Олег Авраменко – Принц Ґаллії (страница 11)
У Філіпа важко калатало серце й підкошувалися ноги. Він дивився на дівчину, поїдаючи її очима і мліючи від незнаного раніш, ні з чим незрівнянного почуття. Світ у його очах враз змінився, він почав бачити все в іншому світлі, зовсім інакше сприймати довколишнє. Усі турботи, всі біди та нещастя останнього часу та всього його життя здалися йому такими далекими, неістотними, не вартими уваги. Ця дівчина була мов та чарівниця з казки, що прийшла забрати в нього дитинство — але навзамін вона пропонувала йому кохання.
„Так, це кохання!“ — думав він. — „Он воно яке…“
Його нітрохи не бентежило, що він зовсім не знає цю дівчину, що вперше бачить її — все це не мало жодного значення. Кохання ніколи не приходить поступово, крок за кроком, воно спалахує в одну мить, і вже неістотно — в момент знайомства, з першого погляду, чи значно пізніше. Кохання не можна порівнювати ні зі звичкою, ні з дружбою, ні з прихильністю; воно не є породженням земних почуттів — поваги, симпатії, тощо — навіть у мільйони й мільярди разів посилених. Це небесна благодать, це божественне одкровення, це диявольська мана… Наче блискавка вдарила одночасно з неба і з-під землі — вона миттєво вразила Філіпа.
Нарешті, опанувавши себе, він підступив до дівчини і чемно поцілував її руку. Подолавши спокусу притиснутися щокою до цієї тендітної, м’якої долоні, він примусив себе випростатись і представився:
— Філіп Аквітанський до ваших послуг, панно.
Дівчина нагородила його сліпучою усмішкою.
— Дуже мило, монсеньйоре, — відповіла вона і, не витримавши палкого погляду Філіпа, ніяково потупилася. — А я… Мене звати Луїза де Шеверні… Також до ваших послуг.
Ґалльською вона говорила правильно, але з виразним франсійським акцентом. Її оксамитово-ніжний голос змушував Філіпове серце то завмирати в знемозі, то швидко калатати, аж рватися з грудей.
— Ви… Мабуть, ви родом з Іль-де-Франсу, — невпевнено припустив він. — Або ж із Середньої Луари.
— Ви вгадали, — кивнула Луїза. — Моя родина мешкає в Блуа.
— І що ж привело вас до нашого краю?
— Три дні тому я приїхала погостювати до свого кузена, вашого друга, до речі, ґрафа Капсірського.
— Он як! — Лише зараз Філіп помітив з протилежного краю галявини двох коней: одного з дамським сідлом, другого з чоловічим, яких тримав за поводи слуга. У слузі він упізнав Жакомо, Шатоф’єрового камердинера. — Отже, Ернан ваш родич?
— Так, монсеньйоре. Моя матінка — рідна сестра матері пана ґрафа, царство їй небесне. Ми також родичі й по його чоловічій лінії, щоправда, дуже далекі.
— Зрозуміло. Це… гм… Це була дуже романтична історія.
Тут Філіп покривив душею. Нічого романтичного в цій історії не було — то був звичайнісінький мезальянс. Двадцять років тому Ернанів батько їздив у Шампань, на землю своїх предків, і повернувся звідти з молодою дружиною, дочкою одного зубожілого шляхтича — свого далекого родича. Цей шлюб ніхто не схвалював.
Відчувши фальш в останніх словах Філіпа, Луїза почервоніла і збентежено опустила очі. Вона зрозуміла це так, що Філіп з самого початку вирішив поставити її на місце, вказавши на різницю в їхньому суспільному становищі.
— Даруйте, монсеньйоре, що потурбувала вас. Я… не смію більше заважати вам. Зараз я поїду.
— Чому? — здивувався Філіп. — Хіба ви кудись поспішаєте?
— Ну… ні. Не дуже. Я просто гуляла неподалік, а коли почула ваш спів, то під’їхала ближче, щоб послухати…
— Але ж я ще не закінчив! — жваво відгукнувся Філіп. — А ви справді хочете послухати мене? Вам подобається, як я співаю?
— Дуже! — відповіла Луїза, вклавши в це слово значно більше пристрасті й запалу, аніж їх заслуговувало єдино Філіпове виконання. — Ви чудово співаєте, монсеньйоре.
— Мене звати Філіп, — лагідно сказав він, узявши її за руку. — Тільки так я дозволяю звертатись до мене гарненьким дівчатам. А ви не просто гарненька, ви — красуня. Я ще ніколи не зустрічав такої чарівної дівчини, як ви.
Луїза підвела голову, і їхні погляди зустрілися.
— А я… — затинаючись заговорила вона. — Я ще не зустрічала такого, як ви… Мені казали, що ви красивий, але я не думала, що ви такий… такий милий.
Філіп увесь розцвів. Він підвів її до берега озера й розстелив на траві свій широкий плащ. Вона вдячно всміхнулася йому й сіла, підібгавши ноги. Філіп улаштувався поруч, узяв до рук лютню і спитав:
— Мені починати спочатку, чи з того куплета, на якому зупинився?
— Спочатку, будь ласка.
Філіп торкнувся пальцями струн і заспівав з таким натхненням, якого не відчував ще ніколи.
Луїза слухала його, спираючись ліктем на коліна і поклавши підборіддя на долоню. Її обличчя промінилося цілою ґаммою почуттів — ніжності, благоговіння, розгубленості, замішання й захоплення, а очі млосно блищали. Коли Філіп доспівав до кінця, і відлунали завершальні акорди балади, вона ще трохи помовчала, вслуховуючись у тишу, потім з хвилюванням в голосі промовила:
— Як це прекрасно! У мене просто немає слів… Це пісня про ваших батьків?
— І так, і ні, — відповів Філіп. — Загалом це історія про моїх батька та матір, проте деякі деталі й обставини автор явно запозичив з іншої схожої історії.
— Якої?
— Про ґрафа Клавдія Іверо та Діану Юлію Римську. П’ятнадцять років тому дон Клавдій без пам’яті закохався в принцесу Діану і попросив у імператора Корнелія її руки. Імператор же мав щодо дочки інші плани, тому ввічливо відмовив ґрафові. Однак дон Клавдій не змирився з поразкою і вмовив Діану втекти з ним до Іспанії, щоб там одружитися. Між іншим, вінчав їх мій нинішній духовний наставник, превелебний Антоніо Ґатто. У той час він подорожував і за збігом обставин опинився на одному кораблі з утікачами. Дону Клавдієві й Діані Юлії не терпілося… гм… стати подружжям, отож вони вирішили не чекати прибуття до Барселони і попросили падре Антоніо повінчати їх прямо на кораблі. Імператор не тямив себе з люті, коли дізнався про втечу дочки, але зрештою йому довелося змиритися з цим шлюбом. Власне, з цієї історії запозичена розв’язка: буцімто моя мати тікає з моїм батьком, і вони таємно вінчаються. Вочевидь, авторові це здалося гарнішою кінцівкою, ніж те, що сталося насправді.
— А що було насправді?
— Все було значно грубіше й прозаїчніше Мій батько зібрав військо і пригрозив моєму дідові, що піде проти нього війною й відбере не лише дочку, а й корону. Дід не хотів міжусобиці в країні, тому змушений був поступитися і через це посварився з ґрафом Прованським…
Філіп розповідав цю історію чисто механічно, майже не замислюючись над своїми словами. Наразі його думки були зайняті зовсім іншим: він обмізковував одну ідею, яка оце щойно спала йому на думку. Він уже трохи оговтався від першого шоку, подолав свою розгубленість і весь сповнився рішучості. Тепер він точно знав, щó йому треба, і був готовий до активних дій. Проте це не було наслідком холодного розрахунку з його боку, це радше була відчайдушна хоробрість вщент п’яної людини. А Філіп був п’яний — від кохання.
Сяк-так довівши до кінця свою розповідь, Філіп швидко підвівся, вибачився перед Луїзою і підійшов до Жакомо, який увесь цей час сидів під деревом. При наближенні Філіпа слуга схопився на ноги і з шанобливим виглядом вислухав його розпорядження, мовлені упівголоса. Потім він уклонився йому, негайно скочив на свого коня і, пославши прощальний уклін спантеличеній Луїзі, зник за деревами.
— Що трапилося? — спитала вона, коли Філіп повернувся і знову сів біля неї.
— Я наказав Жакомо їхати до Кастель-Ф’єро і переказати Ернанові, що сам подбаю про вас і ввечері поверну йому цілою й неушкодженою.
Луїзині щоки спалахнули.
— Але навіщо?
— Ну, по-перше, я вже тиждень не бачив Ернана і вирішив сьогодні навідатися до нього. А по-друге, я відіслав Жакомо, щоб залишитися з вами сам на сам.
— Що?… — Дівчина ще дужче зніяковіла. — Ви… Ви хочете залишитися зі мною сам на сам?
— Ми
— О, Боже! — тільки й встигла прошепотіти Луїза, перше ніж їхні губи зімкнулися в довгому й палкому поцілунку.
Потім вони сиділи, міцно пригорнувшись одно до одного. Луїзина голова лежала на Філіповім плечі, а він, зарившись лицем у її волоссі, з насолодою вдихав їх п’янкий аромат, відчуваючи себе на сьомому небі від щастя. Філіп багато разів цілувався з дівчатами і стискав їх у своїх обіймах, та ще ніколи не відчував такого блаженства, як зараз. І тут він зрозумів, що ніскілечки не страхається близькості з Луїзою; він жадає цього, він зовсім не боїться розчаруватися в коханні, зіпсувати свої поетичні мрії банальною прозою життя — бо справжнє кохання прекрасніше будь-яких мрій…
— Скільки тобі років, люба? — спитав Філіп.
— П’ятнадцять.
— А мені лише чотирнадцять… Але ж це не біда, правда?
Луїза погладила його по щоці, потім ніжно торкнулася губами до його губ. Очі її сяяли від захоплення.
— Це не має значення, любий. Я кохаю тебе.
— Я теж кохаю тебе, Луїзо. — Філіп дбайливо поклав її на траву. — Знаєш, — промовив він з таким ніяковим виглядом, ніби признавався в якомусь недоброму вчинку, — у мене ще не було жінок. Чесне слово! Ти моя перша, моя єдина…
Луїза раптом схлипнула і затремтіла.
— Господи! — прошептала вона, врешті збагнувши, що зараз станеться. — Господи…