Олег Авраменко – Принц Ґаллії (страница 128)

Ґастон з сумнівом гмикнув:

— Як послухати тебе, то донові Альфонсо нічого боятися. Одначе папа досі не обраний, а коли його й оберуть, то звідки в тебе така певність, що він погодиться позбавити Фернандо права на престол? А що як новий папа виявиться ставлеником єзуїтів?

— Це навряд чи можливо, більшість кардиналів Курії не прихильні до єзуїтів, а проте… — Тут Ернан важко зітхнув. — Я іншого боюся, Ґастоне. Боюся, що ще цілий рік весь католицький світ житиме без папи. Позавчора Філіп отримав від нашого архієпископа листа…

— Он як! — здивовано підвів брови д’Альбре. — Але ж це…

— Так, це незаконно. Під час конклаву кардиналам заборонено зноситися з зовнішнім світом. Тому мовчи — ні слова нікому, ні півслова, інакше нашому архієпископові доведеться непереливки. Ти зрозумів мене?

— Так, звичайно, я мовчатиму. Я ж не Симон, який… Ну, то що пише наш архієпископ? Як справи на конклаві?

— Справи поганенькі. Колеґія розкололася, і яблуком розбрату, як і слід було чекати, стало возз’єднання церков. З тридцяти двох кардиналів тринадцять, чортова дюжина, є непримиренними противниками об’єднання, одинадцять — такими ж затятими його прихильниками…

— Це ті одинадцять кардиналів, що їх ввів до курії покійний папа Павло?

— Саме вони. І серед них наш архієпископ. Вони виступають за скликання Об’єднувального Собору на умовах, запропонованих папою Павлом Сьомим і прийнятих східними владиками. Вони вважають цей шлях єдино вірним, більше того — за наявних обставин це, на їхню думку, єдина можливість примирити захід та схід перед лицем турецької загрози. Ці одинадцять кардиналів присягнули на Євангелії, що швидше відречуться від свого сану, ніж допустять зрив об’єднувального процесу, і вирішили блокувати вибори папи, аж поки вісім нейтральних кардиналів і, щонайменше, троє з тих тринадцяти не погодяться проголосувати за одного з них.

— Блокувати вибори? — перепитав Ґастон. — Яким чином?

— Їх одинадцять, цебто більше третини від загальної кількості. А для того, щоб папа був обраний, його кандидатура має зібрати не менше двох третин голосів від присутніх на конклаві кардиналів. Вибори відбуваються щодня, вранці і ввечері, і щоразу кожен з цих одинадцяти кардиналів голосує сам за себе.

— Ага, зрозуміло. Отже, в тому, що в нас досі немає папи, винні прихильники об’єднання?

— Не зовсім так. Чортова дюжина запеклих противників також не ликом шиті. Вони й собі присягнули на Євангелії, що до кінця відстоюватимуть чистоту віри і не допустять поступок ортодоксам. Біда в тому, що сама постановка питання не залишає простору для будь-яких маневрів та компромісів. Можливі лише два варіанти: або майбутній папа відкличе буллу „Адже всі ми християни і Господь Ісус у нас один“, або ж не відкличе — і тоді Об’єднувальний Собор відбудеться літом п’ятдесят четвертого року.

— І що ж тепер буде, коли обидва угруповання налаштовані так непримиренно? Невже доведеться чекати, поки частина кардиналів не гигне, забезпечивши перевагу якійсь із сторін?

— Не обов’язково. Згідно зі статутом папи Григорія Великого конклав не може тривати до нескінченності. Коли за рік після його початку кардинали так і не дійдуть згоди, Римський імператор, як старший син церкви і перший з лицарів-захисників віри Христової, має запропонувати на розгляд кардиналів кандидатуру, яку він обере сам. Якщо його перша кандидатура внаслідок двох турів голосування — ранкового та вечірнього — не набере встановлених двох третин голосів, наступного дня імператор має запропонувати другу. Коли ж і друга кандидатура буде відкинута, то на третій день імператор запропонує третю, останню, — і от їй досить буде набрати просту більшість голосів. Але якщо кардинали не підтримають її, всі вони без винятку позбавляться свого сану і решту життя будуть змушені провести в монастирях, як прості ченці, а папою стане найстарший з єпископів, що мають єпархії, але не є кардиналами. Мається на увазі найстарший не за віком, а за часом перебування в сані єпископа. Він-то і має насамперед призначити нових кардиналів в кількості не менше п’ятнадцяти — щоб у разі його раптової смерті було кому обирати наступного папу. Правда, за всю історію церкви це положення статуту ще жодного разу не застосовувалося на практиці, і будемо сподіватися, що й нинішня криза не зайде так далеко. Наш архієпископ переконаний, що зрештою частина непримиренних поступляться — хоча б тому, що всі вони літнього віку і їм буде важко витримати річне ув’язнення на конклаві, нехай і у відносному комфорті.

— А проте, — зауважив Ґастон, — спочатку ти сказав, що боїшся, як би конклав не тривав цілий рік.

Ернан похмуро посміхнувся:

— Ти ж знаєш, що за вдачею я песиміст і звик припускати найгірше.

— І хто ж тоді стане папою? Хто старійшина серед єпископів-некардиналів?

Ернан знову посміхнувся, тепер вже хитрувато:

— Монсеньйор Франциско де ла Пенья.

— Єпископ Памплонський?!

— Авжеж, він. І це ще не все. Я забув згадати про одну важливу деталь. Якщо через три місяці після початку конклаву, цебто якраз до Різдва, кардинали не оберуть нового папу, то, згідно з тим же статутом Григорія Великого, Франциско де ла Пенья стане місцеблюстителем Святого Престолу. Такий прецедент вже був, на початку минулого століття, і тоді кардинали після п’яти з половиною місяців безплідних дискусій врешті-решт обрали папою тогочасного місцеблюстителя, єпископа Равеннського, який став Іоаном XXII. Тож у монсеньйора Франциско непогані шанси.

— Оце так зрадіє Марґарита! Вона просто обожнює свого єпископа.

— До речі, — зауважив Ернан. — Кардинали —прихильники возз’єднання церков не мають нічого проти кандидатури монсеньйора Франциско, а дев’ять з них вже зараз готові віддати за нього свої голоси. Він цілком підтримує ідею Об’єднувального Собору і, крім того, він лютий противник єзуїтів.

— Ще б пак, він задасть їм перцю. Неодмінно відлучить їх від церкви.

— Тільки тоді, коли стане папою. Функції місцеблюстителя дуже обмежені. Власне кажучи, ця посада була запроваджена Григорієм Великим лише для того, щоб за будь-яких обставин католицький світ не залишався надовго без свого верховного пастиря.

— Але хоч указ про позбавлення Фернандо де Уельви права на престол місцеблюститель зможе затвердити і схвалити від імені церкви?

— Гадаю, що так. Адже це буде чисто символічний акт. Але боюся… Я знову боюся, чорт забирай! Я боюся, що до Різдва Фернандо може стати королем.

— Попри всі застережні заходи, які вживає дон Альфонсо? Невже і ти вважаєш Інморте всемогутнім чаклуном?

— Ну, ні, він далеко не всемогутній і навряд чи наділений якимись надприродними здібностями. Однак він могутній, дуже могутній, і сила його не лише в леґіонах озброєних до зубів і добре навчених воїнів, не лише в грізних бойових кораблях під чорними знаменами з косим червоним хрестом, не лише в трьох областях ордену Серця Ісусова, а також і в фанатизмі його прибічників. Думаєш, у його розпорядженні мало фанатиків, ладних піти за нього в огонь і в воду? Або сунути голову в зашморг — що ближче до теми нашої розмови. Фанатизм, це дуже небезпечна річ, Ґастоне. Я знав багато всіляких фанатиків — і християн, і мусульман, — і, повір мені, вони нічим один від одного не відрізняються. Фанатики-християни анітрохи не кращі за своїх невірних побратимів, а в певному сенсі навіть гірші, бо в мусульман фанатизм — цілком нормальний стан. Який-небудь недоумкуватий домініканський монах здатний за намовлянням Інморте під час хресного ходу встромити в груди кастильського короля кинджал, а потім зійти на ешафот з гордо піднятою головою, до останнього моменту перебуваючи в упевненості, що здійснив богоугодний, мало не святий вчинок.

— І що ж ти збираєшся робити? — запитав д’Альбре. — Адже напевно в тебе є якийсь план.

— Так, є, — кивнув Ернан. — Я збираюся примусити дона Альфонсо стратити свого брата.

— Але як?

— Я спровокую Фернандо на публічне визнання своєї участі в змові з метою вбивства короля. Це визнання почують ґвардійці, а за тиждень про нього знатиме вся Кастилія. Біля королівського палацу почне збиратися простолюд з вимогою скарати на смерть ґрафа де Уельву, та й дрібномаєтні шляхтичі з Ґенеральними Кортесами затягнуть ту ж пісеньку — адже й ті й інші недолюблюють Фернандо. Тож хоч-не-хоч король муситиме поступитися. Vox populi, vox dei[52], як кажуть римляни.

— А як ти його спровокуєш? Фернандо справді йолоп, та все ж я не думаю, що він такий дурний, щоб самому підписувати свій смертний вирок.

— Оце саме, — сказав Шатоф’єр. — Смертний вирок… — І він коротко виклав суть свого задуму.

Вислухавши його, Ґастон зітхнув і похитав головою:

— Ти невиправний, друже! Філіп правду каже, що ти страшно охочий до драматичних ефектів. Це, безумовно, в твоєму репертуарі.

— Тобі що, не подобається?

— Навпаки, дуже подобається. Це буде справді надзвичайне видовище, і я поїхав би з тобою тільки ради того, щоб не пропустити таку чудову виставу, не кажучи вже про те… — Тут він осікся і почервонів. — Але в одному я більше, ніж упевнений: сеньйорові дону Фернандо твоя витівка не припаде до смаку.

— Це вже його особисте горе. — Ернан встав з крісла, потягнувся і широко позіхнув. — Отже, так. Завтра ми вирушаємо вдосвіта, десь о третій на рано, щоб до вечора напевно дістатися до Калагори. В Кастель-Бланко ми довго не затримаємося — я вже послав туди Жакомо з письмовим розпорядженням для лейтенанта де Сальседо негайно підготуватися до від’їзду. Тож і ти, друже, не барися з приготуваннями і раніше лягай спати. — Він знову позіхнув і клацнув зубами. — Ну, а зараз я подався забирати з-під варти Монтіні.