Олег Авраменко – Напередодні Армагедону (страница 28)

— Це диявольська манa! — знавісніло вигукнув монах, що стояв ліворуч барона. — Не дозволяйте їм ошукати вас!

До нас підбіг трактирник.

— Що тут діється, панове? — він став між нами та Штепаном. — Припиніть негайно! Законами королівства Ліон поєдинки на гостинних дворах заборонені. Та й, окрім того, дуелі в нас суворо регламентовані, дозволені лише двобої у присутності секундантів та повноважного представника місцевої префектури. Це вам не королівство Загірське, пане бароне.

— Велебний отець стверджує, — пояснив йому Штепан, — що пан ґраф та пані ґрафиня — пекельні вилупки.

— Це істинна правда, — притакнув чернець.

Трактирник аж очі вирячив з подиву.

— Таж це несусвітня дурниця! — вигукнув він. — Ви з глузду з’їхали, панотче, даруйте за відвертість. Мадам та монсеньйор — шановні чаклуни, вони мають справжніх котів-перевертнів, один із яких самець…

— Брехня! — заверещав монах, бризкаючи слиною. — І цей продався нечистому! Zabijcze ich! Trech uszestkich zabijcze! Natymiescze!

Барон замахнувся мечем.

„Лишенько! — вигукнула Інна. — Владику, він же уб’є невинного чоловіка! Що робити?“

„Не знаю, Інно, не… — Я аж зомлів, стрівшись поглядом з очима монаха, які сяяли диявольською радістю. — Боже мій! Невже…“

Раптом Штепан повернувся вліво і щосили рубонув навідліг — такому сильному й прицільному удару, напевно, позаздрив би сам безсмертний горець Дункан МакЛауд. Охоплена їдким зеленим полум’ям, голова ченця перелетіла через сусідній стіл і покотилася проходом, розсипаючи довкола снопи іскор. Його безголове тіло впало на підлогу й теж запалало зеленим вогнем.

Інна зойкнула й, напівзомліла, почепилась мені на шию. Не випускаючи з рук меча, я міцно обійняв її й пригорнув до себе.

Спочатку воїни барона заціпеніли, а потім, скоряючись наказові, гуртом накинулися на „ченця“ і стали завзято шматувати його тіло на клапті. Від цього видовища мене замлоїло.

Трактирник та його слуги побігли відчиняти вікна та двері, щоб вивітрити ядучий дим, який швидко заповнював приміщення. Задихаючись та кашляючи, загоряни, проте, не припиняли шматувати „монаха“. Нарешті я збагнув: вони роблять це не задля розваги, а щоб уникнути пожежі в трактирі.

Якийсь час Штепан спостерігав за діями своїх підлеглих, потім повернувся до нас і винувато промовив:

— Даруйте, вельможні панове. Цей слуга Сатани замалим не змусив мене убити вас.

— Пусте, — сказав я. — Однаково вам би це не вдалося.

Інна підвела голову.

— Зате ви любісінько могли вбити трактирника. Як ви здогадалися, бароне, що цей… оце… бр-р!? — її пересмикнуло з огиди.

— „Диявол хитрий, підступний, але дурний“, — з усмішкою процитував Штепан слова „монаха“. — Та все ж не такий дурний, щоб з перших же слів накликaти на себе підозру. Лоґічніше було б припустити, що ви кажете правду… чи брешете — але так наївно і невміло, що це свідчить про цілковиту відсутність страху перед можливим викриттям.

Я схвально хмикнув.

— А проте, — вів далі барон, — псевдочернець вимагав негайно вбити вас і надто вже поквапно оголосив хазяїна, який прийшов вам на виручку, сатанинським прислужником. Він аж оскаженів від згадки про котів-перевертнів.

— І це вам здалося підозрілим?

— Ще б пак. Коти-перевертні дуже чутливі до будь-якої нечисті, і „чернець“ злякався, що коли ви покличете їх, його обман розкриється. Ну, а потім він остаточно зрадив себе, вигукнувши по-загорянському без найменшого акценту — хоча раніше казав мені, що не знає нашої мови. Оце вже воїстину: диявол хитрий, але дурний.

— Однак треба визнати, що до того він грав свою роль бездоганно, — зауважив я. — Ви дуже ризикували, пане Сіміч. Чернець міг би виявитися звичайнісіньким аґресивним параноїком.

— Ваша правда, монсеньйоре, я ризикував, — погодився Штепан. — Але іншого виходу не було. Цієї ночі ми мало спали й вирушили в дорогу ще вдосвіта, аби надвечір бути в Хасседоті. Ми вже добряче стомилися, до того ж випили, і лжемонах міг легко взяти нас під свій контроль. По тому, як він метушився і як наполегливо вимагав убити вас, я зрозумів, що ви були його головною мішенню. Він би ні перед чим не зупинився, виконуючи звоє завдання.

— Тоді чому він сам не напав на нас? — розгублено запитала Інна.

— Бо він Чорний Емісар, — пояснив барон, здивований нашим невіглаством. — Пекельні істоти, що здатні вбити людину чи завдати їй тілесних ушкоджень, можуть з’явитися на світ або за викликом чорного мага, або під час Прориву — і ніяк інакше. Тому псевдомонахові довелося шукати посередників.

— У такому разі, — зауважив я, — йому варто було зразу взяти вас під контроль.

Штепан кивнув:

— З погляду здорового глузду, так. Але, на щастя, диявол дурний, і його слуги неухильно дотримуються інструкції: найперше спробувати занапастити душі людей, підбивши їх на лихі вчинки, і тільки в разі невдачі надломлювати їхню волю.

До нас сторожко підступив один із загорян, високий, кремезний юнак років вісімнадцяти, лицем дуже схожий на Штепана, тільки безвусий. У простягненій руці він тримав ланцюжка з хрестом, що належав „монахові“.

— Pohlan, bratko.

Штепан узяв хреста й уважно оглянув його з обох боків.

— Дивна річ, — промовив він. — На цьому хресті нема ніяких кабалістичних знаків, а однак, його вільно носив слуга Сатани.

— Не думаю, що розп’яття, як матеріальний предмет, само по собі має якусь силу, — зауважив я. — Принаймі в підручнику з ритуальної маґії сказано, що будь-який сакральний символ стає дієвим лише разом з людською волею.

— Зрозуміло, — з серйозною міною на обличчі відповів барон, але очі його лукаво всміхалися. Я збагнув, що він, скориставшись нагодою, вирішив перевірити, чи справді ми такі невігласи, яких вдаємо. І, схоже, дійшов висновку, що ми ведемо якусь хитру гру, прикидаючись наївними простачками.

Я збирався пояснити Штепанові, що він помиляється, та Інна випередила мене.

— По-моєму, — сказала вона, гидливо морщачи носа, — нам краще продовжити розмову в іншому місці. Від цього смороду мене нудить.

Ми з бароном погодилися, що це розумна пропозиція.

Попросивши хазяїна негайно вислати когось на пошуки Леопольда й Лаури, ми втрьох піднялися на горішній поверх, до нашої з Інною кімнати. Дорогою Штепан прихопив пляшку вина й три чисті келихи — після всього пережитого це було зовсім не зайвим. І, ввійшовши до кімнати, ми передовсім трохи випили, щоб заспокоїти пошарпані нерви, потім я закурив сигарету, а Штепан — з дозволу Інни — свою люльку.

— Пане Сіміч, — промовив я. — Не подумайте, що ми хитруємо з вами, прикидаючись невігласами. Ми й справді в певному розумінні невігласи і нічого не тямимо в багатьох речах, які видаються вам очевидними. Ми з дружиною потрапили в дуже заплутану історію і геть не розуміємо, що довкола відбувається. Я це кажу, аби ви не дивувалися нашим запитанням, хоч якими дурними вони не здавались.

Перш ніж продовжити, я зробив коротку паузу. Штепан негайно скористався з цього, щоб прояснити один момент, який надзвичайно цікавив його:

— І все ж таки, монсеньйоре, ви з пані ґрафинею чаклуни чи ні?

— Ну-у… — невпевнено протягнув я і зиркнув на Інну. — Це залежить від того, що розуміти під словом „чаклун“. Так, ми володіємо чаклунськими здібностями, проте мало що знаємо і ще менше вміємо. Часто-густо ми не контролюємо своєї сили, і це нас лякає. Бачте, так склалося… — я замовк, зрозумівши, що починаю розповідати йому нашу історію, чого в даний момент не збирався робити. Спершу я хотів прояснити ситуацію з „монахом“. — Але про це згодом. Передусім розберімося з Чорним Емісаром. Як ви з ним познайомилися?

— Він уже був тут, коли ми приїхали, — розпочав свою оповідь Штепан. — Здавалося, він когось чекає. Ми влаштувалися за столом, замовили їжу й випивку, а „чернець“ тим часом уважно придивлявся до нас. Врешті, він підійшов до мене, назвався отцем Якобом, мандрівним проповідником, і запропонував мені розділити з ним трапезу. З поваги до його сану я не міг відмовитися, хоча побоювався, що він вмовлятиме навернутись до латинської церкви. Я вже мав справу з такими проповідниками, вони загалом нешкідливі, але дуже нав’язливі.

— Однак цей проповідник говорив з вами про інше, — швидше не спитав, а констатував я.

— Атож, про інше, — кивнув Штепан. — Його цікавила ситуація з нечистю на моїй батьківщині, в Загір’ї. Тепер я розумію, що він завів цю розмову з певною метою — належним чином підготувати мене до зустрічі з вами… Гм, мушу визнати, йому це вдалося. Розмова з цим вилупком дуже засмутила мене, всюди ввижалися слуги диявола, і скажу вам відверто: хоча аргументи лжемонаха стосовно вас були досить непевні, я мало не повірив, що ви насправді сатанинське поріддя.

— Невже у вас в Загір’ї такі кепські справи? — співчутливо запитала Інна.

— У нас така сама ситуація, як і на всьому Аґрісі, — сумно відповів барон. — Тобто паскудна. І що далі, то гірше. Поклонників диявола розвелося, як сарани, Чорні Емісари давно перестали бути дивовижею, вже тричі в Загір’ї відбувалися Прориви, і на світ Божий з’являлася всіляка нечисть з найпохмуріших глибин пекла. Щоправда, на власні очі я цього не бачив, але розмовляв з багатьма очевидцями, і вони одностайно стверджували, що нічого жахливішого в їхньому житті ще не було. Під час останнього, найдужчого, Прориву, що стався в Кралеві, на півдні Загір’я, загинуло понад три сотні людей і майже стільки ж дістали тяжкі поранення. Та й два попередні завдали чимало лиха. — Штепан важко зітхнув. — А це ж були лише локальні, власне, незначні Прориви.