Олег Авраменко – Напередодні Армагедону (страница 7)
Повернувшись додому, я нагодував Леопольда та його подругу й категорично оголосив, що на сьогодні ситий балакучими котами по саму зав’язку і хотів би до вечора побути на самоті. Леопольд з розумінням поставився до мого бажання і разом з Лаурою подався гуляти на дах.
Трохи згодом я зробив відкриття, яке значно поліпшило мій настрій — ні з того ні з сього запрацював мій телефон. Очевидячки, якесь коліщатко в бюрократичній машині телефонної компанії дало збій, хтось не там поставив галочку, — і в результаті з мене зняли штрафні санкції за несплату рахунків.
Отож я знову отримав доступ до інтернету. Справ накопичилося багацько, я до вечора просидів за комп’ютером і так запрацювався, що на якийсь час навіть забув про Леопольда. Коли кіт, повернувшись з прогулянки, сам нагадав про своє існування, я наказав йому сидіти з Лаурою на кухні й до кімнати навіть не потикатися. Почуваючи себе винним за ранкову пригоду в тролейбусі, Леопольд поводився сумирно і права не качав. А згодом я перестав сердитися на нього, і ми з ним дуже приємно провели вечір, балакаючи про всіляку всячину. Леопольд виявився надзвичайно цікавим співрозмовником.
Того дня Інна так і не прийшла. Як з’ясувалося, дівчата з її ґрупи не збрехали мені. Вони справді не знали, як з нею зв’язатися.
Я ліг спати близько першої. Засинаючи, я з насолодою думав про майбутню зустріч з Інною і все намагався уявити її обличчя. Леопольд запевняв, що вона надзвичайно гарна, і мені хотілося вірити, що він не дуже перебільшує. Особливо ж тішило, що в Інни (зі слів кота) біляве волосся і сині очі. Не вважайте, ніби в мене якийсь пунктик стосовно кольору волосся й очей — просто я здавна мріяв зустріти на своєму життєвому шляху гарненьку синьооку блондинку…
Та, на жаль, сни не підконтрольні людській свідомості, і вночі мені наснилась не Інна, а прес-конференція Леопольда для світових інформаційних агенцій. Це був найстрахітливіший сон у моєму житті. Події на тій жахливій конференції розвивалися від поганого до ще гіршого і сягнули апогею абсурду, коли на прохання кореспондента „CNN“ Леопольд взявся викладати свої міркування з приводу близькосхідного врегулювання, обстоюючи позиції то арабських, то ізраїльських котів. Цього я витримати не зміг і прокинувся, обливаючись холодним потом.
Було близько п’ятої ранку. Я спересердя вилаявся й викурив дві сигарети поспіль. Втішало, правда, що Леопольдова прес-конференція була лише моторошним сном. Порівняно з нею тролейбусна епопея видавалася приємною прогулянкою. З такою заспокійливою думкою я врешті заснув і проспав до десятої ранку без будь-яких сновидінь.
Розділ 2
Знамення долі
Всупереч нашим з Леопольдом сподіванням, Інна не з’явилась ні в першій половині дня, ні в обід. Ми вже втомилися від такого чекання, кіт сновигав туди-сюди, знай позирав на годинника (за положенням стрілок він міг визначити час) і невдоволено, стривожено, ба навіть ображено нявчав, дорікаючи своїй хазяйці за таку, як на нього, непростиму недбалість з її боку. Я марно намагався пояснити йому, що Інна, можливо, ні в чому не винна, що все залежить від того, коли в місто повернеться її подруга Наталя. Леопольд мене й слухати не хотів, і продовжував нити.
А я попервах чесно намагався зосередитись на роботі, але був такий неуважний, що раз по раз припускався помилок. Зрештою, махнув на все рукою — як то кажуть, робота не вовк, у ліс не втече, — вимкнув комп’ютера, розлігся на канапі й уже вкотре взявся перечитувати новозавітне Одкровення. Взагалі, я байдужий до Євангелій від Марка, Павла та Матея; проте мене зачаровувала складна, заплутана, просякнута містицизмом символіка батька християнського богослов’я, євангеліста й апостола Івана.
— Далебі, важко уявити, що це з Божої волі коїтимуться такі страхіття, — сказав я Леопольдові. — А втім, коли припустити, що Бог і Диявол — різні прояви однієї й тієї ж вселенської істоти, то…
Одначе кіт не був налаштований інтеліґентно дискутувати зі мною на теолоґічні теми. Аби вберегти цноту читача — як людини та християнина, — я не переказуватиму його відповідей.
На відміну від нас з Леопольдом, кицька Лаура була саме втілення спокою та незворушності. Увесь цей час вона, згорнувшись клубочком, лежала у м’якому кріслі й безтурботно дрімала.
Лише за чверть шоста пролунав дзвінок у двері. Я згорнув книгу й підвівся.
— Ну, нарешті!
— Відчиняй, хутчіш! — поквапив мене Леопольд. — Це вона, точно вона.
Я усміхнувся, по-змовницьки підморгнув коту й пішов відчиняти.
…Перш ніж вона мовила бодай слово, перш ніж Леопольд з радісним нявчанням скочив їй на руки, мені стало ясно, що я загинув — остаточно і без надії на порятунок. Іншими словами, покохав її першого ж погляду. Покохав її всю — і лагідні сині очі, і довге хвилясте волосся кольору стиглої пшениці, і рожеві вуста, і трохи кирпатий носик, і тендітні пальчики, що стискали перекинутий через плече пасок сумки, і навіть кожну весняночку на її милому личку я покохав. А коли я схилився подати їй кімнатні капці, то від близькості її струнких ніг, обтягнутих тонким шовком панчіх, мало не зомлів.
Певен, на світі є чимало дівчат, які об’єктивно гарніші за Інну, та навряд чи знайдеться така, що була б
Коли я трохи оговтався — настільки, щоб тямити, що відбувається, і давати раду своїм думкам та вчинкам, — ми вже сиділи в кімнаті (я на краєчку канапи, Інна у кріслі) й вислуховували Леопольдові теревені про те, як він радий знову бачити свою хазяйку.
Ми обоє були неабияк збентежені. Раз по раз зустрічалися поглядами, але тут-таки шарілись і поспіхом відводили очі. Інна зосереджувала увагу на своїх пальчиках, а я — здебільшого на її ніжках.
Бозна скільки часу отак промайнуло — мені здалося, ціла вічність. Інна перша опанувала себе і, скориставшись паузою в промові кота, несміливо озвалася:
— Не знаю, як віддячити вам…
— Та пусте, — промимрив я, мліючи. — Мені навіть приємно…
— Ось… — Вона видобула зі своєї сумки пляшку шампанського. Справжнього шампанського із Шампані, а не якогось там сурогату. — У мене було…
— Та що ви! — я енерґійно замахав руками. — Я не можу…
(Згадуючи пізніше початок нашої розмови, я щоразу робив той самий висновок: поводились ми достоту як дві доброчесні панночки з бездарного фарсу вікторіанської доби.)
— Прошу вас, — наполягала Інна. — Ви ж обтяжили себе зайвими клопотами. В університет їздили.
Тут вставив своє слівце Леопольд:
— Авжеж, Владислав охоче перейнявся моєю бідою. А ти чого так забарилася?
— Даруй, котику, — винувато відповіла Інна. — Лише годину тому я дізналася, де ти. Наталка затрималась і пізно повернулася. — Вона тицьнула мені в руки пляшку. — Візьміть, це від щирого серця.
— Ну… ви, певно, тримали її задля якоїсь урочистої нагоди…
Леопольд знову втрутився у розмову, але цього разу вельми доречно — кіт зробив, як то кажуть, хід конем.
— А хіба сьогодні простий день? — він удав з себе обуреного. — Я знайшовся, ви познайомились, до того ж у мене з’явилася подруга. — І він вказав лапою на Лауру.
Наші обличчя враз проясніли. Ми полегшено зітхнули й обмінялися доброзичливими усмішками. Я ладен був розцілувати кота.
— Такої події гріх не відзначити, — сказав я. — То, може, й справді вип’ємо по келишку?
Інна мовчки кивнула. Я сприйняв це як знак згоди, взяв нарешті з Інниних рук пляшку, розкоркував її й наповнив два келихи. Коти з такої нагоди отримали повне блюдце сметани.
Я чув, буцім шампанське, навіть у помірних дозах, вельми небезпечно впливає на дівчат. Не знаю, чи стосується це всіх дівчат, але на Інну шампанське подіяло безвідмовно. Вже після кількох ковточків вона перестала ніяковіти й шарітися, ми негайно перейшли на ти і так жваво розговорилися, що Леопольд ображено набурмосився, бо його майже не слухали.
Я трохи розповів Інні про себе, а вона — мені. Як я вже й сам здогадався з її прізвища та легкого акценту, вона була полька за походженням і почасти за вихованням, хоча народилася й виросла в Україні. Батько, мати й молодший брат мешкали на Волині, в древньому місті Володимирі. Коли Інна вступила до університету, батьки, не пошкодувавши грошей, придбали для неї в Києві квартиру, оскільки були переконані, що гуртожиток — не місце для порядної дівчини. Знаючи університетські гуртожитки не з чуток, я мусив визнати, що Іннині батьки — люди мудрі й обачні.
Потім, на превелике задоволення Леопольда, ми поговорили про нього і швидко зійшлися на думці, що він — справжнє диво. Просто неймовірне диво, а однак, на нашу думку, якби світ був наскрізь матеріалістичним і в ньому не існувало чудес, життя було б нудне та безрадісне.
У захваті від спільності поглядів на безліч речей — від політики до філософії — ми поцілувалися. Як брат і сестра, звісно. Щоправда, при цьому я зовсім не по-братерському затягнув поцілунок, а Інна затремтіла, мов осиковий лист, проте вдала, що нічого особливого не сталося.