Олег Авраменко – Напередодні Армагедону (страница 21)

— Точно не знаю, — вона знизала плечима. — Перехотілось і квит. До того ж я вчилася лише на другому курсі, а матеріал був розрахований на студентів-випускників та аспірантів.

Тим часом ми вийшли за межі садиби. Від брами починалася широка ґрунтова дорога, що вела прямісінько на схід. З нашого пагорба було видно, як вона простягалася через ліс, розтинаючи його навпіл, і зникала за обрієм.

Метрів сто ми пройшли мовчки, милуючись довколишнім краєвидом і з насолодою вдихаючи чисте, свіже повітря Ланс-Оелі. Судячи з розповідей Шако та Суальди, це була майже незаймана Грань, і її екосистема досі перебувала у природній рівновазі. Вона не знала ні промисловості, ні масового винищення тваринного та рослинного світу, ні інших ґлобальних потрясінь, викликаних прагненням людини пристосувати до себе довкілля, створити штучне середовище проживання. Мені дуже хотілося, щоб так було й надалі, одначе я розумів, що, оскільки тут мешкають люди, то рано чи пізно сюди прийде й цивілізація з усіма своїми плюсами й мінусами. Навряд чи нам з Інною вистачить твердості (та й бажання) тримати наших підданих у цілковитій ізоляції, як це робив упродовж двох сторіч Метр…

— Інно, — сказав я дружині. — Ти забрудниш поділ своєї чудової сукні.

Вона недбало стенула плечима:

— Не велика біда. У мене цих суконь більше ніж треба. А поза тим є Суальда — щоб чистити одяг, прати білизну, слідкувати за порядком у домі, готувати нам їжу.

— Ти міркуєш, як вельможна пані, — з усмішкою зауважив я.

— А я і є вельможна пані, — відповіла Інна з погордою.

Я жартівливо вклонився їй:

— Ви, бачу, напрочуд швидко пристосувались до нових умов, ваша світлосте.

Інна всміхнулася:

— А мені й не треба довго пристосовуватись. Я вже давно була готова до цього.

— Та що ти кажеш?

— Кажу, що є. Змалку я зачитувалась історичними романами, підсвідомо шкодувала, що народилася так пізно, і все своє життя мріяла стати феодальною принцесою в якомусь казковому світі.

— Нарешті твої мрії здійснилися.

— Атож. Як, до речі, й твої. На відміну від мене, ти їх не дуже приховував.

Я ствердно кивнув:

— Що правда, то правда. Чимраз більше я переконуюсь, що опинився у своїй стихії. Ґраф Ланс-Оелі, подумай лишень! І, найпевніше, володар цілої планети, нехай і малозаселеної… поки що малозаселеної! Ось трохи навчимося, знайдемо шлях на Землю, заберемо звідти наших батьків, закличемо колоністів — майбутніх наших підданих, — і за кілька років тут постануть нові міста й села… Цур тільки без індустріалізації, нехай усе буде по-старожитному, так би мовити, в патріархальному стилі. Ну, може, сяку-таку сільгосптехніку, електрогенератори, побутове устаткування я ще дозволю. І, звичайно, комп’ютери. Але щоб…

— Боюся, Владику, — втрутилась у мої мрії Інна, — що в дозволах чи заборонах потреби не виникне.

— Як це розуміти? — здивувався я. — Ти не віриш, що ми знайдемо дорогу на Землю?

Інна зітхнула:

— Річ не в тім, знайдемо ми щось чи ні. Тут є інша заковика… Присядьмо.

Ми вже спустилися з пагорба й опинились у лісостеповій смузі. То тут, то там росли дерева й кущі. Звернувши на узбіччя, ми підійшли до найближчих заростей чагарнику, облюбували зручну місцину в тіні й сіли поруч на траву. Я обійняв дружину і спитав:

— Так у чім же річ?

— Коли я вдяглася, — стала розповідати вона, — Суальда вирішила показати мені покої, і в одній з кімнат я надибала цікаві речі…

„Картинки“: новенький, у заводській упаковці, інженерний калькулятор. Тепер уже розпакований; Інна вмикає його — миготять індикатори, а за кілька секунд згасають. Відкрита кришка блоку живлення — батарейки „потекли“. Інна вставляє новий комплект батарейок; умикає калькулятор — знову миготять індикатори, потім згасають. Знову „потекли“ батарейки…

— Може, зіпсуті? — припустив я.

— Ні, от поглянь…

Крупним планом одна з батарейок: дата випуску — кінець минулого року.

Далі: Інна втретє міняє батарейки — результат аналоґічний; крім того, калькулятор нагрівається і від нього смердить паленим. Ще один калькулятор: знак „=“ і попередній калькулятор — результат такий самий.

Електровимірювальний прилад: перемикач у положенні вимірювання напруги; щупи приладу торкаються полюсів новенької батарейки — стрілка на індикаторі стрибає з боку на бік. Положення „сила струму“, послідовний ланцюг „батарейка — прилад — резистор 2 кОм“; стрілка на індикаторі стрибає з боку на бік, попервах зашкалюючи за позначку „40 А“, поступово амплітуда коливань стрілки зменшується, аж нарешті вона стає на „нуль“ — батарейка „потекла“, резистор перегорів. Ще кілька батарейок різного виробництва, і між ними знаки „=“ — результати такі самі. Купа зіпсутих батарейок та резисторів, два спалені вимірювальні прилади, цілий ряд знаків оклику й запитання…

— А ти правильно все робила?

— Певна річ! — обурилась Інна. — Я ж фізик як не як. Чи ти теж вважаєш, що жінки та фізика — поняття несумісні?

— Аж ніяк!

— То дивись далі…

Наступні „картинки“: кілька маґнітів різної форми та розмірів — поки поводяться як їм належить. Невеличкий — і вкрай примітивний — ручний генератор електричного струму: його маґніти реагують з іншими маґнітами цілком нормально — наразі що все гаразд. Ланцюг „генератор — лампочка 5 В“: Інна обережно розкручує якір генератора — лампочка спалахує і згасає; лампочка крупним планом — перегоріла нитка розжарювання…

— Цей генератор малопотужний, — розгублено пояснила Інна. — А тут…

Ланцюг „генератор — лампа 220 В, 300 Вт“: лампа спалахує і згасає — перегоріла нитка розжарювання. Ланцюг „генератор — розімкнений рубильник“: Інна замикає рубильник, кілька секунд якір генератора сіпається з боку на бік, а „обравши“ напрям обертання, швидко крутиться. Смердить паленою ізоляцією, генератор задимів і зупинився — перегоріла обмотка.

Ось що робила Інна тим часом, як я пив каву й базікав з Шако, розпитуючи його про Грані, котів та інквізиторів.

— Чудасія та й годі! — сказав я. — Що це, хай йому грець, означає? Що цим світом керують інші закони природи?

Інна заперечно похитала головою:

— Не зовсім так. Поглянь-но довкола: цей світ схожий на наш, мов дві краплі води. Якби в ньому були інші, відмінні від земних фізичні закони, то й він був би інший, не такий, як земний світ. Сам поміркуй.

Я в задумі потер підборіддя, потім кивнув:

— Згоден. Навіть мізерні зміни у співвідношенні світових констант призвели б до таких ґлобальних наслідків, що… далебі, й уявити важко.

— Отож-то й воно. Я гадаю, що закони природи на Ланс-Оелі такі самі, як і на Землі… В основному, — додала вона.

— А що значить твоє „в основному“? Та й, власне, якщо закони однакові, то як пояснити оту чортівню з калькуляторами, батарейками і генератором?

Інна знову зітхнула:

— Єдине пояснення, яке спадає мені на думку, це щось на зразок принципу обмеження технолоґічного прогресу. Закони природи тут справедливі для природних явищ; люди можуть використовувати їх тільки до певної межі — це, здебільшого, закони механіки і, почасти, хімії та термодинаміки. Далі — ані руш, однаково нічого не вийде. Яскравий приклад — мої, з дозволу сказати, експерименти. Тоді ці самі закони „повстають“ проти їхньої експлуатації й відмовляються діяти.

— Отже, на твою думку, розвиток цивілізації на Ланс-Оелі можливий лише до рівня пізнього Середньовіччя або раннього Ренесансу?

— І не тільки на Ланс-Оелі, а й, гадаю, на всіх Гранях. Але з одним суттєвим уточненням: рівень технолоґічної цивілізації. Навряд чи щось заважатиме розвиткові нетехнолоґічної сфери та вдосконаленню побуту в межах, що їх дозволяє елементарна механіка, гідравліка, теплофізика, неорганічна хімія тощо.

На якийсь час я замислився.

— А знаєш, — сказав нарешті, — в твоїх міркуваннях є певна лоґіка. Судячи з того, що ми почули від Шако та Суальди, на Гранях дуже розвинена маґія; тут вона така ж цариця наук, як у нас фізика. А що, власне, є маґія, як не локальне порушення усталених законів природи за умов їхньої ґлобальної незмінності? І твій принцип обмеження технолоґічного прогресу — це, вочевидь, плата за мінливість світів Граней. А це дає великі можливості для розвитку маґії. І навпаки: на Землі-Основі паранормальні явища — рідкість, інакше ніхто б і гадки не мав втрачати глузд через якийсь там зачарований тролейбус; зате перед фізичними науками там відкриваються воістину неозорі перспективи.

(Наступного дня я взявся читати і в першій же книзі знайшов підтвердження наших здогадів. Сталість Основи зумовлювала розвиток на ній технолоґічної цивілізації, а мінливість Граней породжувала цивілізацію ментально-маґічну.)

Ми обоє мовчали, а потім я з сумом промовив:

— Боюся, про комп’ютери й мріяти годі.

Інна ствердно кивнула.

— І все-таки, — сказала вона, — мені подобається цей світ.

— Мені також, — сказав я й міцніше обійняв дружину. — Для нас це справжній рай. І не в якомусь курені, а в справжнісінькому палаці. От якби ще тут працювали комп’ютери… Ай! До дідька комп’ютери!

З цими словами я закотив поділ її сукні й пробрався рукою під спідниці. Інна лукаво всміхнулася, наче давно чекала цього.

— Ага! — сказав я вдоволено. — Ти все ж не надягла трусиків.

— Я ж знала, що ти перевіриш, — відповіла вона, схиливши голову до мого плеча. — І не хотіла розчаровувати тебе. Чого не зробиш для коханого.