Олдос Хаксли – Жовтий Кром (страница 24)
Гомбо схопив палітру та пензлі і заходився шалено малювати.
— Тепер, я гадаю, ви станете говорити, що не ви почали цю гру, що я перший став вас переслідувати і що ви були невинною жертвою, яка тихо сиділа й ніколи не намагалася мене звабити.
— Як це знову по–чоловічому, — відказала Анна. — Завжди одна й та сама історія про жінку, що зваблює чоловіка. Жінка підманює, причаровує і знаджує, а чоловік — благородний і безневинний — падає жертвою. Мій бідолашний Гомбо! Ви, звичайно, не збираєтесь заспівати мені цієї давньої пісні. Я ж бо завжди вважала вас такою розсудливою людиною.
— Дуже приємно, — сказав Гомбо.
— Будьте ж хоч трохи об’єктивні, — вела далі Анна. — Хіба ви не бачите, що наділяєте жінку своїми власними емоціями; як це по–варварському наївно. Ви відчуваєте ниций потяг до якоїсь жінки і негайно звинувачуєте її в тому, що вона знаджує вас, умисне розпалює й заохочує вашу жагу. Ви міркуєте, як дикуни. З такою ж підставою ви могли б твердити, що тарілка полуниць із вершками навмисне розпалює ваш апетит. У дев'яносто дев'яти випадках із ста жінки так само пасивні й невинні, як ці полуниці з вершками.
— Я лиш можу сказати, що це, напевне, сотий випадок, — мовив Гомбо, не підводячи погляду.
Анна здвигнула плечима й зітхнула.
— Ніяк не можу зрозуміти, чого у вас більше: впертості чи грубощів.
Якийсь час Гомбо малював мовчки, потім знову заговорив.
— А тепер ще й Деніс, — сказав він, відновлюючи розмову, ніби й не було ніякої паузи. — Ви й з ним ведете таку саму гру. Дайте спокій хоч цьому нещасному юнакові.
Несподівано Анна розсердилась.
— Щодо Деніса, то це абсолютна неправда, — мовила вона обурено. — Мені ніколи й не снилося вести з ним якусь гру. — Опанувавши себе, вона єхидно посміхнулась і спитала своїм звичайним воркотливим голосом: — Чого це ви раптом почали так опікуватися бідолашним Денісом?
— Бо мені прикро дивитися, як такого невинного юнака… — відказав Гомбо із серйозним виразом, можливо, аж надто серйозним.
— …зманюють на згубну стежку, — підхопила Анна. — Я в захваті, що ви так про нього піклуєтесь і, повірте, поділяю ваші почуття.
Її чомусь дратувало, що Гомбо згадав про Деніса. Що–що, а це була абсолютна неправда. У Гомбо могли бути деякі незначні підстави дорікати їй. Але Деніс — ні, з Денісом вона ніколи не фліртувала. Бідолашний хлопчик! Він дуже милий. Вона замислилась. Гомбо малював із люттю. Непогамовне бажання, що досі відвертало його увагу і заважало йому працювати, тепер, здавалося, вилилось у гарячковий спалах енергії. У завершеному вигляді, говорив він собі, портрет буде диявольський. Він малював її в тій невимушеній позі, яку вона сама обрала ще на першому сеансі. Анна сиділа, повернувшись боком, поклавши лікоть на бильце стільця. Голова й плечі були під кутом до решти тіла й обернені до глядача, а вся її постава виражала мляве забуття. Він підкреслив ліниві вигини її тіла; перетинаючи полотно, лінії наче провисали; здавалося, грація цієї жінки була в стані якогось повільного розкладання. Рука, що лежала на коліні, була безвладна, як рукавичка. Тепер він працював над обличчям; воно вже починало проглядати з полотна, схоже на лялькове своїми правильними й байдужими рисами. Це було обличчя Анни, але не освітлене ні думкою, ні почуттям. Та сама безвиразна маска, в яку воно іноді перетворювалось. Портрет страшенно схожий, і водночас це неймовірно злорадна брехня. Так, це буде диявольський портрет, коли він його завершить, вирішив Гомбо. Йому було цікаво, як він їй сподобається.
О тій же післяполуденній годині, шукаючи спокою й тиші, Деніс трохи раніше пішов до своєї кімнати. Він хотів попрацювати, але був саме час, коли дуже тягне на сон, і щойно з’їдений обід важко гнітив його тілесні й духовні сили, його охопила та млосна й безнадійна пообідня меланхолія, яка в давнину навіювала страх ченцям і була їм відома під назвою accidie (душевна апатія). Він відчував, подібно до Ернеста Доусона, «легку втому», і йому захотілося написати щось витончене й спокійне, у дусі квієтизму; щось трошки сумне і в той же час — як би це сказати? — трішки нескінченне. Він думав про Анну, про кохання, безнадійне і недосяжне. Напевне, це й було ідеальне кохання — спокійне, чисто теоретичне. У цьому сумному настрої, породженому переситом, він легко міг у це повірити. Він почав писати, і з-під його пера вже вилився один вишуканий чотиривірш:
У холлі побачив містера Скогана; здавалося, той заліг у засідці. Деніс спробував вислизнути, але марно. Очі містера Скогана палали, як у Старого Моряка.
— Навіщо ж так поспішати? — мовив він, простягаючи маленьку ручку, схожу на пазурясту лапу ящірки. — Я саме йду до саду погрітись на сонечку. Ми підемо разом.
Деніс підкорився; містер Скоган надів капелюха, і вони вийшли рука в руку. На підстриженому газоні тераси Генрі Уїмбуш і Мері з серйозним виглядом грали в кеглі. Деніс і містер Скоган спустилися тисовою алеєю. Це було тут, подумав Деніс, на цьому місці. Тут Анна впала, тут він поцілував її, тут - і він почервонів, бо знову відчув сором, — намагався її понести й не зміг. Життя — суцільний жах!
— Розважливість! — сказав містер Скога, раптом порушивши тривалу мовчанку. — Розважливість — ось у чому моя недуга, і це буде й ваша недуга, любий Денісе, коли ви постарієте достатньо, щоб бути розважливим або нерозважливим. У розважливому світі я був би великою людиною; при тому стані речей, який існує, я взагалі ніщо; я не годжуся ні для якої мети. Я лише Vox et praeterea nihil (пустий звук).
Деніс не відповідав; він думав про інше. «Кінець кінцем, — переконував він себе, — Гомбо вродливіший за мене, він цікавіший співрозмовник, впевненіший у собі і до того ж він уже щось, а в мене все ще попереду».
— Усе, що робиться на цьому світі, робиться божевільними, — правив своєї містер Скоган. Деніс намагався не слухати, але невтомна красномовність містера Скогана поступово заполонила його увагу. — Такі люди, як я і яким, можливо, станете ви, ніколи нічого не досягали. Ми надто розважливі; ми тільки розумні, і все. Нам бракує важливої людської риси — невтримної, сповненої ентузіазму маніакальності. Люди завжди ладні послухати філософів, щоб трохи розважитись, — так само, як вони слухали б шарманщика або блазня. Але вони нізащо не дозволять людям розуму керувати собою. Якщо коли й доводилось вибирати між людиною розуму й божевільним, світ без жодних вагань ішов за божевільним. Тому що божевільний звертається до першооснови, до пристрастей та інстинктів, а філософи — до того, що лежить на поверхні і є зайвим, — до розуму.
Вони увійшли до саду; там, де починалась одна з алей, стояла зелена дерев’яна лавка, що затокою вганялась у запашний материк кущів лаванди. Саме це місце обрав містер Скоган, щоб сісти, хоча тут не було затінку і замість повітря доводилось дихати гарячими, сухими пахощами квітів. Під палючим сонцем він ночував себе чудово.
— Візьміть, скажімо, Лютера та Еразма. — Він вийняв із рота люльку й почав її набивати, не уриваючи свого монологу. — Жив такий собі Еразм, от уже воістину людина розуму. Спершу люди його слухали — цього нового віртуоза, що грав на інтелекті, інструменті благородному й витонченому; вони навіть пишалися ним, схилялися перед ним. Але хіба зумів піп примусити їх поводитись так, як він хотів — розумно, пристойно або хоча б трохи менш по–свинському, ніж звичайно. Ні, не зумів. А далі з’являється Лютер, несамовитий і буйний, божевільний, впевнений у таких речах, щодо яких не можна бути впевненим. Він кинув клич, і люди пішли за ним. Еразма більше не слухали; його паплюжили за здоровий глузд. Лютер — це було серйозно. Лютер був реальністю, як велика селянська війна. Еразм же був тільки розумом та пристойністю; він був мудрець, але не мав сили, щоб повелівати людьми. Європа пішла за Лютером і вступила у півтора сторіччя війн та кривавих чвар. Це сумна історія, — Містер Скоган запалив сірника. Його вогник під яскравим сонячним світлом був зовсім непомітний. Запах тютюнового диму змішався з солодкаво–ядучими пахошами лаванди.
— Якщо ви хочете примусити людей поводитися розумно, ви повинні спонукати їх до цього, діючи як маньяк. Навіть тверезі заповіді засновників релігій поширилися тільки завдяки ентузіазмові, і це для розумної людини повинно видаватися сумним фактом. Принизливо усвідомлювати неміч справжньої розважливості. Розважливість, наприклад, говорить нам, що єдиний шлях до збереження цивілізації — це поводити себе пристойно й розумно. Здоровий глузд обурюється і протестує; а наші правителі тим часом мерзіють у своєму звичному свинстві, і ми мовчимо й скоряємось. Єдина надія — на маніакальний хрестовий похід; коли до цього дійде, я ладен бити в барабан дужче за всіх, але водночас мені буде трохи соромно за себе. А проте, — містер Скоган знизав плечима, а рукою, в якій тримав люльку, зробив рух, що виражав покірливість, — нема сенсу нарікати на те, що життя таке, як воно є. Ясно, що без сторонньої допомоги тверезий глузд нічого не вартий. Тому необхідно тверезо й розумно використовувати сили безумства. Ми, розумні люди, ще прийдемо до влади.