Олег Авраменко – Принц Ґаллії (страница 30)
— На добраніч, — кивнув Ґабріель і квапливо вийшов з кімнати.
Зо хвилю Філіп стояв нерухомо, втупившись поглядом у двері, і гадав, як довго йому доведеться чекати на Амеліну і чи прийде вона взагалі. Раптом за його спиною почулося вельми підозріле шарудіння. Він здригнувся, рвучко обернувся на звук і побачив, що з-за полога ліжка виглядає гарненька дівоча голівка в оточенні золотавого волосся. Її великі сині очі зустрілися з його очима.
— Ну! — нетерпляче озвалася вона.
— Амеліно… — вражено прошепотів Філіп. Тепер він збагнув, чому так бентежився Ґабріель — у кімнаті пахло жіночими парфумами!
Амеліна зіскочила з ліжка на вкриту м’яким килимом підлогу, підійшла до приголомшеного Філіпа і взяла його за руки. У нього млосно защеміло серце.
— Ґабріель угадав…
— Я все чула. Він мовчатиме?
— Мовчатиме, будь цього певна. — Філіп зміряв її тендітну постать швидким поглядом: вона була одягнена лише в мереживну нічну сорочку, що сягала їй майже до щиколоток. — Ти що, отак і прийшла?
Амеліна тихо розсміялася.
— Звісно, ні, любий. Хоч я й божевільна, але ж не настільки! Я роздяглася тут, а вбрання сховала за ліжком.
— Боже мій!… Ти…
— Так, — сказала вона, пристрасно дивлячись йому в очі. — Я вже все вирішила. Давно вирішила. Я знала, що рано чи пізно це станеться. І коли ми отримали звістку про твоє повернення, я мало не сказилася від щастя. Я їхала до Тараскона не на твою коронацію, а щоб побачити тебе, щоб… щоб бути з тобою тут, у твоїй спальні, щоб належати тобі… Чому ти не цілуєш мене, Філіпе? Любий мій, коханий…
Він рвучко притиснув Амеліну до себе і покрив її розпашіле лице ніжними поцілунками. Потім опустився навколішки й обняв її ноги.
— Амелінко, рідна моя сестричко…
— Ні, Філіпе, — твердо мовила Амеліна. — Я більше не хочу бути твоєю сестричкою — ні рідною, ні двоюрідною. Я хочу бути твоєю коханою.
Філіп потерся щокою об її стегно. Крізь тонку тканину сорочки він відчував тепло живого тіла — такого звабного і жаданого. Амеліна куйовдила його чуприну; йому було трохи боляче і невимовно приємно, раз по раз він стогнав від насолоди.
— А знаєш, любий, ніхто не вірить, що між нами нічого не було. Навіть Ґастон. Коли наш лікар сказав йому, що я ще незаймана, брат довго реготав, потім розсердився, обізвав його дурнем та неуком і трохи не прогнав. Мені ледве вдалося умовити Ґастона, щоб він змінив своє рішення.
— Бідний лікар, — з усмішкою промовив Філіп. — За правду постраждав.
— А Симон, дурненький хлопчисько, так і не второпав, що це він зробив мене жінкою.
Філіп, як і раніше, стояв навколішки й тулився до її ніг.
— Ти маєш сина, Амелінко.
— Так, маю. Шкода, що не ти його батько.
— Симон мій друг, — розпачливо прошепотів Філіп.
— А я твоя подруга і кохаю тебе. Над усе в світі кохаю. Малою я так мріяла стати твоєю дружиною, та й Ґастон хотів, щоб ми побралися, і дуже неохоче віддав мене за Симона.
— Але ж ти не заперечувала.
— Навіщо? Якби ж ти знав, щó я пережила, довідавшись про твоє одруження з тією… з Ернанановою кузиною. Я була вбита горем, я думала, що помру, я не хотіла жити! А Симон усе втішав мене, втішав… І взагалі, він такий милий, такий добрий, так мене кохає… — Раптовий схлип урвав її мову.
Філіп і собі схлипнув.
— Але ти… Ти завжди був для мене найкращим, найдорожчим, наймилішим, най… най… Господи! Та ж усі ці роки я жила однією лише думкою про тебе. — Вона схлипнула знову. — Коли померла твоя дружина, я була вагітна… На жаль!… І на щастя для Симона… Бо інакше я б утекла від нього, приїхала б до тебе в Кантабрію, жила б там з тобою, як твоя коханка, і чхала б на всі плітки. Головне, що була б з тобою.
— Мені тебе дуже бракувало, сестричко. Я часто думав про тебе, там, на чужині…
Амеліна здригнулася всім тілом. Філіп підвів голову і враз схопився на ноги.
— Амеліночко, не треба плакати, рідна моя. Все, що завгодно, тільки не це. Бо і я заплачу, я це вмію.
Очі його справді зволожніли. Він узяв її руку і провів нею по своїй щоці.
— От бачиш! Не треба, перестань, кохана.
Амеліна всміхнулася крізь сльози:
— Кохана? Ти сказав: кохана?
Замість відповіді Філіп вкрив поцілунками її лице та руки. Вона схилила голову і впилася зубами в його плече.
— Амеліно, не кусайся, серденько.
— А ти роби щось, не стій як укопаний.
Філіп підхопив її на руки і забрався разом з нею на ліжко.
— Що ж тепер буде із Симоном? — запитав він чи то в неї, чи то в себе.
— Не знаю… І знати не хочу… Прости мене, Господи, грішну! — І Амеліна припала до його вуст жагучим поцілунком.
„Прости мене, Симоне, грішного,“ — наостанку подумав Філіп, усвідомивши, що вже не зможе врятувати світ від появи ще однієї перелюбниці.
Та й не хоче цього.
Розділ XIV
Коли на полюванні він несподівано впав з коня, то розцінив це як іще одну ланку в довгому ланцюгу прикрих пригод сьогоднішнього дня — аж ніяк не найкращого дня в його житті. Він навіть не підозрював, що саме цього дня йому таким химерним чином усміхнулася доля… Але всьому свій час.
Цькування оленя було в самому розпалі, тож і не дивно, що ніхто з учасників полювання, включно зі слугами, не помітив його падіння. Він не покликав на допомогу, не просурмив у ріг, а лежачи під кущем, пристрасно дякував Богові та хвалив себе за виявлену спритність, що при такому раптовому падінні не розбився, нічого собі не зламав, навіть як слід не забився і відбувся лише легким переляком та гострим попервах болем у правому плечі, який, утім, швидко минув.
„Ну, ні!“ — подумав він. — „На сьогодні з мене досить. Я вже ситий по зав’язку і олениною, і кабанятиною, і дичиною пернатою, і взагалі всім цим бісовим полюванням — диви, ще об’їмся… Повернуся краще до замку. Від гріха подалі…“
Околиці були знайомі йому з дитинства. Крекчучи, він підвівся з трави і впевнено рушив назустріч своїй долі.
Невеликий замок, що слугував йому за мисливську резиденцію в цих краях, стояв неподалік. Молодий вельможа йшов без поспіху, муркочучи собі під ніс пісню, яку, вочевидь, склав сам, оскільки час від часу він змінював у тексті окремі слова, а то й цілі рядки, невдоволено морщився, коли в нього щось не виходило, і втішено гмикав, коли знаходив вдалу метафору.
Заглиблений у це заняття вельможа-поет не дивився, куди несуть його ноги, як це часом буває, коли йдеш знайомою тобі місциною, маючи цілком певну мету своєї подорожі і думаючи про щось своє. Пізніше він згадав, що при цьому зробив добрячий гак, але тільки недбало знизав плечима: яка важниця, всяке буває. Йому й на думку не спадало, що, можливо, це не випадковість, не простий збіг обставин, що саме тоді, коли він наблизився до широкої трактової дороги, яка навпіл розтинала безкрай довколишнього лісу, саме в тому місці, прямо перед ним, а не за милю чи дві від нього, пролунав сповнений відчаю крик:
— Люди! Рятуйте!
Повернувшись із чарівного світу поезії до суворої дійсності, де люди страждають і вмирають насправді, а не вдавано, молодий вельможа заквапився на голос і невдовзі побачив трьох голодранців, що оточили посеред дороги самотнього вершника. Двоє намагалися стягнути свою жертву із сідла, а третій міцно тримав за вуздечку стару строкату шкапу, таку жалюгідну на вигляд, що до неї аж ніяк не пасувала горда назва „кінь“.
Не стишуючи ходи, вельможа вихопив з піхов меча і водночас коротко просурмив у ріг. Різкий, пронизливий клич розлігся навкруги.
Голодранці здригнулися і дружно повернули голови. Забачивши на узліссі озброєного сеньйора, вони на мить остовпіли, а потім, не змовляючись, дременули до найближчих хащів.
„Боягузи!“ — презирливо подумав вельможа, підходячи до врятованого мандрівника.
Це був старий, геть посивілий чоловік років шістдесяти, але ще досить міцний на вигляд і кремезної статури. Він був одягнений у поношений селянський одяг з грубої тканини, потріпаний солом’яний капелюх і побиті старі черевики, які ледве трималися у нього на ногах.
Упізнавши свого рятівника, старий негайно спішився і низько вклонився йому:
— Ваша світлосте!
— Хто вони такі? — спитав вельможа, вказуючи в напрямку, де зникли за деревами голодранці. — Ти їх знаєш?
— Ні, монсеньйоре, не знаю. Злодюги якісь. Багацько їх нині розвелося.
— Що вони хотіли від тебе?
— Вимагали, щоб я віддав їм коня та гаманець. А в мене ж ніякого гаманця нема. Кілька су в кишені — ось і весь мій скарб… Не рахуючи, звісно, коня.
— І зброї в тебе, як бачу, немає.
— Анічогісінько, монсеньйоре.
— То якого ж ти біса подався до лісу, коли беззбройний? Смерті шукав?