Олдос Хаксли – Який чудесний світ новий! (страница 42)

Приятелі здивовано на нього подивилися.

—  Тобто ти це зробив навмисне? – запитав Бернард.

—  Індіанці завжди так очищуються. – Він сів на стільця і, зітхнувши, провів рукою по чолі. – Мушу кілька хвилин відпочити, – сказав він. – Я трохи втомився.

—  Ну, це не дивно, – зронив Гельмгольц. Трохи помовчавши, він додав зовсім іншим тоном: – Ми прийшли попрощатися. Завтра вранці від’їжджаємо.

—  Так, завтра вранці, – підтвердив Бернард, на чиєму обличчі Дикун зауважив незвичний для нього вираз, рішучий і вмиротворений. – До речі, Джоне, – сказав Бернард, нахилившись у кріслі до Дикуна і поклавши йому руку на коліно, – мушу сказати, що мені дуже прикро за все те, що сталося вчора. – Він почервонів. – Мені так соромно, – додав він тремким голосом, – направду...

Дикун не дав йому договорити і лагідно стиснув його руку.

—  Гельмгольц так добре до мене поставився, – повів далі Бернард після невеличкої паузи. – Якби не він, я міг би...

—  Та годі вже, годі, – запротестував Гельмгольц.

Запала мовчанка. Попри їхній смуток... а може, й завдяки йому, адже цей смуток був ознакою їхньої взаємної любові... трійця молодиків була щаслива.

—  Я зранку був у Контролера, – сказав нарешті Дикун.

—  Навіщо?

—  Щоб запитати, чи не міг би я поїхати на острови разом із вами.

—  І що він сказав? – відразу запитав Гельмгольц.

Дикун похитав головою:

—  Він мені відмовив.

—  А чому?

—  Він сказав, що хотів би продовжити експеримент. Але хай йому грець, – несподівано люто вигукнув Дикун, – я не дозволю, чорт забирай, щоб наді мною й далі експериментували. Хай ідуть під три чорти всі Контролери світу. Я теж завтра зранку піду звідси.

—  Але куди? – запитали в один голос приятелі.

Дикун знизав плечима.

—  Куди завгодно. Не має значення. Аби тільки побути на самоті.

З Ґілдфорда авіатраса прямувала попри Вейську долину до Ґодалмінґа, а тоді понад Мілфордом і Вітлі вела до Гейзелміра, минала Петерсфілд і завершувалася Портсмутом. Майже паралельна їй зворотна траса проходила над Ворплесдоном, Тонгемом, Паттенгемом, Елстедом і Ґрейшоттом. Поміж Гоґсбеком і Гайндгедом були місця, де обидві ці траси відділяло не більше шести-семи кілометрів. Ці відстані були занадто короткі для легковажних летунів, особливо вночі та ще й під дією зайвої півграмульки. Траплялися аварії. Доволі серйозні. Було вирішено перенести зворотну лінію на кілька кілометрів західніше. Про існування колись цього відтинка траси з Портсмута до Лондона свідчили чотири забуті авіамаяки, що й далі стояли поміж Ґрейшоттом і Тонгемом. Небеса над ними були мовчазні й порожні. Гелікоптери тепер невпинно дзижчали й гуркотіли понад Селборном, Бордоном і Фарнгемом.

Дикун обрав для своєї оселі відлюдника старий маяк, який стояв на гребені пагорба поміж Паттенгемом і Елстедом. Ця залізобетонна споруда була в чудовому стані... аж занадто комфортабельна, подумав Дикун, уперше досліджуючи це місце, аж занадто розкішна й цивілізована. Він заспокоїв своє сумління, пообіцявши компенсувати ці вигоди ще суворішою самодисципліною, ще повнішим і ретельнішим самоочищенням. Він навмисне провів безсонну першу ніч у цій оселі. Декілька годин поспіль він простояв навколішках і молився то Небесам, у яких колись благав прощення сповнений каяття Клавдій, то Авонавілоні (мовою зуні), то Ісусу і Пуконґові, то своєму птаху-хоронителеві, орлу. Вряди-годи він розпростирав свої руки, немовби був на хресті, і так їх тримав упродовж довгих хвилин, аж поки біль, що поступово збільшувався, ставав абсолютно нестерпним; тримав їх так, імітуючи добровільне розп’яття, і повторював крізь стиснуті зуби (тим часом як його обличчя заливалося потом): «Прости мене! Очисть! Допоможи стати доброчесним!» – знову і знову, аж поки мало не втрачав свідомості від болю.

Коли настав ранок, він відчув, що заробив собі право замешкати в цьому маяку; хоч більшість вікон тут і далі були засклені, а з платформи відкривався такий чудовий вид. Адже тому він і вибрав собі цей маяк, і тому мало не відразу в нього виникло бажання знайти собі щось інше. Він вирішив тут пожити, спокусившись цим розкішним видом, адже здавалося, ніби його очам відкривається втілення якоїсь божественної сутності. Але хто він такий, щоб тішити себе щоденним і щогодинним спогляданням цієї краси? Хто він такий, щоб перебувати у видимій присутності Бога? Він заслуговує жити хіба що в якомусь брудному свинарнику, в глухій норі під землею. Ще й далі кривлячись від болю в задерев’янілих суглобах після довгої стражденної ночі, але й відчуваючи завдяки цьому внутрішній спокій, він видряпався на платформу вежі, щоб побачити ясний світанковий світ, право на перебування в якому він знову собі виборов. На півночі височів довгий крейдяний кряж Гоґсбеку, за яким на сході здіймалися вежі семи хмарочосів Ґілдфорда. Побачивши їх, Дикун скривився; але з часом він мав би змиритися і з ними, адже вночі вони весело мерехтіли своїми геометричними сузір’ями або ж, залиті світлом прожекторів, підносили врочисто свої осяйні персти (хоч справжньої важливості цього жесту ніхто тепер, крім Дикуна, не міг би в Англії збагнути) до самих небес з їхніми глибинними таємницями.

У долині, що відділяла Гоґсбек від піщаного пагорба, на якому стояв маяк, було видно дев’ятиповерхові будиночки Паттенгема, невеличкого скромного селища з силосними вежами, птахофермою і маленькою фабрикою з виробництва вітаміну Д. З другого ж боку від маяка, на півдні, пологі й зарослі вересом схили пагорба вели до цілої низки ставків.

За ними, понад деревами гаїв, здіймалася чотирнадцятиповерхова вежа Елстеда. Розмиті в імлистому англійському повітрі обриси Гайндгеда і Селборна немовби припрошували око подолати цю блакитну романтичну відстань. Але не тільки відстані приваблювали тут Дикуна; все, що було поруч, спокутувало його не менш, ніж далечінь. Ліси, порослі вересом і жовтим дроком схили, соснові гаї, іскристі ставочки з похиленими над ними березами, з водяними ліліями й зарослями очерету... все це було таке чарівне й таке дивовижне для ока, що звикло споглядати безплідну й голу американську пустелю. А ще й усамітнення! Він цілими днями міг не бачити жодної людської істоти. До маяка можна було долетіти з вежі Чаринґ-Т за якихось чверть години; але навіть пагорби Малпаїсу навряд чи були безлюдніші за ці суррейські пустища. Юрби людей, які щодня вилітали з Лондона, прагнули лише пограти в електромагнетичний гольф або теніс. У Паттенгемі не було ґольфових полів; найближчі Ріманові поверхні були в Ґілдфорді. А тут не було жодних атракціонів, тільки квіти і краєвид. А отже, ніхто сюди й не приїжджав, бо не було для цього підстав. Перші кілька днів Дикун жив самотньо і ніхто його не турбував.

Більшість грошей, отриманих на особисті видатки після його першого прибуття, Джон витратив на закупівлю всілякого спорядження. Перед тим як залишити Лондон, він купив чотири ковдри з віскозної вовни, мотузку і шпаґат, цвяхи, клей, деякі інструменти, сірники (хоч він і мав намір з часом виготовити спеціальний патик для добування вогню тертям), кілька каструль і сковорідок, дві дюжини пакетиків з насінням і десять кілограмів пшеничного борошна. «Ні, не треба цього синтетичного крохмалю й борошняного замінника з відходів бавовни, – рішуче заперечив він. – Нехай воно й поживніше». Але продавець таки зумів йому всучити полігормональне печиво й вітамінізовнай ерзац яловичини. Дивлячись тепер на ці бляшанки, Джон гірко докоряв собі за тимчасову слабкість. Огидні продукти цивілізації! Він зарікся будь-коли їх їсти, хоч би й довелося помирати з голоду. «Я їм усім покажу», – мстиво подумав він. І для нього самого це буде уроком.

Він порахував гроші. Залишилося небагато, але він сподівався, що на зиму йому вистачить. А вже навесні город почне забезпечувати його всім потрібним, щоб бути незалежним від зовнішнього світу. Ну, й завжди можна когось вполювати. Він бачив тут чимало зайців, та й у ставках є дика птиця. Він одразу взявся за виготовлення лука і стріл.

Біля маяка росли ясени, а для стріл чудово підходили кущі молодесенької й рівненької ліщини. Він почав з того, що зрубав молодого ясена, відтяв з нього шестифутову нерозгалужену гілку, здер з неї кору, а тоді почав неквапливо стругати білу деревину, шар за шаром, так, як його вчив старий Міціма, аж поки не вистругав палицю у свій зріст, міцну й потовщену посередині, а з тонких кінців – пружну й гнучку. Робота приносила йому величезну втіху. Після стількох тижнів байдикування в Лондоні, коли для того, щоб задовольнити своє бажання, достатньо було натиснути кнопку або повернути ручку, було неймовірно приємно робити щось таке, що вимагало вміння і терплячості.

Він уже майже закінчив стругати палицю, коли раптово аж здригнувся, усвідомивши, що він співає... співає! Так, немовби він сам себе застав на гарячому, впіймав на місці злочину. Він аж почервонів від сорому. Він же прийшов сюди не для того, щоб виспівувати й насолоджуватися життям. Він прийшов, щоб уникнути свого осквернення нечистотами цивілізації, щоб очиститися і стати кращим, щоб діяльно загладжувати свою провину. Він збентежено усвідомив, що, захопившись струганням лука, він забув про те, про що заприсягався постійно пам’ятати: про бідолашну Лінду, про свою вбивчу до неї недоброзичливість, про тих огидних близнюків, які кишіли, мов воші, порушуючи таїну її смерті, плюгавлячи своєю присутністю не тільки його власну скорботу й каяття, але й самих богів. Він заприсягся пам’ятати, він поклявся безперервно спокутувати свою провину. А тепер він сидить собі радісно біля свого майбутнього лука й виспівує, співає вголос...