Олег Авраменко – Принц Ґаллії (страница 32)

— Ще б пак, — кивнула Матильда. — Я помітила, що пані Жоана невисокої думки про пана Рікарда. Чомусь вона незлюбила його.

— Дурниці! — відмахнулася Марґарита. — Вона каже про нього всіляку гидоту, це так. Насправді він їй дуже подобається, і вона хоче вийти за нього заміж, тому про всяк випадок старається очорнити його в моїх очах — щоб я, бува, не поступилася його домаганням. Та мене не надуриш. Я знаю, що Рікардові начхати на корону, йому потрібна тільки я.

— То чому ж ви не…

— І ти туди ж! — обурено урвала Матильду принцеса. — Ти що, змовилася з Геленою? Вона, звідниця така, вже всі вуха мені протуркала, розповідаючи, як страждає її любий братик, як він сохне за мною. Що, мовляв, заважає мені втішити його? А сама береже свою незайманість до першої шлюбної ночі, щоб похвастатися перед чоловіком: ось бачиш, яка я порядна і незіпсута, не піддалася згубному впливові кузини-розпусниці… Тьху на неї!

— Боюся, пані, — не вгамовувалась Матильда, — ви хибно зрозуміли мої слова. Я зовсім не пропоную вам взяти пана Рікарда за коханця. Я лише хотіла спитати, чому б вам не вийти за нього заміж.

— Ні-ні, я правильно тебе зрозуміла. І ти, і Гелена, і дядечко Клавдій, і мій любий татусь — всі ви пропонуєте мені одне й те саме, хіба що в різній формі. А дзуськи вам! Марні сподівання. Щоправда, втішити Рікарда я, звісно, втішу, і то незабаром, може, сьогодні… А може, й ні. Щиро кажучи, боюся наближати його до себе.

— Чому?

— Бо в нього з головою негаразд. Поки ми з ним просто друзі, він тримає себе в рамках пристойності, та коли наша дружба переросте в щось більше… Ех, запам’ятай мої слова, Матильдо, я ще гірко пошкодую про це.

Дівчина розгублено похитала головою:

— Перепрошую, пані, та я не розумію вас.

— Зрозумієш, коли ми з Рікардом розійдемося.

— А чому ви маєте розходитися?

— Яка ж ти невгамовна! — трохи роздратовано мовила Марґарита. — Ну, як ти не розумієш, що на одному Рікардові для мене світ клином не зійшовся. Крім нього є ще багато цікавих хлопців.

— Пані! — вигукнула Матильда, сплеснувши руками. — Подумайте, врешті, про свою безсмертну душу!

— Ой! — Марґарита підскочила, мов ужалена. — Знову за своє?

Матильда потупила очі.

— Даруйте, пані, я ненароком. Оце подумала, що з кожним днем ви чимраз глибше грузнете в розпусті…

— Замовч! — сердито гримнула на неї Марґарита. — Я ж заборонила тобі читати нотації. Чи ти забула про це?

— Ні, пані, не забула.

— Так якого ж дідька завелася? Зловживаєш моєю прихильністю?

— О ні, пані, я й у гадці не мала зловживати вашою добротою до мене. Просто вчора монсеньйор Франсуа…

— Франциско, Матильдо. Коли вже ти навчишся правильно говорити? Твоя блуаська вимова часом дратує мене… Отже, вчора ти знову була на сповіді в нашого любого єпископа?

— Так, пані, була.

— І ви знову обговорювали мою поведінку?

— Певна річ, пані. Монсеньйор єпископ сказав, що коли я справді люблю вас, то мушу дбати про порятунок вашої душі. Він розповідав, як страждають у пеклі блудниці, спокутуючи свої гріхи. — Матильда здригнулася. — Це жахливо, пані! Мені страшно подумати, що рано чи пізно вас спіткає кара Божа.

Марґарита досадливо поморщилася.

— Годі, золотце, — лагідно промовила вона. — Моя душа належить мені, і я вже сама якось подбаю про її порятунок. Ну, а щодо монсеньйора Франциско, то відсьогодні я забороняю тобі сповідуватись у нього. Ка-те-ґо-рич-но.

— А як…

— Я попрошу Бланку, щоб вона порекомендувала тебе своєму духівникові, падре Естебану. Він теж неабиякий ханжа, але людина вельми порядна й тактовна. Ясно?

— Умгу…

— Це мій наказ, Матильдо. Я не хочу, щоб ти стала істеричкою з ласки цього скаженця в єпископській мантії…

— Пані! — Матильда злякано перехрестилася. — Як ви можете говорити таке про його еміненцію?!

— А так, просто. Можу і все. Його еміненція чинить з тобою непорядно. Він використовує тебе, повір мені, золотце. Використовує на прохання мого батька, до речі, — щоб опосередковано впливати на мене. Гадаєш, це за твої гарненькі очі наш єпископ зголосився стати твоїм духівником, духівником простої фрейліни? Аж ніяк! Він зробив це за татковим намовлянням. От скажи: чи багато ви з ним говорите про твої власні вчинки?

— Ну… Ні, не дуже багато.

— А переважно про мене, так?

— Так. Його еміненція каже, що я чиню мало гріхів, проте грішити можна не лише вчинками, а й бездіяльністю. І найбільший, з його погляду, мій гріх, це те, що я не докладаю всіх зусиль, аби зупинити вас на шляху до…

— Годі про це! — рішуче урвала її Марґарита. — Тему вичерпано. При нагоді перекажи монсеньйорові Франциско, що надалі ти сповідатимешся в іншого духівника, а за свої гріхи я звітуватиму перед ним сама. Мене він не залякає вигаданими подробицями з пекельного побуту.

— А хіба вони вигадані?

— Певна річ. Інакше довелося б припустити, що його еміненція вже побував там і бачив усе навіч. Я, звісно, не заперечую, що він ще матиме нагоду познайомитися з роботою потойбічних катів, та станеться це трохи згодом. На щастя, тоді він не зможе повернутися на землю, щоб переповісти нам побачене. — Принцеса коротко розсміялася. — Не знаю, як я, а от наш пан єпископ напевно губить свою душу. Він травмує тебе, невинне й недосвідчене дитя, зображаючи природні стосунки між чоловіком та жінкою як щось гидке, відразливе й жахливе. — Марґарита зітхнула. — А насправді нічого гидкого чи, тим більше, жахливого в цьому немає… Як, власне, й надто приємного, — скрушно додала вона. — Усі чоловіки затяті, невиправні еґоїсти; вони люблять жінок не як рівних собі істот, а як речі, що дають їм утіху. Здебільшого їм байдуже, щó мають від цього жінки, це вже не їхнє діло. Головне для них — будь-що погамувати свою тваринну хіть.

— Навіщо ж тоді ви… — Матильда хотіла була сказати „займаєтеся розпустою“, але вчасно стрималася.

— Чому я така розпусниця, питаєш? — посміхнулася Марґарита. — Сама ще гаразд не знаю. Мала була — цікаво було. Нова розвага з’явилася, ще й яка розвага! І татка подобалося дратувати — отака я вреднюща. Шість років тому він добряче відлупцював мене, та не на ту натрапив — відтоді я затялася на своєму, аби тільки дозолити йому. Ну а згодом… Е, що й казати! Я жінка і вже не можу обійтися без чоловіків. Нехай усі вони підлі, підступні, негідні створіння, але я люблю їх, мене вабить до них, вони стали невід’ємною частиною мого життя — і нічого тут не вдієш, я не можу опиратися покликові свого єства. Гелена, ця безсоромна лицемірка, може — а от я ні… Чому ти хитаєш головою, Матильдо?

— Бо мені не подобається те, як ви називаєте пані Гелену. І не лише зараз. Ви й раніше казали про неї не дуже гарні речі.

— Я кажу те, що є.

— Ви помиляєтеся, пані. Надто упереджено ставитеся до неї. Пані Гелена не безсоромна і не лицемірка, вона вихована й порядна дівчина. У неї такі гарні манери, вона тактовна, уважна до інших, така життєрадісна й дотепна. І зовсім не задається через те, що імператор — її двоюрідний брат, не намагається підкреслити свою зверхність над іншими. Вона дуже подобається мені. Я б хотіла бути схожою на неї. Або на пані Бланку.

— А на мене? — з лукавою усмішкою спитала Марґарита.

Матильда збентежено опустила очі і винувато промимрила:

— Я дуже люблю вас, пані, повірте. Більше від усіх інших я люблю вас та мою братика…

— Але бути схожою на мене не хочеш, — закінчила її думку принцеса. — І правильно. Я, до речі, теж не хочу, щоб ти була схожа на мене. Ти лишень подивися на тих фрейліни, що в усьому прагнуть наслідувати мене. Жалюгідне видовище! Якщо мене називають легковажною і лише м’яко докоряють за мою поведінку, то їх суворо засуджують. В очах світу вони хвойди, бо між мною та ними є велика різниця — я принцеса, наступниця престолу, жінка ні від кого не залежна, а вони дівиці на виданні з дуже підмоченою репутацією. Також я не хочу, щоб ти була схожа на кузину Гелену, цю облудницю та лицемірку, яка тільки вдає з себе порядну дівчину. Незаймана, а в думках ще розпусніша за мене — ось яка Гелена насправді. Вона ласо дивиться на кожного привабливого хлопця, навіть на свого брата — і, до речі, на нього особливо. У її лоні палає пекельний вогонь, часом вона ладна віддатися першому-ліпшому, я це по очах її бачу, проте стримує себе, почуваючи від того якусь протиприродну насолоду… Ні, краще вже бери приклад з Бланки. От вона справді порядна дівчина, мало не янгол.

— Так, пані, — з готовністю кивнула Матильда. — Я дуже люблю пані Бланку… Зрозуміло, після вас та мого братика, — останні два слова вона вимовила з тугою в голосі.

— Ти все сумуєш за ним? — співчутливо спиталася Марґарита.

Матильда зажурено зітхнула:

— А як же мені не сумувати? Скоро мине три роки, відколи ми не бачилися, а він ніяк не збереться приїхати — усе якісь справи затримують.

— Мабуть, він уже забув тебе, — висловила своє чергове припущення Марґарита, і, як завжди, Матильда образилася.

— Ви помиляєтесь, пані, цього бути не може. Ви просто не знаєте Етьєна, він зовсім не такий, як ви думаєте, він хороший. Етьєн дуже хоче відвідати мене, та в нього ніяк не виходить, щоразу обставини змушують його відкласти поїздку. Врахуйте, пані, брат лише на рік старший за мене, а йому доводиться порядкувати всім нашим маєтком. Правда, він невеликий, але після батька лишилося багато боргів…