Олег Авраменко – Напередодні Армагедону (страница 47)

— Метре!!! — вражено зойкнув регент.

Зелені очиська вп’ялись у нього, і водночас на нас насунула така потужна телепатична хвиля, що мені аж в очах потьмарилося.

„Навіщо ти розбудив мене, Ференце?“

„Метре… — (Ні Великий, ні його учень не крилися від нас зі своїми думками. Метрові, мабуть, було однаково, чує їх хтось, чи ні, а регент був надто розгублений і приголомшений, щоб контролювати свої думки.) — Хіба ж я знав, Метре…“

„Ти мусив здогадатися, нікчемо! Я був певен, що ти здогадаєшся. Ти завжди був обережний і поміркований, систематичність та зваженість були твоїми найвизначнішими рисами. Я й гадки не мав, що замість досконалого вивчення свідомості кота і поступового проникнення в його підсвідомість, ти ґвалтовно поткнешся в самі її глибини“.

„Даруйте, Метре, — винувато відповів регент. — Я вчинив необачно. Я дуже стомився…“

„Ага, ти стомився! Та ти просто отупів! Якби в тебе лишилося хоча б трохи розуму, ти б неодмінно здогадався, що торік я навмисне познайомив тебе з нею. — (Останнє слово супроводжувалося „картинкою“: Інна в університетській аудиторії.) — Ти б уторопав, навіщо я влаштував їхню зустріч. — (Знову „картинка“: тепер ми з Інною вдвох.) — Ти б зрозумів, що це за моїм наказом Леопольд переправив їх на Ланс-Оелі“.

„Я зрозумів це, Метре. Але навіщо…“

„Ти ще питаєш навіщо! Хіба це не очевидно? Адже я не випадково залишив у фальшивих спогадах кота згадку про тебе. Я ж призначав їх тобі! Ти — єдиний, хто міг би дати їм раду. — (Чергова „картинка“: ми, оточені сяйливим ореолом, що, вочевидь, символізувало нашу маґічну силу.) — Ти міг би довести до кінця мій задум“.

„Який задум?“

„Тягар влади геть висушив твої куці мізки, Ференце! Зустрівшися з блоком у верхніх шарах Леопольдової підсвідомості, ти мусив би зупинитись і обережно зняти цей блок — тоді б ти про все дізнався. А тепер… Зараз я відкритий для тебе. Зазирни в мене, там ти побачиш усе“.

За мить регентові очі округлилися.

„О Господи! Метре, чому ви не звірилися мені раніше?“

„Бо знав, що на першому етапі ти не втримаєшся від спокуси прискорити хід подій. Адже так?“

„Ваша правда“, — неохоче погодився регент.

„До того ж, я не був певен в успіхові, — вів далі Метр. — Шанс на вдалу реалізацію мого задуму був мізерно малий. І я не хотів марно обнадіювати тебе, поки мій прогноз не справдиться“.

„А він справдився?“

„Невже ти не бачиш? Подивися на них! — (Ще одна „картинка“: ми з Інною стоїмо, міцно обнявшись.) — Вони — єдині, вони — одне ціле! Вони не відмовляться одне від одного, не зможуть відмовитися. Ще кілька років, лише кілька років — і все було б гаразд“.

„То, може, вам варто повернутися до людей? — несміливо запропонував регент. — І самому продовжити їхнє навчання“.

„І ще кілька років осоружного існування у бридкій, нікчемній людській подобі! Ще кілька років щохвилинного, щосекундного Поклику Безмежності, якої мені, зрештою, ніколи не бачити. Це понад мої сили, я цього не витримаю. Бачу, ти так і не збагнув, Ференце, нащо я забувся в підсвідомості кота, чому сам не взявся навчати їх… Поки моє рішення не було остаточним, я ще тримався, втішаючи себе, що будь-якої миті можу передумати. Та коли підійшов упритул до здійснення свого наміру, Поклик став неподоланний, мене буквально виривало з тіла. Ні, твоя пропозиція неприйнятна. Та й пізно вже — бо вони вже знають про мене. Ти все зіпсував, йолопе!“

„Метре, я… я ніколи собі цього не пробачу“.

„Знаю, Ференце, знаю. Ти дурний, але совісний. Проте я звільню тебе від необхідності вигадувати для себе покарання. Перш ніж залишити земний світ, я сам тебе покараю“.

„Отже, ви все вирішили? — понуро запитав регент. — Ви покидаєте нас?“

„Так, я покидаю вас — але не весь. Я йду від вас — але не до Отця свого, а в небуття“.

„Метре! — злякано гукнув регент. — Невже ви наважитеся…“

„Я вже наважився. Зазирни в мене, Ференце, я відкритий для тебе. Там побачиш, яку долю я приготував особисто тобі“.

Мені було моторошно дивитися на кота, що був утіленням Великого. Тому я не зводив очей з регента і раптом побачив, як його зіниці розширилися на всю райдужну оболонку а в очах застиг страх…

„Метре!!!“

„Так, Ференце, саме так. Ти був моїм кращим учнем, але ти виявився невдячним учнем. Відходячи в небуття, я призначаю тебе їхнім учителем і покладаю на твої плечі всю відповідальність за долю земного світу, за долю людства“.

— Не треба! — нестямно заволав я, лише останньої миті збагнувши, про що йдеться. Іннин крик відчаю злився з моїм. — Ні! Ні!

Проте нашої згоди ніхто не питав…

А потім був жах — глибокий, панічний, невимовний. Він проймав кожну частинку мого єства, шматував свідомість на клапті, думки розліталися в безладі, немов сполохані куріпки.

Я не хотів ніякої маґії — ні чорної, ні білої, ні сірої. Я не хотів ставати Великим, я хотів бути людиною, хотів жити по-людському, хотів кохати…

Інно, люба моя, кохана! Не покидай мене, не змінюйся, залишайся людиною — такою, яка ти є, яку я тебе люблю…

Тримай! Тримай мене, рідна, не дай мені змінитися, допоможи лишитися людиною — таким, який я є, якого ти мене любиш…

Господи, змилуйся! Це жорстоко, це безсердечно! Я не хочу могутності, здобутої такою ціною…

Мерщій звідси, з Граней, чимдалі від цієї бездушної, безжальної маґії! Назад, на рідну Землю, в нашу затишну домівку — де тиша і спокій, де ми були щасливі, де ми кохали одне одного…

О небо! О пекло! Невже цього ніколи не буде?…

І була тиша…

І був спокій…

І було забуття…

Мене розторсала Інна. Я розплющив очі, підвівся, спираючись на лікті, й роззирнувся довкола. У напівмороку розгледів знайомі обриси спальні нашої київської квартири.

Я лежав на підлозі біля ліжка…

Поруч сиділа Інна…

За вікном була ніч…

Але ніч незвичайна…

Ніч гамірна, наче день…

Багатоголосий гамір, що долинав знадвору, був сповнений переляку, тривоги, спантеличення, розгубленості…

— Владику, — розпачливо прошепотіла Інна. — Що ми накоїли?!

Я труснув очманілою головою і нараз усе збагнув. Ніч була штучна, створена нами!

За київським часом була перша пополудні, проте астрономічне положення Землі відповідало першій попівночі.

— Ми захотіли спокою й тиші, — хрипко мовив я. — А спокій і тиша асоціюються з ніччю…

— І Земля миттєво повернулася довкола осі на сто вісімдесят градусів.

— Але не механічно, — уточнив я. — Відбулося позапросторове переміщення. Люди не відчули ніякого руху. Просто в одну мить день для них змінився на ніч, ніч — на день, а ранок — на вечір.

— Ми — Великі, — приречено констатувала Інна.

— Тільки не це! Господи, тільки не це!!!

— Це правда, Владику, не обманюй себе. Ти чудово розумієш, що ми стали Великими. До того ж небезпечними Великими — ненавченими.

— Ядерна кнопка в руках у дитини, — похмуро сказав я, зводячись на ноги. — А втім, ні, це гірше за всі ядерні кнопки в світі… Бачить Бог, я не хотів цього.

— І я не хотіла… Але нас ніхто не питав.

Я відчепив від пояса меч і люто пожбурив його в куток кімнати. Він мені більше не потрібен — тепер я можу вбивати силою своєї думки.

— Догралися!

Інна зажурено зітхнула. Ми обоє почувалися приреченими на смерть. Навіть гірше — на втрату людськості…

Я допоміг Інні підвестись. З протилежного боку ліжка, на підлозі, ми побачили Леопольда. Він був цілий і неушкоджений, лише міцно спав. Звільняючи його розум від своєї присутності, Метр не заподіяв йому жодної шкоди.

Ми не стали чіпати кота, а взялись за руки і вийшли на балкон.

Ми не дивилися вниз — на стурбованих, спантеличених, наляканих і нажаханих людей.