Олдос Хаксли – Який чудесний світ новий! (страница 43)

Він зайшов усередину, відчинив коробочку з гірчицею й почав кип’ятити воду.

За якихось півгодини дорогою до Елстеда їхали вантажівкою троє дельта-мінусових селян з Паттенгемської групи Бокановського, які здивовано побачили на верхівці пагорба якогось юнака, що стояв оголений по пояс біля занедбаного маяка і періщив сам себе батогом з вузлуватих мотузок. Його спина була позначена червоними поперечними смугами, і з цих рубців сочилася тонкими цівками кров. Водій вантажівки зупинився на узбіччі і дивився разом зі своїми двома супутниками, роззявивши рота, на це дивовижне видовище. Один, два, три... вона почали рахувати удари. Після восьмого удару юнак припинив своє самобичування, побіг до узлісся і почав страшенно блювати. Закінчивши блювоту, він знову схопив батога, щоб далі себе шмагати. Дев’ять, десять, одинадцять, дванадцять...

—  О, Форде! – прошепотів водій. Його колеґи-близнюки були також приголомшені.

—  Фордоньку милий! – зойкнули вони.

За три дні, наче стерв’ятники на падаль, злетілися репортери.

Лук, що його було вже висушено й загартовано над легеньким вогнем з вогких зелених гілок, був цілком готовий. Дикун уже взявся за стріли. Він застругав і висушив тридцять ліщинових прутиків, зробив гострі наконечники з цвяхів, а на другому кінці стріл акуратно прорізав заглибини для тятиви. Однієї ночі він учинив рейд на Паттенгемську птахоферму і тепер мав досить пір’я для оснащення цілого арсеналу зброї. За оздобленням стріл пір’їнами його й застав перший репортер. Той безшумно підступив до нього ззаду в своїх пневматичних черевиках.

—  Доброго ранку, містере Дикун, – привітався він. – Я тут зі «Щогодинного радіо».

Здригнувшись, немовби вжалений змією, Дикун зірвався на ноги, розкидавши навсібіч стріли, пір’я, горщичок для клею і пензлик.

—  Ой, вибачте, – щиро забідкався репортер. – Я не мав наміру... – Він торкнувся свого капелюха: алюмінієвого циліндра, в який було вмонтовано безпровідного приймача й передавача. – Вибачте, що я його не знімаю, – додав він. – Він трохи заважкий. Отже, як я вже казав, я репрезентую тут «Щогодинне...»

—  Що вам потрібно? – зиркнув на нього спідлоба Дикун. Репортер відповів якомога улесливішою посмішкою.

—  Ну, звісно, нашим читачам було б надзвичайно цікаво почути... – Він схилив голову набік, а його усмішка стала майже кокетливою. – Лише кілька слів від вас, містере Дикун. – І він швидко, серією завчених рухів розмотав два дротики, сполучені з переносною батареєю, що була закріплена довкола пояса; під’єднав їх одночасно до боків свого алюмінієвого циліндра; торкнувся пружини на наголовку, і з нього вигулькнула антена; торкнувся іншої пружини на крисах, і, наче чортик з табакерки, звідти вистрибнув мікрофон і завис, похитуючись, перед його носом; він почепив собі на вуха навушники; натиснув на перемикач з лівого боку капелюха, і з нього долинуло ледь чутне осине дзижчання; тоді покрутив ручку з правого боку, і замість дзижчання почувся хрип і клекотіння, немов у трубці стетоскопа, а тоді ще й якесь гикання і писк. – Алло, – сказав він у мікрофон, – алло-алло... – Зненацька в його капелюсі щось задзвеніло. – Це ти, Едзель? Говорить Прімо Мелон. Так, я біля нього. Містер Дикун зараз візьме мікрофон і скаже нам кілька слів. Адже так, містере Дикун? – Він знову сяйнув своєю переможною усмішкою, дивлячись на Дикуна. – Просто скажіть нашим читачам, чому ви сюди прийшли. Що вас примусило так несподівано (чекай-но, Едзель!) покинути Лондон. І про цей батіг, звичайно. – (Дикун здригнувся. Як вони дізналися про батіг?) – Ми всі страшенно хочемо знати, що ви про нього скажете. А також про цивілізацію. Ну, знаєте, щось такого на зразок «що я думаю про цивілізованих дівчат». Лише кілька слів, коротенько...

Дикун виконав його прохання доволі буквально й неочікувано. Він вимовив лише п’ять слів: саме тих п’ять слів, які колись сказав Бернардові, даючи оцінку архігромадському співцеві кентерберійському.

—  Га'ні! Сонс е'со тсе-на'! – А тоді, схопивши репортера за плече, він розвернув його задом (який у репортера виявився привабливо пухкеньким), націлився і, немовби досвідчений футболістчемпіон, з усієї сили вивірено й потужно хвицнув його ногою.

Вже за вісім хвилин на вулицях Лондона продавали свіжий випуск «Щогодинного радіо». «ЗАГАДКОВИЙ ДИКУН ВІД ФУТБОЛИВ У КУПРИК КОРЕСПОНДЕНТА ЩОГОДИННОГО РАДІО», повідомляв заголовок на першій шпальті. «СЕНСАЦІЯ В СУРРЕЇ».

«Цю сенсацію і в Лондоні відчутно», – подумав репортер, повернувшись у столицю і прочитавши заголовки. Та ще й як відчутно, до сліз. Він обережно, кривлячись від болю, сів за обідній стіл.

Ще чотири журналісти, яких не налякав застережливий синець на куприку їхнього колеґи і які репрезентували нью-йоркський «Тайме», франкфуртський «Чотиривимірний континіум», «Фордіанський саєнс монітор» і «Дельту Міррор», завітали того ж дня до маяка, де їх було зустрінуто ще агресивніше.

З безпечної відстані, ще й далі розтираючи свої сідниці, репортер «Фордіанського саєнс монітора» гукнув:

—  Дурню ти нещасний! Спожий краще сому!

—  Іди геть! – пригрозив йому кулаком Дикун.

Решта журналістів відсахнулися на кілька кроків, а тоді знову зупинилися.

—  Зло стає нереальним, якщо спожити кілька грамульок.

—  Когатва ійяттокія! – вигукнув він загрозливо-глузливим тоном.

—  Біль – це ілюзія.

—  О, справді? – саркастично перепитав Дикун, а тоді схопив товсту гілку ліщини й рушив до них.

Репортер «Фордіанського саєнс монітора» кинувся до свого гелікоптера.

Після цього на якийсь час Дикуна залишили в спокої. Ще кілька вертольотів прилітало й допитливо ширяло над вежею. Він випустив стрілу в того, що був найближчий і найнастирніший. Вона пронизала алюмінієву підлогу кабіни; пролунав пронизливий вереск, а тоді гелікоптер шугонув угору з якнайбільшою швидкістю, на яку був здатен його супердвигун. Інші тепер трималися від маяка поодаль. Нехтуючи їхнє набридливе гудіння (він тепер уявляв себе одним із тих парубків, що женихалися до Діви з Матсакі, який виявив стійкість і не злякався кровожерної мошви), Дикун порпався на своєму майбутньому городі. Після якогось часу мошва, очевидно, знудилася й відлетіла геть; небо над його головою цілими годинами було порожнє, якщо не брати до уваги жайворів.

Було спекотно й задушливо, в повітрі пахло грозою. Він цілий ранок копав, а тепер відпочивав, простягнувшись на підлозі. І раптом згадка про Леніну перетворилася на її реальний образ, оголений і відчутний на дотик, вона казала: «Солоденький!» і «Обніми мене!», була в туфлях і шкарпетках, вабила запашними парфумами. Повія безсоромна![43] Але ж, ох, ці руки, що обвили його шию, ці пружні груди, ці губи! В устах моїх, в очах ти бачив вічність[44]. Леніно... Ні-ні-ні-ні! Він зірвався на ноги і як був, напівголий, вибіг з будівлі. Край пустища купчилися сизі кущі ялівцю. Він просто впав на них, обіймаючи не гладесеньке тіло своєї жаги, а гострі зелені колючки. Вони впилися в нього тисячею голок. Він намагався думати про бідолашну Лінду, бездиханну й заціпенілу, зі скрюченими пальцями й невимовним жахом в очах. Бідна Лінда, яку він поклявся завжди пам’ятати. Але його й далі переслідував образ Леніни. Леніни, яку він обіцяв забути. І хоч його тіло було подряпане й поколоте колючками ялівцю, його плоть і далі відчувала її невідворотну присутність. «Солоденький, солоденький... А якщо й ти мене хотів, чому ж ти не...»

Батіг висів на цвяху біля дверей, готовий відбивати черговий напад репортерів. Дикун нестямно побіг назад до будинку, схопив батога, змахнув ним. Вузлуваті мотузки вп’ялися йому в тіло.

—  Повія! Повія! – репетував він після кожного удару, немовби періщив саме Леніну (чого він підсвідомо й несамовито бажав), білу, теплу, пахучу, розпусну Леніну. – Повія! – А тоді розпачливо заволав: – Ой, Ліндо, пробач мені. Прости мене, Господи. Я поганий. Я лихий. Я... Ні-ні, ти повія, ти повія!

Зі своєї ретельно облаштованої схованки в лісі на відстані трьох сотень метрів Дарвін Бонапарт, найдосвідченіший фотомисливець за великою дичиною Корпорації чуттєвок, спостерігав за цією процедурою. Його терпіння й майстерність були нарешті винагороджені. Він три дні просидів у дуплі штучного дуба, а впродовж трьох ночей повзав на животі серед зарослів вересу, ховаючи в кущах дроку мікрофони і присипаючи дроти м’яким сіруватим пісочком. Сімдесят чотири години страшенних незручностей. Але тепер настав його зоряний час... найвидатніша мить, подумав Дарвін Бонапарт, перевіряючи своє знаряддя, найвидатніша, відколи він зняв знамениту стереоскопічну чуттєвку з завиваннями про весілля горил. «Шикарно, – сказав він собі під ніс, коли Дикун розпочав свою дивовижну виставу. – Шикарно!» Він ретельно націлив на об’єкт зйомки свої телескопічні камери, припавши оком до рухомого об’єктива; зробив максимальне наближення, щоб зняти крупним планом нестямне і викривлене обличчя (прекрасно!); переключився на півхвилини на сповільнене знімання (що дасть винятково комічний ефект, був переконаний він); прислухався до ударів, стогонів, безтямних і маячних слів, які записувалися на звукову доріжку плівки, спробував їх легенько підсилити (так, це явно краще); був радий почути під час тимчасового затишшя пронизливий спів жайворонка; подумав, як добре було б, якби Дикун повернувся до нього спиною, щоб зняти там крупним планом кров... і майже відразу (як дивовижно щастить!) той послужливо повернувся, подарувавши чудову нагоду зробити просто ідеальний крупний план.