Олег Авраменко – Принц Ґаллії (страница 47)
Філіп голосно пирхнув.
— Знаєте, — саркастично промовив він, — я чомусь відразу запідозрив, що ви не мали наміру запросити нас на спільну трапезу.
— Боюся, монсеньйоре, — зауважив прецептор, — ви хибно зрозуміли мене. Мені та моїм людям було наказано знищити саме
— Он як! — сказав Філіп. — І чим я заслужив таку честь?
— Вас засуджено до смерті таємним судом нашого ордену. Ви не єдиний засуджений, але ви один з перших у нашому списку. Отож бережіться, монсеньйоре. Сьогодні вам пощастило, та нас це не зупинить. Якщо я залишуся живим, то докладу всіх зусиль, щоб довести цю справу до кінця. А якщо ні, вирок виконає хтось інший.
На Філіпове обличчя набігла краска гніву й обурення.
— Ваш мерзенний орден надто високої думки про себе! Хто ви такі, щоб судити мене?!
— Ми творці історії, — незворушно відповів Родріґо де Ортеґаль. — За нами майбутнє всього людства. Ми рука Господня на землі.
— Каральна, звісно, — іронічно докинув Філіп.
— І будівнича. Ми творимо історію людства і знищуємо тих, хто стоїть на нашому шляху, на шляху до прийдешньої всесвітньої єдності. І ім’ям цієї єдності, до якої ми прагнемо, суд нашого ордену засудив вас до смерті. Вас слід було вбити ще в дитинстві, але раніше ми недооцінювали небезпеку, яку ви для нас становите. Та останнім часом лінії вашої долі прояснилися…
— Я не циган, пане єзуїт, — знову перебив його Філіп. — І не вірю в долю. Я вірю у вільну волю і Боже Провидіння.
— Це неістотно, монсеньйоре. За всієї вашої вільної волі, свобода вашого вибору обмежена багатьма чинниками, звідси і вимальовуються лінії вашої долі. І повірте, ці лінії, всі до єдиної, становлять смертельну загрозу для нашої мети. Іншими словами, усе, що ви робитимете, лише зашкодить нам у досягненні всесвітньої єдності.
— Тієї самої єдності, — криво посміхнувся Філіп, — яку ви вже встановили на території своїх областей? О, в такому разі не сумнівайтеся: я шкодитиму вам, бо, на моє переконання, ви несете світові не єдність, а загальне рабство і мракобісся. Ваше майбутнє — страшний кошмар; ви не творці історії, а її ймовірні могильники, а якщо ви і є чиєюсь рукою на землі, то не Господньою, а диявольською. Будьте певні — а якщо врятуєтеся, то так і перекажіть своєму господареві, — що я докладу всіх зусиль, аби стерти ваш орден з лиця землі. Я твердо переконаний, що цим я зроблю велику послугу всьому християнському світові і здійсню боговгодний вчинок.
— Ваші переконання гідні поваги, монсеньйоре, — відповів Родріґо де Ортеґаль. — Тепер я бачу, що ви справді серйозний противник. І дуже небезпечний. — Обличчя прецептора набуло колишнього непроникного вигляду. — Я сказав вам усе, що хотів.
Пізно вночі до Кастельбело повернулися втомлені тамплієри й ґасконські лицарі, що переслідували Родріґо де Ортеґаля. Єзуїту вдалося відірватися від погоні.
А Філіп довго думав над тим, що сказав йому прецептор. Зрештою він вирішив не говорити про смертний вирок нікому, навіть Ернанові, якому цілком довіряв. І Ернанові — особливо.
„Якщо він дізнається про це,“ — так обґрунтував своє рішення Філіп, — „то ходитиме за мною по п’ятах, не дасть мені спокою ні вдень, ні вночі. І головне — вночі… Ні, це буде занадто! Якось я й сам про себе подбаю.“
Розділ XXII
Перше ніж звести докупи весь гурт наших героїв, до чого, як ми бачимо, активно прагне його ґасконська частина, автор вважає за доцільне повернутися назад у часі й коротко розповісти про те, як минуло літо для Бланки та Марґарити. Крім того, читачеві варто познайомитися з іще одним персонажем цієї повісті, який відіграватиме досить помітну роль у подальших подіях. Утім, про нього ми поговоримо трохи згодом, у наступному розділі, а зараз звернімо наші погляди на Бланку, яку ми залишили в цілковитім сум’ятті, збентежену і навіть приголомшену почуттям, що заскочило її зненацька, мов злодій із-за рогу.
Понад місяць вела Бланка відчайдушну боротьбу зі своїми бажаннями і з тим, що перешкоджало їх здійсненню. У цій боротьбі з собою вона була цілком самотня, не дозволяла втручатися й давати поради нікому з подруг, навіть Марґариті. Її духовний наставник, падре Естебан, перебував у розгубленості: його думка з цього приводу як людини суперечила його переконанням священнослужителя, тому він не наважувався ні схвалювати її, ні засуджувати. А що ж до Монтіні, то, попри свої шістнадцять років, він був досить досвідченим серцеїдом, непогано розбирався в жінках, тому розумів, що за наявних обставин у жодному разі не можна квапити події й чинити на Бланку бодай найменший тиск. Вони швидко стали добрими друзями, Етьєн виявився на рідкість розумним, цікавим і вельми порядним юнаком, тож незабаром Бланка почала відчувати до нього не лише фізичний потяг, а й дружню симпатію.
На початку липня сталися три події, що тією чи іншою мірою посприяли логічному завершенню Бланчиного гріхопадіння.
По-перше, її чоловік, ґраф Біскайський, знову відбув на чолі королівської армії до Країни Басків, де місцеві селяни, невдоволені своїм становищем напіврабів, уже вкотре вчинили бунт, вимагаючи скасування кріпацтва, як це давно було зроблено в інших провінціях Навари.
По-друге, здійснюючи свою щорічну пастирську поїздку по Ґаллії та Наварі, до Памплони прибув його еміненція кардинал Марк де Філіпо, архієпископ Тулузький. Під час недільної проповіді в соборі Пречистої Діви Марії він, розмірковуючи про святість шлюбних уз, мабуть, трохи погарячкував і навпростець заявив, що чоловік, винний у перелюбі, не має права вимагати від своєї дружини вірності, бо, на його тверде переконання, подружня вірність має бути взаємною.
І хоч це твердження мало суто умоглядний характер і не зовсім узгоджувалося із загальноприйнятими нормами християнської моралі, Бланка вирішила для себе, що церква (принаймні, в особі архієпископа) не стане суворо засуджувати її, а Бог зрозуміє і все простить. Зрештою, Александр завинив не лише тим, що минулого року грішив із сестрою; його провина полягала ще й у тому, що він вперто не хотів каятися. Після сварки з Бланкою, що сталася в середині лютого, ґраф, позбавлений доступу до жінчиної спальні, навіть у гадці не мав накладати на себе єпитимію і регулярно проводив ночі з іншими жінками — переважно з молоденькими покоївками, що було однією з його слабин.
Остання подія, а саме відверта розмова з Матильдою, що відбулася за кілька днів по знаменній проповіді архієпископа, була тією останньою краплею, що переповнила чашу Бланчиного терпіння.
Того дня, близько десятої ранку, Бланка вже прокинулась, але все ще ніжилася в ліжку, коли до її спальні ввійшла Матильда. Стримано привітавшись з нею і вибачившись за вторгнення, дівчина сіла на край ліжка і спрямувала на кастильську принцесу докірливий погляд.
— Рада тебе бачити, серденько, — спросоння всміхнулась до неї Бланка. — Але чому ти така похмура?
— Я хочу поговорити з вами, пані, — сказала Матильда.
— Про що? — запитала Бланка, протираючи очі.
— Про мого братика.
Бланка видимо зніяковіла:
— Про Етьєна?
— Атож, про нього. Скоро він прийде до вас, так?
— Так, — збентежено підтвердила Бланка, вибираючись з ліжка. Вона напнула на себе халат, сіла поруч Матильди, взяла її за руку і лагідно спитала: — До чого ти ведеш, дитинко?
— А то ви не знаєте, пані! Сьогодні я розмовляла з Етьєном. Він зізнався, що любить вас.
До Бланчиних щік прилила кров, а її очі гарячково заблищали. Вона обняла Матильду і після хвилинного мовчання сказала:
— Я теж люблю твого брата. Дуже люблю.
— Але так не можна, пані. Це неправильно.
— Чому?
— Бо ваше кохання грішне. Ви не можете любити Етьєна, а Етьєн не може любити вас.
Бланка важко зітхнула:
— А коли я не можу не любити його? Коли твій брат не може не любити мене? Тоді що?
— Ви
Бланка пильно подивилася Матильді в очі:
— А ти певна, що твій брат, як ти це називаєш, ще не загубив свою душу?
Дівчина здригнулася.
— О, Боже! — вигукнула вона. — Це вже сталося! Значить, він обдурив мене… Як ви могли, пані? Як ви могли це допустити?
— Ти хибно зрозуміла мене, Матильдо, — знову шаріючись, промовила Бланка. — Я зовсім не те мала на увазі.
— А що?
— Що в Етьєна… Словом, у нього вже були інші жінки.
Матильда заперечно похитала головою:
— Неправда. Це вам пані Марґарита сказала — але ви не вірте їй. Вона навмисне наговорює на мою братика, щоб вам легше було ступити на шлях перелюбу. Щоб ви менше дбали про його душу, вважаючи його розпусним та непорядним. Я знаю, що вона має на меті, переконуючи вас у цій нісенітниці, зводячи на Етьєна наклеп.
— І до чого ж вона прагне, по-твоєму?
— Вона розраховує, що, скоївши гріх, ви знайдете собі виправдання в тому, що буцімто Етьєн звабив вас.
— Що за безглуздя! — щиро здивувалася Бланка. — Не бери собі дурного в голову, Матильдо. Я не потребую ніяких виправдань, це негідно мене. Не в моїх звичках перекладати відповідальність за свої вчинки на когось іншого. І коли я наважуся…
— Схаменіться, пані! — заблагала Матильда. — Ви ж заміжня жінка, а Етьєн… Він вам не рівня. Навіть якби ви були вільні, все одно між вами не могло б бути кохання.