Олег Авраменко – Принц Ґаллії (страница 125)
Оце Філіпове рішення звалилося мені, як сніг на голову. Він спитав, чи залишуся я з ним, а я ще не вирішив. Треба буде все зважити, порадитися з татком — тільки ти не ображайся на мене, якщо я все ж вирішу лишитися, гаразд? Філіп сказав, що вся наша молодь залишається гостювати в пані Марґарити на її запрошення — і Ернан, і Ґастон, і обидва д’Арманьяки, і Русильйон, і кузени Сарданські, і Ґабріель де Шеверні… Ось він, бідолаха, жіночку знайшов, щоб її покорчило! Вона просто ненавидить його, по-справжньому ненавидить, дивиться на нього так, ніби ладна вбити його — я зовсім не жартую. Між ними щось негаразд, це я давно запідозрив. Я багато разів питав у Ґабріеля, що ж сталося, та він все відмовчувався і лише одного разу сп’яну сказав мені: „Все це кара за мій злочин. Жорстока кара. Ліпше б за мене кинули до в’язниці.“ І все, більше нічого, ні словечка. Ернан та Філіп теж мовчать, не кажуть мені, який же злочин вчинив Ґабріель. А Ґастон, схоже, сам здивований. Він каже, що Матильду силоміць видали за Ґабріеля, та це ще не пояснює її безсоромної поведінки. Всього нічого минуло від дня їх весілля, а вона вже зраджує його — і не з чоловіками, а з жінками. Уяви лишень! Ґастон каже, що Матильда з Анною Юлією обоє рябоє, а Філіп та Ґабріель — товариші по нещастю. От тільки Філіп сприймає це з гумором, а Ґабріель, неборака… Мені так шкода його, Амеліно, так шкода! Раніше я вважав себе найнещаснішим з чоловіків, та тепер розумію, що це не так. Адже ти любиш мене, правда? Нехай ти зраджуєш мене, але ти любиш мене і не бажаєш мені зла. Я теж люблю тебе, дуже люблю, і мені так хочеться побачитися з тобою, я так за тобою скучив, кохана моя. Я б з радістю поїхав з Памплони хоч сьогодні, та зрозумій мене правильно, рідна: в почті нашого дядька, герцоґа, я буду білою вороною, адже, повторюю, за словами Філіпа, вся наша молодь залишається гостювати в Марґарити.
Ага! Оце мені спала на думку одна чудова ідея! Що як я приїду до тебе в листопаді, побуду з тобою два-три тижні, а коли наше товариство залишить Памплону і вирушить до Рима, я приєднаюся до нього вже в Барселоні і сяду разом з ними на корабель. Здається, непогана ідея, і, мабуть, я так і вчиню. Тільки спершу треба порадитися з татком і Філіпом, а також з Ґастоном — може, він погодиться поїхати зі мною.
А втім, ні, навряд чи він погодиться. У нього свій клопіт, він, до твого відома, теж закохався — правда, не в саму панночку Гелену, а в ґрафство Іверо, спадкоємицею якого вона стала після смерті свого брата. Але про це — ні слова, ні півслова, Амеліно. Нікому, навіть матінці. Річ у тім, що твій брат (і це серйозно!) хоче розлучитися з Клотильдою, щоб оженитися на ґрафівні Іверо. Без жартів! І Філіп (треба ж!) має намір підтримати його. Він пообіцяв Ґастонові, що умовить нашого архієпископа знайти який-небудь формальний привід для розірвання шлюбу. Тільки мовчи, заклинаю тебе. Я нишком підслухав їхню розмову, вони не знають, що я щось знаю про їхні плани. А коли я розповів про підслухану розмову Ернанові, то він сказав, що нічого тут дивуватися. Філіп, мов, накидає оком на Навару, хоче в майбутньому приєднати її до Ґаллії, зберігши, проте, за Марґаритою титул королеви, отож твій брат, як ґраф Іверійський, стане йому в пригоді.
Ось що я скажу тобі з цього приводу, Амеліно: у Філіпа надмірний апетит до влади, диви ще подавиться. Либонь, хоче стати другим Філіпом Войовником, та, боюся, він так і залишиться Красунчиком. Проте Ернан зі мною не згоден, він каже, що Філіп має рацію, що всі землі, де люд розмовляє ґалльською і французькою, мають увійти до складу Ґаллії, Великої Ґаллії. Не знаю, може, це й так, Ернанові видніше — я ж у політиці нічого не тямлю і нею не цікавлюся.
Оце, мабуть, і все, Амелінко. Закінчую вже писати, щоб устигнути віддати листа гінцеві, якого спорядив до Тараскона Філіп з розпорядженням про переселення — так буде значно швидше, ніж посилати його із звичайним поштовим кур’єром. А якщо я забув тобі щось написати, то напишу про це наступного разу, і то незабаром.
Цілу тебе, кохана, поцілуй від мене маму, нашого маленького Філіпа, мою сестричку, обох братиків — я всіх вас дуже люблю. Але тебе особливо — тому ще раз цілую.
Твій Симон.
Р. S. Амеліно, негіднице! Я вже збирався віддати листа гінцеві, аж це до мене завітав Ґастон і, так злорадно посміхаючись, повідомив, що з цим же гінцем Філіп шле тобі подарунок — кілька прозорих нічних сорочок. Ах, ти безстидниця! А твій Філіп — нахаба, яких мало. Посоромилися б обидва, безсовісні!
Розділ LX
Увійшовши до вітальні Філіпових покоїв, Ернан одразу ж відчув якийсь негаразд.
Філіп та Ґастон грали в шахи; партія була в самому розпалі. Симон напівлежав у кріслі й ліниво спостерігав за грою. Сам він останнім часом навідріз відмовлявся сідати за шахівницю, бо програвав геть усім, навіть тим, хто чи не вперше бачив шахові фігури. Ґастон його втішав, радив не перейматися своїми поразками — мовляв, це не так від дурості, як від виняткової й гідної всілякого подиву неуважності. Отож Симон сидів осторонь, пасивно спостерігав за грою і спроквола гладив пухнасту Бланчину кішечку Марцію, що мирно дрімала в нього на колінах.
Побачивши Шатоф’єра, Філіп неуважно кивнув:
— Привіт, друже. Де ти пропадав увесь ранок?
— Справи, Філіпе, справи, — прогримів Ернан, грюкнув кріслом, підсовуючи його до себе, і важко гепнувся в нього.
Марція перелякано нявкнула, зіскочила з Симонових колін і сховалася під канапу.
— Ну ти й бевзь, друже, — докірливо промовив Симон. — Прямо як з ланцюга зірвався.
Ернан недбало відмахнувся:
— Оце мені тільки й турботи — навшпиньки ходити ради спокою якогось кота.
— Не якогось, а Бланчиного, — уточнив Ґастон. — І не кота, а кішки.
— Я їй під хвіст не зазирав… До речі, я прийшов засмутити вас.
Філіп аж підскочив і втупився в Ернана стривоженим поглядом.
— Що сталося? — спитав д’Альбре.
— Я ненадовго залишаю вас.
Філіп полегшено зітхнув і розслабився.
— Ненадовго — це на скільки? — поцікавився Ґастон.
— Приблизно на місяць. Зустрінемося на початку грудня в Барселоні.
— То ти їдеш з Симоном?
— Так, їду. Але не з Симоном.
— І куди?
Ернан загадково всміхнувся:
— Є одна делікатна справа.
— Яка?
— Кажу ж вам: делікатна.
Ґастон поморщився:
— Либонь, знову щось затіваєш?
— Угу.
— І нам нічого не скажеш?
— Хоч убийте.
— А шкода, — відгукнувся Філіп.
— Що „шкода“?
— Що ти залишаєш нас. Ось і Ґастон вагається — чи не поїхати йому разом з Симоном до Тараскона.
— Це правда, Ґастоне?
Той невпевнено знизав плечима:
— Та оце думаю.
— І що надумав?
— Ще не вирішив. Власне кажучи, мені тут все одно нічого робити, а так хоч особисто прослідкую за підготовкою до переселення.
Ернан з розумінням кивнув:
— І то правда. Що тобі тут робити, раз ґрафівна Іверо в Калагорі.
Д’Альбре чомусь почервонів, а Симон хихикнув.
— До речі, Філіпе, — сказав Ернан після хвилинного мовчання. — У мене до тебе є одне прохання.
— Яке?
— Відпусти зі мною Монтіні.
— Монтіні? — Філіп пожвавився, та його погляд не віщував нічого доброго. — Нащо він тобі?
— Передовсім він кмітливий хлопець. Та й взагалі вартий особливої уваги, раз така виняткова жінка, як Бланка, любила його.
У Філіпових очах майнули лиховісні блискавки.
— Вона не любила його! — категорично заперечив він. — Я єдиний.
Ґастон та Симон обмінялися глузливими поглядами.
— Хай тобі чорт! — добродушно осміхнувся Ернан. — Це, між іншим, ще одна причина, чому я хочу взяти його з собою.
Філіп ніяково закліпав очима:
— Я… я не збираюся кривдити його.
— Атож. Тільки й того, що понад місяць тримаєш його під арештом. Врешті-решт ти доведеш бідолашного хлопця до божевілля. Він навіть спить, як на голках, щохвилини здригається від найменшого шуму, боїться, що це ти завітав, щоб особисто поквитатися з ним за ту прогулянку голяка по коридору. І треба визнати, що його страхи не такі вже й марні. У тебе аж руки сверблять порішити його чи, принаймні, скалічити. І якби не ми з Бланкою… Е, що й казати! Нехай він поїде зі мною — подалі один від одного ви, сподіваюся, трохи вгамуєтеся. Ну як, йде?
Філіп зітхнув:
— Гаразд, бери його. З біса він мені здався!
Ґастон невість чому захихотів, а кішка Марція, переконавшись, що Шатоф’єр не буйствує, вибралася з-під канапи і повернулася до Симона на коліна.
Ернан швидким поглядом оцінив позицію на шахівниці. Філіп грав білими, але його позиція була безнадійною.