Олег Авраменко – Небо, повне зірок (страница 3)
– Так, капітане, – негайно озвалася Марсі, скориставшись моєю паузою. – Це дуже добре. У школі я вивчала ще три спеціальності, але мені трішечки забракло, зовсім трішечки, щоб скласти іспити. Я б хотіла це виправити.
Я похитав головою:
– Не варто поспішати. Найближчі кілька місяців не раджу вам думати про навчання. Зосередьтеся на виконанні своїх службових обов’язків. Порівняно зі школою, ви матимете набагато більше вільного часу – але й відповідальність незмірно зросте. Тому на дозвіллі відпочивайте й розважайтеся. Якомога більше спілкуйтеся з членами команди, грайте в ігри, слухайте музику, дивіться фільми, читайте книжки.
Мілош недбало скривився. Я зрозумів, що він точно не читатиме книжок, а єдиною розвагою, яку собі дозволить, будуть реґулярні заняття у спортзалі. Решту часу проводитиме за навчанням, прагнучи ще більше розширити свій широкий інженерний профіль. Хлопець явно був безнадійний…
Марсі знову підняла руку.
– Капітане, а коли ми відбуваємо в рейс?
– Через шістнадцять годин, – відповів я. – Завтра о восьмій тридцять за бортовим часом. Порт призначення – Цефея. Звичайно ми працюємо на маршруті «Земля – Есперанса», та іноді, як от зараз, нас надсилають і до інших планет.
– Поведемо на буксирі баржу?
Я, звісно, не став пояснювати їй, що за неписаними правилами Зоряного Флоту корабель з новачком-пілотом на борту свій перший рейс здійснює з мінімальним навантаженням. Натомість сказав:
– Цього разу баржі не буде. Ми маємо інше, дуже відповідальне завдання – веземо чергову ґрупу дітей.
– Тобто партію ембріонів? – уточнив Мілош.
Я подивився на нього довгим поглядом. Потім повільно й чітко відповів:
– Саме так. Проте ми звикли називати їх дітьми.
Розділ 2
«Кардиф»
Наступного дня я прокинувся трохи раніше ніж звичайно – о шостій ранку, щоб без поспіху здійснити обхід корабля перед призначеним на восьму тридцять стартом. Проте виявилося, що я був не самою ранньою пташкою, мене випередив Симон Ґарньє, якому не терпілося чимшвидше взятися до обов’язків на камбузі (вчора ввечері він встиг лише оглянути своє нове господарство).
Я виявив це, коли надіслав кухонному автоматові замовлення на стандартний сніданок, а за хвилину, замість звичної піци з грибами, отримав по міні-ліфту навдивовижу смачну м’ясну запіканку і грецький салат – чи не смачніший за запіканку. Навіть кава була якась особлива; я пив її неквапно, смакуючи кожен ковток, і з почуттям глибокого задоволення думав про те, що тепер маю повністю укомплектований екіпаж для корабля такого класу, як «Кардиф», – три пілоти (включно зі мною), п’ять інженерів, п’ять техніків, лікар і кухар-стюард. Останній формально також належав до техніків – у Зоряному Флоті не існувало рядових та старшин, а всі астронавти поділялися на техніків і офіцерів; проте стюардів, через їхнє особливе становище на кораблі, було заведено відносити до окремої катеґорії.
Починаючи передстартовий обхід, я насамперед зазирнув до камбузу, де Симон якраз завантажував у ліфт сніданок для Ольги Курінної та її чоловіка Теодора Штерна. Служба подружжя на одному кораблі була звичним явищем у Зоряному Флоті. Окрім Курінної та Штерна, у нас на «Кардифі» було ще дві пари – інженер Анна Ґамбаріні зі старшим техніком Хуаном Морено і технік Марі Лакруа з заступником головного інженера Жорже Олівейрою.
Коли я похвалив Симона за розкішний сніданок, він весь просяяв і швиденько приготував мені другу чашку кави.
– І все-таки, Симоне, – сказав я, – не раджу тобі надто рано вставати. Прокидайся разом з рештою команди о сьомій ранку. Снідати ми звикли на швидку руку. Наш попередній стюард займався лише обідом та вечерею.
– Але ж він мав й інші обов’язки, – зауважив Симон. – А я працюю тільки на камбузі, і сніданки для мене не проблема. Якщо з вечора все наготувати, то вранці залишиться просто ввімкнути духовки й нарізати овочі. Прокидатимусь хвилин на сорок раніше і по всьому.
– Гм… Я б не хотів, щоб ти працював цілісінький день. У тебе має бути вільний час.
Хлопець усміхнувся:
– Часу й так буде вдосталь, капітане. Порівняно зі школою… До того ж я люблю готувати. Для мене це не робота, а задоволення.
Я кивнув:
– Чудово тебе розумію. Для мене робота – також суцільне задоволення. А чим ти ще полюбляєш займатися?
– Читати, – відповів він з таким збентеженим виглядом, ніби зізнавався в чомусь непристойному.
У школі читання художньої літератури, звісно, не забороняли, але й не заохочували. Бюрократи з уряду вважали, що це відволікає учнів від занять кориснішими речами. Ці ж бюрократи напевно пояснили б низькі оцінки Симона з більшості шкільних предметів його захопленням «легким чтивом». А я був переконаний, що в хлопця просто душа не лежала до навчання. Бувають такі діти – наче й не дурні, але неохочі багато вчитися. Крім того, як я вже знав з його особової справи, Симон мав суто гуманітарний склад розуму: він не здав жодного іспиту з технічних спеціальностей, зате без особливих зусиль досконало оволодів усіма вісьмома офіційними мовами Федерації.
Перш ніж залишити камбуз, я сказав:
– Книжки – це добре, Симоне. Корисно і для розуму, і для серця. Я також люблю читати.
Потім я зайшов до контрольного центру систем життєзабезпечення, який розташовувався в одному відсіку з медчастиною. Цим господарством у нас завідував корабельний лікар, п’ятдесятирічний Сергій Качур – найстарший член екіпажу і єдиний з нас, хто отримав свою основну спеціальність уже не в школі, а в університеті. Медицина завжди була вразливим місцем у підготовці кадрів для Зоряного Флоту. Як свідчила практика, навіть найінтенсивніше навчання не дозволяло зробити з підлітка кваліфікованого лікаря – адже для того, щоб успішно лікувати людей, потрібні не лише знання та практика, а ще й певний життєвий досвід, який приходить лише з роками.
Тому в школі обмежувалися вивченням лише основ медицини, кращі випускники з цієї спеціальності одержували дипломи фельдшерів і медсестер, а майбутніх лікарів набирали вже з чинних астронавтів у двадцятирічному віці. Їх відряджали до медичного центру при Мюнхенському університеті, де вони за чотири роки проходили прискорене навчання й інтернатуру. Як правило, цього вистачало, щоб під час польоту стежити за станом здоров’я екіпажу, лікувати звичайні хвороби і навіть робити найпростіші, але невідкладні операції. Втім, доктор Качур був здатний і на більше, оскільки в період між двадцятьма п’ятьма і сорока роками тричі проходив чотиримісячні курси підвищення кваліфікації. Свого часу він сподівався перевестися в Дослідницький Департамент, де висували значно вищі вимоги до фахових навичок лікарів. На жаль, через різні обставини, його плани так і не здійснилися.
Доктора Качура на місці я не застав – він також проводив обхід корабля, щоб останній раз перед стартом узяти проби повітря та води в усіх житлових приміщеннях. А пост у контрольному центрі займала технік Сьюзан Ґреґорі, двадцятитрирічна брюнетка с милим веснянкуватим обличчям. Вона зустріла мене трохи сонною усмішкою.
– Доброго ранку, кеп.
– Привіт, Сью, – відповів я. – Як готовність до старту?
Вона глянула на один з дисплеїв, де виводилася діаґностична інформація про стан бортових систем життєзабезпечення.
– Перевірка пішла вже по другому колу. Все працює справно. Наша служба до польоту готова.
– Це добре, – сказав я і пильніше придивився до неї. – Ти що, не виспалася?
Сьюзан похитала головою:
– Якраз навпаки. Вчора зарано лягла, збиралася подивитися перед сном фільм, але майже зразу заснула і проспала десять годин.
– Зрозуміло, – кивнув я. – То ти досі не можеш прокинутися?
– Та ні, кеп, зі мною все гаразд, – запевнила вона. – Хіба голова… ну, трохи важка. Та це пусте – зараз вип’ю другу чашку кави й буду в нормі. До речі, наш новий кухар готує смачнющу каву.
– Та що там кава! – недбало стенув я плечима. – От запіканка була просто супер. Тобі сподобалася?
– Я не куштувала, – відповіла Сьюзан. – Бо на сніданок їм лише фрукти. Чи ти вже забув?
– Звісно, ні, – відповів я, намагаючись зберегти незворушність. – Просто з голови вилетіло.
Мені завжди ставало ніяково, коли Сьюзан нагадувала про наші колишні стосунки, тому я поспіхом завершив інспекцію центру життєзабезпечення й попрямував у кормову частину корабля, де розташовувався машинний відсік.
Сьюзан мені дуже подобалася. Мене вабило до неї буквально з першого дня служби на «Кардифі», і вона також не залишалася до мене байдужою. Весь позаминулий рік ми були разом, і я навіть вирішив, що нарешті знайшов собі пару, почав був думати про одруження… але нічого не вийшло.
Я так і не зміг збагнути, яка кішка між нами пробігла. Вочевидь, і Сьюзан цього не розуміла. Не було ні сварок, ні скандалів, просто ми раптово і без будь-якої видимої причини охололи одне до одного. Ще якийсь час намагалися налагодити наші стосунки, та марно. А після чергової короткої відпустки на Есперансі, яку ми вирішили провести нарізно, кожен з нас повернувся з твердою впевненістю, що в особистому плані між нами нічого бути не може.
Правду кажучи, я очікував, що Сьюзан попросить перевести її на інший корабель. До таких прохань (надто ж коли йшлося про невдалий роман з капітаном) керівництво Флоту ставилося з розумінням і знаходило прийнятне для всіх рішення. Проте рапорт про переведення Сьюзан не подала й продовжувала служити на «Кардифі», а наші попервах напружені стосунки поступово стали рівними і суто професійними.