Олег Авраменко – Напередодні Армагедону (страница 48)
Ми дивилися в зоряне небо.
Поклику не було.
Поки що не було…
— Інно, — запитав я, — ти ще любиш мене?
— Люблю, — відповіла вона впевнено. — А ти?
— Я теж люблю тебе, — сказав я і пригорнув її до себе.
Інна підняла до мене обличчя:
— Поцілуй мене любий. Може… Може, це востаннє.
Наш поцілунок був довгий і жагучий. Потім ми поцілувалися ще раз, і ще, і ще…
І, як завжди, мене охопила солодка, п’янка млість, а груди затопила тепла хвиля безмежного щастя. Від колишньої приреченості й душевної пустки не лишилося й сліду.
Коли Інна трохи відсторонилася від мене, її очі радісно сяяли.
— Ми не Великі, любий! Ми не Великі — ні!
— Ти хочеш сказати… — з полохливою надією промовив я.
— Невже ти не відчуваєш?! Зазирни в себе — ми люди й людьми зостанемося. Вселенський Дух не в’язень у нашім тілі, він з’єднався з плоттю, став невід’ємною часткою нашого єства. Ми — єдність плотського й духовного, єдність якісно інша, ніж решта людей, та все ж єдність! Зовсім не так було з Великими — їхні душі існували окремо від тіл… Ми люди, Владику, люди. Чуєш!
Я зазирнув у себе — це була правда.
Інна припала до мого плеча й заридала від щастя. Я ніжно гладив її хвилясте волосся, а по моїх щоках котилися сльози — сльози радості й полегшення.
— Я такий щасливий, рідна… Я ніби прокинувся від якогось страхітливого сну…
Трохи згодом Інна спитала:
— Владику, ти відчуваєш у собі зміни?
— Відчуваю.
— Ну, і як?
— І прекрасно, і моторошно водночас. У мені стільки незбагненного, я почуваю в собі таку неймовірну силу, такі надзвичайні можливості… Я боюся, Інно. Боюся ще щось утнути. Страшніше, ніж те, що ми
— Не бійся. Ференц допоможе розібратися з нашою могутністю. Адже Метр призначив його нам за вчителя.
— А він так злякався цього. Він просто не тямився зі страху.
— Ще б пак! Йому буде непереливки, навчаючи людей, чия сила на багато порядків перевершує його власну. Людей, що здатні повернути довкола осі цілу планету. І це ще не межа… Щоправда, ми не такі могутні, не такі всесильні, не такі всевидющі, якими були Великі. Це плата за нашу людськість — втім, як на мене, плата незначна. Ми лишилися людьми, і це найголовніше. І, може, не тільки для нас, а й для всього земного світу.
— Цікаво, — промовив я. — Чи передбачав це Метр?
— Поза будь-яким сумнівом. Пригадай, що він говорив регентові. „
І тут ми почули Голос. Точніше, не почули, а — як би це сказати? — сприйняли, мабуть. Голос, що прийшов з безкраїх просторів Всесвіту, спілкувався з нами не словами і не зоровими образами, а фундаментальними інформативними символами, на зразок лоґічних одиниць та нулів. Я передам загальний зміст нашої розмови звичайною мовою в ґностичній інтерпретації.
—
— І що ж буде далі? — спитали ми.
—
— А якщо ми помремо?
—
— А як же Ти?
—
— То Ти покидаєш нас?
—
— Залишимося, — пообіцяли ми.
—
— Однак рано чи пізно зерна Порядку знову потраплять у Хаос, і він знову підніме голову. То чи не краще взагалі знищити його?
—
— Збагнули.
—
Голос стих.
Ми з Інною стояли на балконі й дивилися в небо.
Зорі сяяли в синій порожнечі й вабили нас до себе.
Та це був не той Поклик, що мучив Метра і решту Великих упродовж багатьох тисячоліть.
Це було звичайне людське прагнення до всього загадкового й незвіданого.
Ми почували дивовижну, хвилюючу єдність з усім світом — земним та небесним.
Ми — люди, діти Неба і Землі.
— Як це прекрасно! — зачаровано промовила Інна.
— Атож, прекрасно, — погодився я. — Та буде ще прекрасніше, коли ми повернемо людям день.
— А ми зможемо?
— Звісно, зможемо. Ми
Ми взялися за руки і разом промовили:
—
І був день.
І була Земля.
І було людство.
І були ми.