Олег Авраменко – Принц Ґаллії (страница 50)

Коли Рікард повернувся, Марґарита вже роздяглася й чекала його в ліжку. А поруч, на невисокому столику стояв, притулений до стіни, портрет Філіпа.

— Навіщо це? — досадливо промовив Рікард, вказуючи на портрет. — Щоб зайвий раз познущатися з мене?

— А яка тобі, власне, справа? — Марґарита піднялася з подушок і сіла в ліжку, підібгавши під себе ноги. — Нехай побуде тут, поки його не заступить оригінал.

— Марґарито! — розпачливо простогнав Рікард. — Ти розриваєш моє серце!

— Ой, які гучні слова! Яка безкрай відчаю! — Вона простягла до нього руки. — Ну, ходи до мене, мій маленький. Я миттю твоє серденько вилікую.

Рікард скинув з ніг черевики, забрався на ліжко і пригорнув її до себе.

— Марґаритко моя, Марґаритко, — прошепотів він, зариваючись лицем у її запашному волоссі. — Квіточко ти моя ненаглядна. Як я житиму без тебе?…

— А навіщо тобі жити без мене? — спитала Марґарита. — Живімо разом. Ти такий милий, такий хороший, я так тебе кохаю.

— Поки, — додав Рікард.

— Що „поки“?

— Поки що ти кохаєш мене. А потім…

— Не думай, що буде потім. Живи сьогоднішнім днем, вірніше, сьогоднішньою ніччю, і все владнається само собою.

— Якби ж то так… Ти, до речі, знаєш, чому моя мати не схвалює наших стосунків? Не тільки тому, що вважає їх гріховними.

— А чому ж іще?

— Виявляється, багато років тому вона склала на нас з тобою гороскоп.

— Ну й що?

— Зірки з цілковитою певністю сказали їй, що ми принесемо одно одному нещастя.

— І ти віриш у це?

— Боюся, що вірю.

— То навіщо кохаєш мене? Чому не порвеш зі мною?

Рікард важко зітхнув:

— Та хоч би тому, що я не в змозі відмовитися від тебе. Ти така чарівна, така досконала, така ідеальна…

— Я ідеальна! — розсміялася Марґарита. — Помиляєшся, любий! Мені далеко до ідеалу. Я лише вкрай розбещене, розпусне дівча.

— Так, ти розбещена, ти розпусниця, — погодився Рікард.— Але я люблю і твою розбещеність, і твою розпусність, я люблю в тобі все — і достоїнства, і вади.

— Навіть вади?

— Їх особливо. Без них ти була б зовсім іншою жінкою. А я люблю тебе таку, саме таку, до останньої часточки таку, яка ти є. Іншої мені не треба.

— Я є така, яка я є, — задумливо промовила Марґарита. — Тоді не гаси свічки, Рікарде. Шила в мішку не сховаєш.

Розділ XXIV

— Неподобство! — незадоволено пробурчав Ґастон д’Альбре, розлігшись на канапі у просторій і водночас затишній вітальні розкішних апартаментів, відведених для Філіпа в палаці наварського короля.

— Авжеж, — обізвався п’яненький Симон де Біґор. — Це дуже неввічливо.

Він сидів на підвіконні, розмахуючи в повітрі ногами. Поруч із ним стояв Ґабріель де Шеверні, готовий будь-якої миті підстрахувати друга, якщо той раптом надумає випасти в розчинене вікно.

Останній з присутніх, Філіп, стояв перед великим дзеркалом і прискіпливо вивчав своє відображення.

— Що неввічливо, це вже напевно, — погодився він.

Усі четверо щойно повернулися з урочистого обіду, що його король Навари дав з нагоди прибуття ґасконських гостей, і на який Марґарита не зволила прийти, посилаючись на відсутність апетиту. Саме з цього приводу Ґастон та Симон висловлювали своє незадоволення. Філіпа ж обурила головно безцеремонність принцеси: адже вона могла вигадати й менш зухвалий привід — скажімо, погане самопочуття.

А втім, він не вважав цей принцесин вибрик лихим для себе знаком — радше якраз навпаки. Добре розміркувавши, Філіп дійшов висновку, що Марґаритина витівка свідчить про надзвичайне роздратування, образу і навіть уражену гордість. Найпевніше, вона все-таки вирішила зупинити свій вибір на ньому — і зараз досадує через це, відчуває себе приниженою, переможеною…

Філіп добродушно всміхнувся своєму зображенню в дзеркалі і дав собі слово, що незабаром примусить Марґариту забути про досаду й приниження, що їх вона почуває зараз.

— Та перестань вже зирити в це бісове дзеркало! — роздратовано промовив Ґастон. — Ото ще франт, усе чепуриться й чепуриться! І так уже гарненький до непристойності. Достоту як дівча.

Філіп перевів на кузена лагідний погляд.

— І зовсім я не чепурюся.

— Ну, так милуєшся собою.

— І не милуюся. Просто думаю.

— Про що, як не секрет?

Якусь мить Філіп вагався, потім відповів:

— А раптом Марґарита виявиться вищою за мене? Адже не даремно мене прозвали Коротуном, я справді невисокий на зріст.

— Для чоловіка, — флеґматично уточнив Ґабріель.

— Зате вона, кажуть, висока для жінки.

— Оце ж біда буде! — глузливо сказав Ґастон. — Справжнісінька трагедія.

— Ну, щодо трагедії ти трохи перебільшуєш, — сказав Філіп. — Але…

— Але в ліжку з високими жінками ти почуваєшся не дуже впевнено, — закінчив його думку Ґастон. — Що за дурниці! Далебі, не розумію: яка, власне, різниця, хто вищий? Особисто я ніколи цим не переймався.

Філіп зміряв поглядом довготелесу постать кузена і гмикнув:

— Певна річ! Навряд чи тобі випадало кохатися з семифутовими красунями.

Д’Альбре реготнув.

— Твоя правда, — здався він. — Про це я якось не подумав. Мабуть, мені не судилося пізнати, яке це задоволення — дрючити дівку вищу за себе.

Філіп гидливо пирхнув. Попри свій великий досвід (а може, й завдяки йому), він усіляко уникав вульґарних висловлювань, коли йшлося про жінок, і без особливого задоволення вислуховував їх від інших.

Симон, що весь цей час сидів на підвіконні, розмахуючи ногами і щось муркочучи собі під ніс, раптом виявив жваву зацікавленість темою їхньої розмови.

— А що? — запитав він у Філіпа. — Ти хочеш переспати з Марґаритою?

Філіп нічого не відповів і лише клацнув зубами, украй вражений безглуздістю питання.

Ґастон здивовано втупився в Симона.

— Це ж треба… — скрушно пробурмотів він. — Хоча я знаю тебе з пелюшок, часом у мене складається враження, що ти клеїш із себе дурня. Ні-ні, я певен, що це не так, а проте враження складається. Не говоритиму за інших, та особисто я не бачу нічого дивного в тому, що Амеліна гуляє на стороні. Ще б пак! З таким чоловіком…

Симон почервонів від збентеження й розгублено заморгав.

— Ти мене ображаєш, Ґастоне. Ну, не здогадався я…

— А про що тут здогадуватися, скажи будь ласка? Передусім Філіп хоче одружитися з Марґаритою, і взагалі… Та що й казати! Хіба не зрозуміло, що коли вже такий запеклий баболюб, як наш Філіп, приїхав погостювати до такої чарівної шльондри, як Марґарита, то без палок-пихалок між ними ніяк не обійдеться.

— Заткни пельку, друже, — ввічливо порадив йому Філіп. — Тебе слухати гидко.

Ґастон осміхнувся й труснув головою.

— Бісова твоя делікатність! — промовив він, знизуючи плечима. — Просто не збагну, як у тобі можуть уживаються святенник та розпусник.