Олег Авраменко – Принц Ґаллії (страница 49)

— А ти, любонько, не вдавай із себе ображену невинність, — відмахнулася Марґарита. — Не намагайся переконати мене, що Красунчик тобі вже не подобається… Гм. І він подобається не лише тобі. Матильдо, що ти скажеш?

Дівчина насилу відірвала погляд від портрета і в розгубленості закліпала очима.

— Прошу, пані? Про що я маю сказати?

— Про Філіпа Аквітанського. Як він тобі?

— Він дуже гарний, пані.

За цими простими й наївними словами Марґарита завважила ту сором’язливу ніжність, той особливий, неповторний солодко-тривожний щем у серці, що їх відчуває невинна дівчина, вперше усвідомивши себе жінкою.

— Ти теж вважаєш, що він схожий на дівча?

— Аж ніяк, пані. Він схожий на Трістана.

— На Трістана? — розсміялася Марґарита. — Чим же він схожий на Трістана?

— Ну… Він вродливий, добрий, мужній…

— Мужній? — скептично перепитала наварська принцеса.

— Атож. Пані Бланка якось казала, що дон Філіп Аквітанський вважається одним з найкращих лицарів Кастилії.

— А дивлячись на його портрет, цього не скажеш.

— Проте це так, — зауважила Бланка. — Філіп часто перемагав на турнірах, що їх улаштовував мій батько.

— І найчастіше тоді, — усміхнулася Марґарита, — коли королевою любові та краси на турнірі була ти… До речі, ти знаєш, що мій татусь запросив його бути одним з призвідників турніру з нагоди дня мого народження?

— Щось таке я чула.

— І це симптоматично. Схоже, батько збирається перетворити святковий турнір на змагання претендентів на мою руку. Вже напевно відомо, що як мінімум чотири призвідники із семи будуть мої женихи.

— Аж чотири?

— Так. П’ятим, мабуть, стане кузен Біскайський — адже він перший принц крові. А ще два місця татусь, очевидячки, зарезервував для Рікарда та кузена Араґонського, якщо вони раптом виявлять бажання переломити списи на мою честь… Гм, в чому я дуже сумніваюся.

Рікард почервонів. Він ніколи не брав участі в турнірах, бо від природи був фізично слабкий — що, однак, ніскілечки не заважало йому бути палким коханцем.

— Один з тих чотирьох, як я розумію, Філіп Аквітанський, — прийшла йому на допомогу Бланка. — Другий ґраф Оска. А ще двоє?

— Уяви собі, — сказала Марґарита. — Буде Ерік Данський.

— Той самий бродячий принц?

— Так, той самий…

— Перепрошую, пані, — втрутилася в їхню розмову Матильда. — Але чому його називають бродячим принцом?

— Бо він постійно бродить, цебто мандрує. Мандрує й воює. Кузен Ерік шостий син данського короля, на батьківщині йому нічого не світить, от він і вештається по всьому світові в пошуках якої-небудь завалящої корони. Недавно його погнали втришия з Балканів, отож тепер він вирішив спробувати щастя на Піренеях.

— А четвертий хто? — спитала Бланка. — Часом, не Тибальд де Труа?

Марґарита всміхнулася:

— Він-він. Моє безнадійне кохання.

— Чого це безнадійне? Він же любить тебе.

— Це я й мала на увазі. Він любить мене — а я не даю йому жодних надій.

— Тоді ти неправильно висловилася, — зауважила Бланка. — Це ти його безнадійне кохання.

Марґарита знизала плечима.

— Яка різниця! — сказала вона. — І взагалі, не чіпляйся до слів. Ти сама не дуже добре розмовляєш ґалльською.

— Зате правильно.

— А ви знаєте, пані, — знову втрутилася Матильда, звертаючись до Бланки. — Минулого року пані Марґарита надіслала панові ґрафу Шампанському…

— Замовч! — різко перебила її Марґарита; щоки її вмить почервоніли. — Що надіслала, те надіслала. Він сам напросився.

— А в чому, власне, річ? — поцікавилася Бланка.

— Та ні в чому. Просто Тибальд де Труа — настирливий тип. Чотири роки тому він здійснював паломництво до мощів Святого Якова Компостельського, щоб помолитися за одужання своєї дружини, і, природно, проїздом побував у Памплоні. Саме тоді ми з ним познайомилися. І уяви лишень: наступного ж дня він освідчився мені в коханні — а тим часом його дружина була при смерті. Він, напевно, дуже зрадів, коли повернувся додому і дізнався, що вона померла.

— Не суди необачно, кузино. Звідки ти знаєш, що він зрадів?

— А звідти! За два місяці по тому він попросив у батька моєї руки. Коли ж я відмовила йому, він заповзявся тероризувати мене довжелезними листами у віршах. Їх уже стільки назбиралося, що я не знаю, де їх подіти.

— Накажи переплести в томи, — порадила Бланка. — Це зробить честь твоїй бібліотеці. Тибальд де Труа, попри всі його недоліки, видатний поет.

— Можливо, можливо, — не стала заперечувати Марґарита. — Правда, ваш Руїс де Монтіхо ні в грош його не цінить.

Бланка зневажливо пирхнула:

— Теж мені, авторитет знайшла! Його просто гризе заздрість до таланта дона Тибальда. Як на мене, Руїс де Монтіхо — несерйозний поет.

— А ґраф Шампанський, по-твоєму, серйозний? Та легковажнішої за нього людини я ще не зустрічала!

— З ним особисто я не знайома, — відповіла Бланка, — тому не беруся судити, що він за людина. Але поет він серйозний, навіть ґеніальний. Хоч я не вважаю себе великим знавцем поезії, все ж насмілюся припустити, що нащадки поставлять Тибальда де Труа на одну дошку з такими видними фігурами в літературі, як Верґілій, Гомер та Петрарка.

Слова „дошка“ та „фігури“ викликали у Марґарити дивний ланцюжок асоціацій. На відміну від Бланки, пристрасної шанувальниці шахів, наварська принцеса терпіти не могла цю гру — за шахівницею вона відверто нудьгувала, і її хилило на сон. Услід за словом „сон“ у її голові зринуло слово „постіль“, що викликало приємні думки про те, чим люди займаються в ліжку, окрім того, що сплять.

Марґарита млосно поглянула на Рікарда й солодко позіхнула.

— Ну все, друзі, — заявила вона. — Наша вечірка скінчилася. Пізно вже, час лягати спатоньки. Рікарде, проведи кузину до її покоїв. Пан де Монтіні, либонь, заждався від неї звістки.

Бланчине лице обдало жаром, і, щоб приховати збентеження, вона квапливо рушила до виходу. Виконуючи прохання Марґарити, Рікард подався за нею.

Увесь шлях вони пройшли мовчки, думаючи кожен про своє. Біля дверей своїх покоїв Бланка затримала Рікарда.

— Кузене, — сказала вона. — Я дуже вболіваю за вас. Боюсь, це може зле скінчитися.

— Про що ви кажете?

— Про ваші стосунки з Марґаритою. Вона просто грає з вами в кохання. А ви тішете себе марними сподіваннями.

Рікард похмуро всміхнувся:

— Я не сліпий, кузино. Я все бачу, все знаю. Проте боротимуся до кінця.

— А чкщо…

— Прошу вас, кузино, не треба. Я навіть не уявляю, що робитиму, „а якщо“.

— Ну, зрозумійте ж нарешті, що на одній Марґариті світ клином ще не зійшовся.

— Для мене зійшовся.

— Невже в усьому світі немає іншої жінки, гідної вашого кохання?

— Чому ж, є, — відповів Рікард. — Навіть дві. Та, на жаль, обидві не для мене — ви вже заміжня, а Гелена моя рідна сестра.

Бланка скрушно похитала головою:

— Далебі, ви божевільний, Рікарде!…