розумію вас…

Філіп гірко зітхнув.

— Чому, — промовив він, звертаючись до самого себе, — чому вони не померли разом з їхньою матір’ю? Чому живуть і ганьблять нашу родину? Це несправедливо!… Нечесно… — Він знову встав. — Де дівчина?

— На господарському подвір’ї, монсеньйоре, — відповів Монтіні. — Якщо її ще не…

Далі Філіп його вже не слухав. Він стрімголов побіг уздовж бічної алеї до правого крила палацу, проминув арочний прохід, відтак повернув трохи вліво і незабаром опинився на широкому подвір’ї, що прилягало до господарських будівель замку. Як завжди о такій порі, там було гамірно й велелюдно, але звичайного пожвавлення Філіп не застав — обличчя в слуг були похмурі, а погляди стурбовані.

— Де дівчина? — голосно і трохи верескливо запитав Філіп, лишивши без уваги шанобливі привітання на свою адресу.

— Її щойно забрали, ваша високосте, — сказав один з наглядачів, указуючи держалком батога в протилежний кінець подвір’я, де через розчинені навстіж ворота виїжджала підвода в супроводі кількох озброєних вершників. — Схоже, монсеньйоре, що цього разу ваш брат вскочив у серйозну халепу.

Філіп встав навшпиньки і подивився в тому ж напрямку. Він не впізнав вершників зі спини, проте кольори їх вбрання були йому добре знайомі.

„Тільки не це!“ — подумав Філіп, холонучи від жаху. — „Господи, тільки не це!…“

Кілька секунд він простояв нерухомо, не в змозі зробити й кроку, а коли заціпеніння минуло, щодуху кинувся до воріт, розштовхуючи на своєму шляху слуг, які не встигли поступитись йому дорогою.

Зчинений ним ґвалт привернув увагу вершників, що супроводжували підводу. Вони озирнулись і притримали коней; зупинилась також і підвода. Філіп підбіг до неї й побачив, що тіло дівчини цілком накрите двома широкими плащами, з-під яких вибивалося назовні лише невеличке пасмо темно-каштанового волосся. На якусь мить він завмер, благаючи всіх святих та нечистих, щоб його страшний здогад не справдився, а потім відкинув убік край плаща.

Він знав цю дівчину. Звісно, знав…

Вродливе смагляве личко, юне, зовсім дитяче, завжди таке веселе й життєрадісне, зараз було блідим і нерухомим, мов маска. На ньому застиг вираз болю, туги і суму за втраченим життям. А на лівій скроні виднілася закипіла кров…

— Ні! Ні! — надривно закричав Філіп. — Боже, ні!…

Скоряючись наглому пориванню, він стрімголов кинувся геть від підводи, знову розштовхуючи на своєму шляху слуг. Більшість присутніх на подвір’ї вирішили, що від побаченого в нього потьмарився розум, але це було не так. Філіп чітко усвідомлював свої дії. Тепер він знав, щó робити, і був сповнений рішучості здійснити свій задум.

Філіп гарячково шукав Ґійома по всьому палацу, аж поки натрапив на нього в одному з коридорів. Побачивши меншого брата, який, стиснувши кулаки й люто виблискуючи очима, стрімко біг до нього, Ґійом спробував утекти сходами. Проте Філіп наздогнав його раніше і без жодного слова, в цілковитій мовчанці, накинувся на брата.

Ґійом був на десять років старший за Філіпа, на голову вищий і в півтора рази важчий, але Філіп мав перевагу в швидкості та спритності. Блискавичним рухом він завдав йому удару в щелепу, відтак ткнув коліном у пах. Не встиг Ґійом зігнутися, як отримав ще два надзвичайно болючі удари — ребром долоні по шиї, трохи вище ключиці, та по нирках. Наступної миті Філіп майстерним прийомом збив його з ніг і, вирішивши, що цього досить, вихопив із піхов кинджал, збираючись зарізати свого старшого і найненависнішого брата, наче свиню.

Вартові, що збіглися на шум бійки, не втручалися. Вони не почували ані найменшої симпатії до Ґійома, і тому, не змовляючись, вирішили нічого не робити, поки перевага на Філіповім боці. Проте будь-якої миті, щойно щастя усміхнеться Ґійомові, вони ладні були розборонити їх.