Олег Авраменко – Напередодні Армагедону (страница 30)

— Інно, Владиславе, ви тут? Відчиніть. З вами все гаразд?

Я встав зі стільця й відчинив двері. Тут-таки до кімнати увірвався наїжачений Леопольд; за ним чимчикувала як завше незворушна Лаура. Змірявши нас прискіпливим поглядом і переконавшись, що ми цілі й неушкоджені, кіт трохи заспокоївся, підійшов до Інни й потерся об її ноги.

— Ну, слава Богу! — мовив він з полегкістю. — Бачу, ви живі-здорові. А той телепень слуга дорогою такого наплів… Я дуже за вас хвилювався!

— Заспокойся, котику, з нами все гаразд, — лагідно сказала Інна, беручи Леопольда на руки. — Завдяки баронові все обійшлося.

Кіт зрозумів, що йдеться про нашого співрозмовника, і з цікавістю поглянув на Штепана.

— Дуже мило, бароне. Мене звуть Леопольд. А це, — він вказав лапою на кішку, — моя подруга Лаура. Дружина, можна сказати.

— Радий нашому знайомству, Леопольде, — чемно відповів Штепан. — Я ще жодного разу не спілкувався з котами-перевертнями. На моїй батьківщині, в Загір’ї, мешкає лише шість твоїх одноплемінників, і всі вони — кішки.

Ми з Інною не розпитували барона, чому він надає такої ваги статі котів, бо вже знали: лише перевертні-самці мають людський інтелект і вміють розмовляти, однак вони народжуються вкрай рідко — приблизно один раз на тридцять-сорок окотів. За словами Шако, нам неймовірно пощастило, що в першому ж виводку Леопольда й Лаури був „хлопчик“.

— То що ж, зрештою, сталося? — запитав Леопольд. — Зі слів того бовдура я зрозумів лише, що вам загрожувала небезпека.

Інна стисло розповіла йому про зустріч з Чорним Емісаром.

— Горе та й годі! — скрушно констатував кіт, вислухавши її. — Вас ні на мить не можна лишати без догляду, неодмінно вскочите в якусь халепу. Ну що за лихо на мою голову!

Ми з дружиною мимохіть усміхнулися. Зарозумілість Леопольда, його звичка ставити себе в центр Всесвіту завжди потішала нас.

— Ви добре відпочили? — спитала у кота Інна.

— Чудово. Вволю поспали, а коли прокинулися, Ларс, хазяйський хлопчина, нагодував нас усілякими лагоминами. Я побалакав з ним трохи, потім ми побігли гуляти… А чому ти питаєш?

— Ми вже мусимо їхати, котику. Тож тобі й Лаурі доведеться знову стати кіньми.

Леопольд труснув головою.

— Не заперечую. Треба, то треба. Коли вирушаємо?

— Негайно, — сказав я і повернувся до Штепана: — За півгодини будемо готові. Вас це влаштовує?

— Цілком, — відповів барон. — Сподіваюсь, ми ще встигнемо прибути в Хасседот до закриття міської брами. Правда, з котом-перевертнем нас пропустять і посеред ночі, але краще уникнути зайвих суперечок з вартовими. — Він підвівся. — А зараз я, з вашого дозволу, піду. Треба попередити моїх людей про від’їзд, а також перевірити, чи добре нагодовані коні. Трактирник ніби й порядний чоловік, та з людьми його професії слід бути насторожі. Зайва довірливість клієнтів розбещує їх.

За хвилину після того, як Штепан пішов, до нас піднявся трактирник. Він уже знав, про від’їзд і розсипався в перепрошеннях за недавній прикрий інцидент. Ми зрозуміли, що він побоюється за репутацію свого закладу і запевнили його, що жодних претензій не маємо. Відтак розрахувалися з ним, замовили продукти й вино на дорогу і попросили прислати слугу, аби той зніс речі.

А менше ніж за півгодини наш невеличкий загін покинув гостинний двір і виїхав у напрямку Хасседота.

Розділ 6

„Лісова прогулянка“

Проминувши містечко, милі за дві ми заглибились у ліс. Обабіч дороги височіли стрункі молоді сосни, повітря було свіже та чисте, сповнене густих пахощів хвої й трав з легкою домішкою духу ягід і грибів. Рівна, досить широка стежка йшла трохи вгору і зникала десь за обрієм. Мені здавалося, ніби наш шлях пролягав прямісінько на небо. Просто неймовірно, як я тоді помилявся. Швидше, ми в’їжджали у ворота пекла.

Дорогою ми неквапно розмовляли зі Штепаном і потроху заповнювали численні прогалини в наших уявленнях про світ Граней. Хоча його знання не вирізнялися глибиною й систематичністю, а кругозір здебільшого обмежувався рідним Аґрісом та ще кількома прилеглими Гранями, з якими Аґріс підтримував тісні економічні зв’язки, ми все ж почули багато корисної інформації, зокрема остаточно з’ясували все про Інквізицію. Як і випливало зі слів Шако та його дядька Ервіна, це була організація могутніх чаклунів, що не мала ніякого стосунку до жодної з реліґій. Її назва виникла в давні часи, якщо вірити Штепанові, ще до Різдва Христового. Інквізиція була головною опорою влади верховного короля Граней, панівною політичною силою в Імперії і дуже впливовою — за її межами. Оскільки Штепан народився вже після настання Нічиїх Літ і все його свідоме життя припало на період активізації темних сил, він ставився до Інквізиції однозначно позитивно і вважав, що її основна функція — боротьба з нечистю та чорними маґами, захист світу людського від підступів Сатани. А про те, що робили інквізитори в проміжку між Нічийними Сторіччями, барон мав дуже туманне уявлення.

Принагідно я сказав Штепанові, що на Основі більше відомо про іншу Інквізицію — ту, яка підпорядковувалася римо-католицькій церкві і боролася не так з нечистю, як з єретиками.

У відповідь наш співрозмовник знизав плечима і недбало відповів:

— А що з католиків візьмеш! Вічно вони щось мудрують.

Втім, сказав він це зовсім незлобливо, швидше з доброзичливою іронією. Окрім усього іншого, мене вразила ґармонія міжконфесійних стосунків на Аґрісі. Тут мирно і майже безконфліктно співіснували не лише різні гілки християнства, а й християнство з ісламом, іудаїзмом, буддизмом, зороастрізмом та ще кількома реліґіями, про які я раніше й не чув. Наприклад, християни східного обряду, до яких належали й загоряни, на відміну від багатьох своїх земних єдиновірців, вважали католицькі храми такими ж святими місцями, як і православні церкви, і, перебуваючи на чужині, вільно ходили туди молитися. Штепан з жалем зауважив, що, поспіхом залишаючи містечко, ми забули замовити в тамтешній церкві подячний молебень за перемогу над слугою Нечистого.

— А в Хасседот ми приїдемо надто пізно, — додав він. — Службу бажано б відправити сьогодні.

— Хіба дорогою нам не трапиться жодного людського поселення? — спитав я. Зі слів барона знав, що протягом останніх десяти років він уже разів зо п’ять бував у Альбіні і добре знав цю місцевість.

— Чому ж, трапиться, — відповів Штепан. — Невеличке село на півдюжини хатин, але церкви там немає. А десь за півтори години ми проминемо родовий замок герцоґів Бокерських. Однак туди краще не потикатися.

— Чому? — поцікавилась Інна, з суто жіночою інтуїцією відчувши, що за цим криється незвичайна історія. — Ви з герцоґом вороги?

— Ні, мадам, у жодному разі. Я навіть ніколи не зустрічався з ним. Проте всьому Аґрісові відомо, що Ґарена де Бресі, нинішнього герцоґа Бокерського, ліпше не турбувати. Він і раніше був замкненим й нетовариським, а як утратив обох синів, то взагалі став відлюдьком. Відтоді герцоґ усунувся від державних справ, передав управління князівством найближчому родичеві, а сам переїхав з Хасседота до свого родового замку Шато-Бокер. Уже четвертий рік він сидить там безвиїзно, майже ні з ким не спілкується і нікого не хоче бачити.

— Його сини загинули?

Штепан якось непевно похитав головою:

— Це складне питання, мадам. Одним словом — „так“ чи „ні“ — на нього не відповісти. Те, що сталося з дітьми герцоґа, дуже заплутана історія, і…

— Будь ласка, розкажіть, — втрутився я, зрозумівши, що барон хоче змінити тему розмови. — Ми з дружиною любимо всілякі загадкові історії.

— Гм… Чого-чого, а загадок тут не бракує. — Штепан прокашлявся і став розповідати: — Мабуть, варто почати з того, що Ґарен де Бресі отримав герцоґський титул у дванадцять років. Його батько, Олаф, загинув на полюванні за дуже підозрілих обставин, і ця загадкова смерть привернула до себе пильну увагу найвищих кіл. Кажуть, що за місяць по тій події до Хасседота завітав сам верховний король. Відтоді при юному Ґарені завжди перебував інквізитор — а це вже не іграшки. Певно, обставини смерті старого герцоґа вельми стривожили Метра та Інквізицію.

— А можна докладніше? — попросив я.

Барон знову прокашлявся.

— Про це ходить багато різних, часто-густо суперечливих історій. Найвірогіднішою мені видається версія провідника, який супроводжував мене під час першої поїздки до Альбіни. Він був одним із загоничів на тому злощасному полюванні і розповідав, що в усьому винен здоровенний кабан, якого ще напередодні вистежили ловчі герцоґа Олафа. Коли собаки загнали його, а герцоґ спішився і вже намірився кинути списа, кабанисько раптом звівся на задні ноги, а між його передніми ратицями промайнула блискавка. Наступної миті кабан зник, а натомість з’явився чоловік у чорній сутані з накинутим на голову каптуром. За словами загонича, всі тоді дуже злякалися — ще б пак, їх можна зрозуміти. Але герцоґа аж затіпало від страху. Наче пізнавши ту людину, він мертвотно зблід, упустив списа і вигукнув: „Ні, ні, тільки не це!“ Тоді чоловік у чорному здійняв руки і щось тихо промовив. На досі ясне небо зненацька набігли важкі свинцеві хмари, разом спалахнули десятки, а може, й сотні, блискавиць — і одночасно вдарили у герцоґа. Від такого яскравого спалаху присутні на кілька секунд осліпли, а коли розвиднілося, — незнайомця в чорному вже не було. Герцоґ стояв на тому самому місці, але тепер він був більше схожий на привида, ніж на живу людину. Дехто стверджує, що крізь нього виднілись дерева; наш загонич теж їх бачив, однак чесно визнав, що йому могло й привидітися. Вражені люди завмерли, не в змозі бодай ворухнутися. А привид герцоґа повернувся до них і сказав: „Я покидаю вас. Хай простить мені Господь милосердний. Хоч куди б я потрапив, я благатиму Його, аби Він захистив моїх нащадків від кари за мої гріхи“. Після цих слів герцоґ розтанув у повітрі, а на тому місці, де він стояв, лишилася тільки випалена земля. Отак загинув герцоґ Олаф Ґабріель де Бресі… І хтозна, чи він справді загинув, чи, може, з ним сталося щось набагато гірше за смерть.