Олег Авраменко – Принц Ґаллії (страница 13)

— Я також вітаю тебе, — простодушно сказав Симон, не завваживши двозначності в словах Ернана й Ґастона.

— Дякую вам, друзі, — збентежено пробурмотів Філіп, а потім у повній розгубленості бовкнув: — Ну, ось ви й приїхали.

— Атож, — кивнув Ернан. — Приїхали. І побачили.

Філіп ще дужче розгубився.

— Послухай, Ернане, мені дуже прикро… справді прикро…

— Ах, тобі прикро! — з несподіваною люттю гаркнув Шатоф’єр. — Йому, бачте, прикро! Шкода, сказав вовк, з’ївши овечку, і зронив скупу сльозу над її останками… А бодай тебе покорчило, Філіпе! Сестра моєї покійної матері довірила мені свою дочку, і що ж — на четвертий день перебування під моєю опікою її зваблює мій кращий друг, людина, що мені за брата, чиїй честі я без вагань довірив би невинність рідної сестри… — Тут він осікся і скоса глянув на Ґастона. — Гм-м, щодо невинності сестри я, мабуть, трохи загнув. А проте тобі варто було б спершу подумати, як я до цього поставлюся — з цинічною байдужістю Ґастона, якому глибоко начхати, з ким спить Амеліна, чи…

— Замовкни, Ернане! — різко обірвав його Філіп. — Прошу тебе, не гарячкуй. Я визнаю, що вчинив негарно, я трохи поквапився, але й ти зрозумій мене — я просто не міг чекати.

Ернан здивовано моргнув.

— Чого чекати?

— Весілля, певна річ.

У відповідь на цю заяву три пари очей — сині Ґастонові, сталево-сірі Ернанові й темно-карі Симонові — з мовчазним здивуванням втупились у нього.

— Повтори, що ти сказав, — хрипко промовив Ернан, ледве стримуючи раптовий напад кашлю.

— Я хочу одружитися з твоєю кузиною, — незворушно відповів Філіп.

Ернан не витримав і зайшовся гучним кашлем.

— Друзі мої, — продовжував Філіп, відчувши себе господарем становища. — Ми примушуємо Луїзу чекати. Відійдімо трохи далі, щоб вона могла вибратися з води й одягнутися.

Не чекаючи на їхню згоду, він підійшов до берега, де лежали його речі, видобув з сумки рушника, помахав ним Луїзі, потім поклав його на купу її одягу і знову повернувся до друзів.

— Ходімо, швидше!

Всі четверо заглибилися в ліс і йшли доти, доки галявина та озеро не зникли за деревами. Опинившись на невеличкій прогалині, Філіп сів на траву. Друзі повсідалися перед ним півколом.

— Братику, — першим заговорив Ґастон. — Ти це серйозно?

— Цілком серйозно.

— Послухай, не кажи дурниць. Хіба ти не розумієш…

— Я все розумію, Ґастоне. Я свідомий того, що роблю.

— Ти клеїш дурня, ось що ти робиш! Це ж курям на сміх! Та й не тільки курям… Зрозумій, врешті, що вона тобі не рівня. Не заперечую, вона гарненька, дуже гарненька, справжня лялечка, і з нею приємно порозважатися, але ж не можна через це втрачати голову й забувати про своє високе призначення. І про свою гідність.

Ернан почервонів і заскреготав зубами. Його погляд не провіщав нічого доброго.

— Еге, друже, — вимовив він, гнівно виблискуючи очима. — Стеж за своїми словами, коли говориш про мою рідню. Я не дозволю…

— Ой, перестань! — відмахнувся Ґастон. — Я, звісно, перепрошую за свою різкість, я навіть у гадці не мав ображати твої родинні почуття, просто так вийшло зопалу. Зрештою, ти й сам чудово розумієш, що Філіп — не ти і не твій батько, і те, що було дозволено вам, для нього неприпустимо. Він не належить самому собі, кожен його вчинок впливає на долю багатьох людей, і він не має права ставити під загрозу майбуття всієї Ґасконі через свої дитячі примхи.

— А тепер ти послухай мене, Ґастоне, — заговорив Філіп з металом у голосі, усвідомлюючи, втім, що кузен має цілковиту слушність, і через те ще дужче розлючуючись. — Сьогодні тридцять перше травня, день мого повноліття. Відтепер я самостійна людина; твоя опіка наді мною скінчилася. Я вдячний тобі за все, що ти для мене зробив. Ти завжди був і назавше залишишся моїм другом і старшим братом. Як і раніше, я дослухатимуся до твоїх порад, але сам вирішуватиму, дотримуватись їх чи ні. Я вирішив одружитися з Луїзою і одружуся. Незважаючи ні на що! Будь певен, я це зроблю, адже ти мене знаєш. Мені шкода, що ти так рішуче налаштований проти цього шлюбу, зараз я дуже потребую твоєї підтримки, але це не змінить моїх намірів. Сподіваюсь, я ясно висловлююся?

Ґастон приречено зітхнув:

— Та вже куди ясніше… І все ж таки, що буде з Амеліною? А раптом вона вагітна?

— Це неможливо!

— Так-таки й неможливо? — не вгамовувався кузен. — Звідки така певність?

Симон смикнув його за рукав:

— Ґастоне, віддай за мене сестру. Мої батьки згодні.

Д’Альбре скривився, ніби з’їв чогось кислого. Протягом останнього року він чув цю пропозицію мало не щодня. Симон був геть схиблений на Амеліні, і ця обставина надавала його дружбі з Філіпом присмак суперництва.

— Ну, що мені з тобою робити? — втомлено промовив Ґастон. — Очевидячки, Сатана врешті прислухався до твоїх молитов… А коли виявиться, що Амеліна чекає дитину?

Симон кинув на Філіпа швидкий погляд і в припадку такого властивого йому добросердя заявив:

— Я ви’знаю його своїм!

— Браво! — з удаваним ентузіазмом вигукнув Ґастон, поплескавши його по плечу. — Ти завжди був найкращим з нас, хоч і не найрозумнішим. Що ж, гаразд, якщо тобі вдасться умовити Амеліну, я не заперечуватиму. А тепер, хлопче, будь такий милий, поміняйся з Філіпом одягом.

— Навіщо? — спитали Філіп і Симон майже одночасно.

— Бо після недавніх розваг твоє вбрання стало непрезентабельним, — пояснив Філіпові Ґастон. — А коли ми приїдемо до Кастель-Ф’єро, ти маєш виглядати належним чином.

— Ага… Між іншим, що ви затіваєте?

Перезирнувшись з Шатоф’єром, Ґастон відповів:

— Усьому свій час, друже. Зачекай ще трохи.

Філіп знизав плечима і взяв у Симона його камзол.

— Скоро ти зрозумієш, — похмуро озвався Ернан, — чому я барився з викликом Ґійома на дуель. Спершу він має бути знищений морально, а лише потім — фізично.

Філіп вже починав здогадуватися, в чім річ.

— Схоже, сьогодні день сюрпризів, — зауважив він.

— Це вже точно, — сказав д’Альбре. — Ми приготували для тебе сюрприз, ти нам сюрпризик підсунув… щоб тебе грець побив. А твоєму батькові та братам ми скоро такий подаруночок піднесемо, що їм гидко стане.

Розділ VI

На просторому дворі замку Кастель-Ф’єро Філіпа вітав гамірливий натовп святково зодягнених молодих людей. Філіп упізнав багатьох своїх друзів, представників знатних та могутніх родів Ґасконі й Каталонії, а також молодих сенаторів з помісних шляхтичів та заможних городян. Трохи осторонь за вельможами з цікавістю спостерігали воїни з їхніх почтів, зброєносці, пажі та слуги. На фортечних мурах і дахах господарських споруд сиділи діти прислуги та селянські хлопчаки з прилеглих сіл.

Коли радісне збудження, викликане Філіповою появою, вгамувалося, молоді люди за знаком Ґастона д’Альбре розступилися, утворивши широке півколо, в центрі якого опинився Філіп. На той час він уже здогадався, що тут діється, і серце його важко закалатало.

Ґастон сказав Шатоф’єрові, немов ставлячи крапку на тривалій суперечці:

— Що ж, гаразд, Ернане. Нехай я старший від тебе, але за правом господаря першість належить тобі. Починай.

Розмови на майдані миттю припинилися, і в запалій тиші, урочистій і напруженій, Ернан повагом підступив до Філіпа, видобув із піхов меча й церемонно відсалютував йому. Філіп знав, що зараз будуть мовлені слова, які круто змінять все його подальше життя, слова фатальні і такі бажані ним.

— Я, Ернан де Шатоф’єр, ґраф Капсірський, перед лицем Господа Бога всемогутнього і всевидющого, в присутності шляхетних вельмож та високоповажних сенаторів, визнаю вас, государю Філіпе, єдиним законним спадкоємцем герцоґства Аквітанія, князівства Беарн і Балеарських островів та ґрафств Іспанської Марки і на цій підставі складаю вам присягу, як майбутньому своєму сюзеренові.

Ернан поклав меч додолу, вкляк перед Філіпом навколішки і вклав у його руки свої.

— Государю! В час, призначений Богом, я стану васалом вашим від ґрафства Капсір з усім належним йому, що було надане вашими предками мені та моїм предкам. Клянуся служити вам вірою та правдою, захищати вашу честь і вашу гідність, як свої власні, виконувати обов’язки васала вашого, як вимагає того закон…

Слухаючи слова присяги, загалом традиційні, лише трохи видозмінені з урахуванням неординарності ситуації, Філіп у душі переживав бурю суперечливих почуттів. Формально ця присяга не мала ніякої юридичної сили і була лише даниною традиції, пережитком минулого. До середини XV сторіччя в Ґаллії залишалися тільки два щаблі феодальної ієрархії: всі ґалльські князі були васалами короля, а всі землевласники в ґалльських князівствах неодмінно були васалами свого князя, і відносини підданства визначалися не двосторонніми договорами у формі васальної присяги, а законом, обов’язковим для всіх. Проте в цьому випадку затіяна групою змовників на чолі з Ґастоном та Ернаном вистава мала більш ніж просто символічне значення. Молоді вельможі привселюдно заявляли про те, що всупереч традиційним правам наслідування і всупереч волі свого сюзерена, визнають його спадкоємцем тільки його найменшого сина і нікого іншого, і пропонували Філіпові, також привселюдно, погодитися з їхніми вимогами. Іншими словами, його змушували публічно оголосити свої претензії на родовий майорат. Це був справжнісінький бунт, акт кричущої непокори законній владі…

— …Якщо ж я порушу свій обов’язок, — вимовляв останні слова присяги Шатоф’єр, — нехай покарає мене Бог і ваше правосуддя, государю!