Олег Авраменко – Небо, повне зірок (страница 2)

Він силувано всміхнувся.

– Аґітуєш за свою планету? Бачу, ти по-справжньому прив’язався до Есперанси.

– Так, прив’язався, – підтвердив я. – За ці сім років вона стала моїм домом. Можливо, я упереджений, але вважаю її найкращою з усіх колоній.

– Твою думку поділяють чимало наших колеґ. Я розглядаю Есперансу як один з можливих варіантів. А точніше – як другий після Цефеї. Проте остаточно ще не вирішив. – З цими словами він позирнув на годинника. – Гаразд, Еріку, мені пора. За десять хвилин маю супроводжувати наступну ґрупу. Хай тобі щастить. І будь для дітлахів гарним командиром.

– Намагатимусь бути таким, як ви, адмірале.

Коли я піднявся на борт шатла, Курінна чекала мене на виході зі шлюзової камери.

– Як там новачки? – запитав я.

– Сидять тихо, мов мишенята, – відповіла вона з явним несхваленням у голосі. – Розгублені й навіть трохи ображені. Адмірал повівся неправильно – урвав напутню промову, не представив їх тобі як годиться. Я, звичайно, розумію: він хотів, щоб усе було по-простому, без формальностей, але вони цього не оцінили.

– Не біда, – сказав я. – Зараз усе виправлю. А ти йди до кабіни, запитай у диспетчерської дозвіл на зліт.

– Добре, кеп.

Курінна подалася до пілотської кабіни, а я проминув тамбур і ввійшов у пасажирський салон. При моїй появі новачки дружно повставали зі своїх місць.

– Сідайте, – махнув я рукою. – І можете зняти кітелі, тут досить тепло.

Вони дослухались моєї поради. Тим часом я влаштувався в кріслі навпроти і зміряв усіх трьох допитливим поглядом. Мені ще вчора надіслали їхні документи, проте я не став навіть відкривати файли, бо хотів познайомитися з новими членами команди особисто. Перше враження – найважливіше, і я не збирався псувати його під впливом чиєїсь сторонньої думки.

Двоє хлопців зовні становили цілковиту протилежність один одному. Перший був рудий, з грубими рисами обличчя, рясно вкритого ластовинням, високий на зріст, міцної статури. Другий – невисокий тендітний блондин з ясно-синіми очима й по-дівочому вродливим лицем. Він здавався набагато молодшим за свого рудого товариша, хоча насправді усім їм було по чотирнадцять років. Що ж до дівчини, то нічим особливим вона не вирізнялася – худорлява кароока шатенка, досить симпатична, але не така гарна, як менший з хлопців.

Я вже збирався заговорити до них, коли ввімкнувся інтерком і пролунав голос Курінної:

– Кеп, диспетчерська дала дозвіл на зліт.

– От і добре, – сказав я. – Поїхали.

– Прийнято. Починаю руління. Ґравікомпенсатори задіяно.

Я відчув, як крісло піді мною трохи просіло, а тіло налилося додатковою вагою – Курінна ввімкнула на борту шатла штучну ґравітацію і довела її рівень до стандартної одиниці. Новачки відреаґували на це нормально: всі троє були родом з Землі, а в шкільному гуртожитку для землян і вихідців з зоряних колоній підтримувалася земна сила тяжіння, щоб учні не відвикали від нормальної ґравітації (а з уроджених марсіан комплектувалися окремі екіпажі).

В салоні почулося слабке гудіння від запущених термоядерних двигунів – звукоізоляція ніколи не буває ідеальною. Ми четверо повернулися до найближчого ілюмінатора. Шатл залишив стоянку і по рулівній доріжці виїхав на злітну смугу. Після короткого розгону машина здійнялася в небо і стала стрімко набирати висоту. В принципі, ми могли б злетіти й на антиґравах, проте Курінна, як і кожен пілот, полюбляла реактивну тягу й користувалася нею за першої-ліпшої нагоди.

– Приблизно через півгодини прибудемо на орбітальну станцію і звідти перейдемо на наш корабель, – сказав я новачкам. – Там, як і належить, представлю вас екіпажеві. А поки познайоммося. Я капітан третього ранґу Мальстром, командир міжзоряного транспорту «Кардиф», на якому ви будете служити. Маю надію, ми непогано спрацюємося. – Я зробив коротку паузу й подивився на дівчину. – Тепер твоя черга.

Вона миттю схопилася, мов підкинута пружиною, і заторохкотіла:

– Кадет Хаґрівз, сер! Основна спеціальність – пілотування й навіґація. Додаткові спеціальності – інформатика та зв’язок, системи гіпердрайву. Знання мов: вільне володіння – анґлійська, іспанська; зі словником – німецька, портуґальська, італійська.

Я поморщився.

– Заради Бога, сідай! Не стрибай, як кенґуру. – Дівчина збентежено присіла, і я, вже м’якшим тоном, запитав: – То як тебе звати?

– Кадет Хаґрівз, сер. Марша Хаґрівз.

– Дуже мило, Маршо, – сказав я. – Чи, може, тебе краще називати Марсі?

– Ну… Так, сер. Я більше звикла до Марсі. Так мене всі називали в школі. Марсі на Марсі… – Вона ніяково кліпнула очима. – Це такий каламбур, сер. Моє ім’я і планета.

– Дякую за пояснення, сам би нізащо не здогадався, – іронічно промовив я, чим викликав у дівчини слабку, ледве помітну посмішку. – Отже, Марсі, що вже не на Марсі. Ти мусиш затямити одну річ: я не люблю, коли до мене звертаються «сер». Мені більше до вподоби «капітан» або «кеп». Зрозуміло?

– Так, капітане.

– А вам, хлопці?

– Так, капітане, – хором відповіли обоє.

– От і чудово. Слухайте далі, – провадив я. – Ви вже не школярі, тому забудьте про ці стройові штучки. – Я хотів був додати, що такого штибу «штучки» були призначені для того, щоб якомога міцніше тримати учнів у шорах. Але потім згадав, що капітан Лопес про це не говорив, поки я сам не розібрався. – Зрештою, ми не військові, і я вимагаю від вас просто розумної дисципліни. А від того, що ви раз по раз ставатимете струнко, вам не додасться ні розуму, ні знань, ні досвіду. У нас на кораблі не казарма, а дружний і злагоджений колектив, можна навіть сказати, родина з дванадцяти людей – тепер, разом з вами, буде п’ятнадцять. Певна річ, ми підпорядковуємося статутові й дотримуємося субординації – проте без зайвих формальностей. У позаслужбовий час ваші старші колеґи зазвичай називатимуть вас на ім’я, а під час вахти вживатимуть прізвище. Ви звертайтеся до них за званням чи посадою, не додаючи «сер», «мем» або їхні аналоґи іншими мовами. І до вашого відома: старший помічник Курінна воліє, щоб її називали «старпом», а головний інженер Штерн – просто «шеф», і йому байдуже, що у військових так звертаються до сержантів та старшин. Вам ясно?

Всі троє підтвердили, що ясно, і ми продовжили знайомство. Рудого хлопця звали Мілош Сабліч, він був інженером широкого профілю – рідкісний випадок для свіжоспеченого випускника. Це означало, що він оволодів усіма інженерними спеціальностями, які викладали у школі.

– А яка з них основна? – запитав я.

– Всі, – самовдоволено відповів Мілош. – За кожною я пройшов повний курс і отримав найвищі бали.

Зрозуміло, круглий відмінник. У школі я таких не полюбляв, вони дратували мене своєю «правильністю». А подорослішавши, як правило, ставали бездушними сухарями. Я еґоїстично потішився від того, що з Мілошем здебільшого матиме справу наш головний інженер, і повернувся до худенького хлопця:

– Ну, а ти?

– Симон Ґарньє, – несміливо представився той, – господарча служба. Додаткова спеціальність… – тут він зам’явся, а його вуха почервоніли, – польові операції.

Губи Мілоша вигнулися в глузливій посмішці, а от у Марсіних очах виразно промайнуло співчуття. Всіх школярів, хто не проходив за «титульними» спеціальностями пілотів або інженерів, неодмінно готували до польових операцій – під цим розумівся весь комплекс навичок, необхідних для висадки на невивчені планети у складі десантних ґруп. Через свою тендітну статуру Симон нітрохи не годився на роль безстрашного підкорювача інших світів. Та й особливим розумом, вочевидь, не відзначався, раз не спромігся отримати ніякої іншої кваліфікації, окрім господарника.

Проте навіть такий простий хлопець, як він, становив величезну цінність. Адже в Зоряний Флот приймали зовсім не за розумовими здібностями і не за фізичними даними, а за іншими критеріями. Вірніше, за одним-єдиним, який називався резистентністю. І ніякого конкурсу не існувало – брали всіх поспіль, ще й нарікали на гострий брак кадрів.

– Твоя друга спеціальність нам не знадобиться, бо наш корабель вантажний, а не дослідницький, – заспокоїв я Симона. – А от перша стане вельми в пригоді. Відколи наш стюард пішов на пенсію, всіма господарськими справами в нас займається технік Карла Бекер. От тільки на камбузі від неї користі мало – кулінар з неї дуже кепський. Сподіваюсь, ти добре готуєш?

– Ну… непогано.

Марсі за шкільною звичкою (ох, і довго ж від неї позбавлятиметься!) підняла руку. Я кивнув їй.

– Симон прибідняється, капітане, – сказала вона. – Він дуже добре готує. Моя подруга, яка разом з ним вивчала кулінарію, розповідала, що він завжди, на кожному уроці, був найкращим у їхньому класі.

– Це чудово, – промовив я з неприхованим задоволенням. – Виходить, нам дуже пощастило.

Симон був улещений моїми словами – і навіть не стільки словами, скільки моїм тоном. А Мілош тихенько пирхнув, демонструючи свою зневагу до такої «несерйозної» професії. Дурний, зарозумілий хлопчисько! Він просто не розуміє, як це – тижнями харчуватися всухом’ятку або нашвидкуруч приготованими напівфабрикатами.

– От ми й познайомилися, – підсумував я. – Тепер про те, що чекає вас на кораблі. Ти, Симоне, отримаєш у своє розпорядження камбуз. Про інші обов’язки стюарда поки не думай: зараз твоя головна і єдина задача – годувати команду. Безпосередньо будеш підпорядковуватися старшому техніку Морено. Що ж до тебе, Мілоше, то твоїм прямим начальником, ясна річ, буде шеф Штерн. Він і вирішить, чим конкретно ти займешся. Ну, а ти, Марсі, підеш під мою руку, станеш третім пілотом. Відповідно ми будемо й вашими наставниками. Не соромтеся звертатися до нас зі своїми проблемами. А як виникне бажання продовжити освіту – розраховуйте на нашу допомогу й підтримку.