Олдос Хаксли – Який чудесний світ новий! (страница 36)

Заспокоївшись і з почуттям власної гідності, медсестра вимовила дещо писклявим і невпевненим голосом:

—   Я вас попередила, тож начувайтеся. – Та все ж таки вона забрала геть занадто допитливих близнят, заохотивши їх долучитися до гри в розстібування блискавок, яку організувала одна з її колеґ в іншому кінці палати.

—   А тепер біжи й випий своє горнятко кофеїнового розчину, – звеліла вона тій другій медсестрі. Відчувши знову свою зверхність, вона стала значно впевненішою, і її настрій поліпшився. – Анумо, діти! – вигукнула вона.

Лінда почала крутитися на ліжку, на якусь мить розплющила очі, роззирнулася довкола помутнілим поглядом, а тоді знову поринула в сон. Сидячи біля неї, Дикун щосили намагався відновити той настрій, який його опанував усього лише декілька хвилин тому.

—   У здорової дитини, – почав він повторювати ці слова, немовби якесь заклинання, що могло б оживити померле назавжди минуле.

Але заклинання не спрацьовувало. Прекрасні спогади вперто не бажали з’являтися; воскрешалися тільки осоружні спомини про заздрощі, гидоту і злидні. Попе, на чиї плечі з порізу скрапує кров;

Лінда, що спить, якось потворно скрутившись, і мухи, що позліталися до розлитого на підлозі біля ліжка мескалю; і хлопчаки, що й далі обзивають її гидкими словами, коли вона проходить повз них... Ох, таж ні, ні! Він заплющив очі і струсив головою, намагаючись позбутися цих спогадів. «У здорової дитини...» Він почав думати про ті часи, коли сидів у неї на колінах, а вона співала, пригорнувши його до себе, знову і знову, гойдаючи його, заколисуючи до сну. «У здорової дитини, дитини, дитини...»

Супер-Вокс-Вурлітцеріана сягнула вже свого крещендо, немовби аж захлинаючись; і раптом система циркуляції запахів замінила пахощі вербени інтенсивним ароматом пачулі. Лінда ворухнулася й розплющила очі, кілька секунд збентежено дивилася на півфіналістів, а тоді піднесла голову, втягнула ніздрями насичене новими запахами повітря і раптом усміхнулася – усмішкою, сповненою дитинячого захоплення.

—  Попе, – пробурмотіла вона, знову заплющуючи очі. – Ох, як це мені подобається, як це подобається... – Вона зітхнула і знову занурилася в подушки.

—  Але ж, Ліндо! – почав мало не благати її Дикун, – невже ти мене не впізнаєш? – Він зробив усе, що міг, витратив стільки зусиль, чому ж вона не дозволяє йому це все забути? Він майже люто стиснув її розм’яклу руку, немовби хотів силою змусити її повернутися з цього сну, сповненого мерзенних утіх, з цих нікчемних і огидних спогадів... назад у теперішній час, назад у реальність; жахливу, страхітливу реальність... і все ж таки величну, істинну, неймовірно цінну саме завдяки неминучості того, чого вони так жахалися. – Невже ти мене не впізнаєш, Ліндо?

Він відчув, як у відповідь легенько стиснулася її рука. Його очі наповнилися слізьми. Він нахилився над нею й поцілував.

Її вуста ворухнулися.

—  Попе'! – прошепотіла вона знову, немовби жбурнула йому в обличчя ціле відро екскрементів.

У ньому раптом закипіла злість. Пристрасть його скорботи, вдруге зневажена, знайшла собі інший вихід, трансформувавшись у пристрасть люті, що агонізує.

—  Але ж я Джон! – заволав він. – Я Джон! – І він, сповнений лютого розпачу, схопив її за плече і струсонув.

Лінда затріпотіла віями й розплющила очі; вона його побачила і впізнала – «Джоне!» – але перенесла його реальне обличчя, його реальні й несамовиті руки у свій уявний світ, помістивши їх десь там, серед запахів пачулі і співів Супер-Вурлітцера, серед видозмінених спогадів і химерно викривлених почуттів, з яких і складався всесвіт її сновидінь. Вона знала, що це Джон, її син, але уявила його зазіхачем на той ідилічний Малпаїс, де вона якраз проводила свої сома-вакації разом із Попе. Джон був сердитий, бо їй подобався Попе, він трусив нею, бо Попе лежав з нею в ліжку... немовби це було погано, немовби всі цивілізовані люди такого не робили. – «Всі ми належимо одне од...» – Зненацька її голос перетворився на ледь чутне хрипіння. Вона роззявила рота; робила відчайдушні спроби наповнити легені повітрям. Але робила це так, ніби зовсім забула, як треба дихати. Спробувала закричати... але не змогла видобути жодного звуку; і тільки жах, яким наповнилися її вирячені очі, свідчив про її страждання. Вона схопилася руками за горло, а тоді почала хапати ними повітря... повітря, яке вона вже не годна була вдихнути, повітря, яке перестало для неї існувати.

Дикун зірвався на ноги й нахилився над нею.

—  Що сталося, Ліндо? Що сталося? – Його голос був сповнений благання; так, ніби він просив її заспокоїти його.

Погляд, звернений до нього, був сповнений невимовного жаху... жаху і, як йому здалося, докору. Вона спробувала підвестися на ліжку, але знову впала на подушки. Її обличчя потворно викривилося, а губи посиніли.

Дикун кинувся бігти палатою.

—  Швидше, швидше! – закричав він. – Швидше!

Головна медсестра, котра стояла в оточенні близнят, які розстібували блискавки, озирнулася. Її початкове здивування майже миттєво змінилося осудом.

—  Не кричіть тут! Подумайте про дітей, – зронила вона, насупивши брови. – Ви можете їм завадити... Та що ви таке робите? – Він кинувся до неї, розштовхавши дітей, які сиділи колом довкола медсестри. – Обережно! – Якась дитина заверещала.

—  Швидше, швидше! – Він схопив її за рукав і поволік за собою. – Швидше! Сталася біда. Я її вбив.

Коли вони підбігли до іншого кінця палати, Лінда вже була мертва.

Дикун на якусь мить заціпенів, нічого не кажучи, а тоді впав навколішки біля ліжка і, затуливши лице руками, нестримно заридав.

Медсестра невпевнено стояла й поглядала то на постать на колінах біля ліжка (яке ганебне видовище!), то на близнят (бідолашні діти!), які перестали розстібувати блискавки й дивилися з протилежного кінця палати, вирячивши очі й роззявивши роти, дивилися на цю скандальну сцену, що розігрувалася довкола ліжка №20. Що ж їй робити? сказати йому щось? спробувати нагадати йому про пристойні манери? про те, де він перебуває? про те, якого фатального удару він може завдати цим бідолашним безневинним діточкам? Цим своїм огидним лементом він може анулювати благотворну дію зумовлення на позитивне сприйняття смерті... немовби смерть – це щось жахливе, немовби якась особа може бути варта оцих репетувань! їм можуть прийти в голову цілком згубні думки на цю тему, вони можуть засмутитися й відреаґувати абсолютно невідповідним, антисоціальним чином.

Вона підступила до нього й поторсала за плече.

—  Ви можете пристойно поводитися? – неголосно й сердито мовила вона. Але, озирнувшись, вона побачила, що з півдесятка близнят уже звелося на ніжки і прямувало сюди палатою. Їхнє коло вже розпалося. Ще мить, і... Ні, це завеликий ризик; нормальний процес зумовлення буде порушено, а їхню групу це відкине назад на шість або й сім місяців. Вона квапливо рушила назад до своїх вихованців, що опинилися під загрозою.

—  Так, а хто хоче мати шоколадний еклер? – запитала вона голосно і бадьоро.

—  Я! – заволала хором уся група Бокановського. Про ліжко №20 вони відразу й забули.

—  О, Боже, Боже, Боже... – повторював невпинно Дикун. У цьому хаотичному переплетінні скорботи й каяття, що заполонили його мозок, це було єдине слово, яке він був годен вимовити. – Боже! – прошепотів він досить голосно. – Боже...

—  Що він таке говорить? – пролунав зовсім поруч чийсь виразний і пронизливий голос, перекриваючи співи Супер-Вурлітцера.

Дикун нестямно здригнувся, а тоді забрав з обличчя руки й озирнувся. П’ятеро близнюків у хакі, тримаючи в правих руках довгі й надгризені тістечка-еклери, розталий шоколад від яких залишив свої позначки на їхніх ідентичних обличчях, стояли рядочком, витріщивши на нього свої очі.

Вони зустрілися з ним поглядами й усі одночасно вишкірилися. Один із них показав огризком свого еклера на Лінду.

—  Вона померла? – запитав він.

Якусь мить Дикун мовчки на них дивився. Тоді так само мовчки він підвівся і мовчки пошкандибав до дверей.

—  Вона померла? – повторив допитливий близнюк, дрібочучи поруч із ним.

Дикун поглянув на нього і, так нічого й не кажучи, відштовхнув його геть. Близнюк гепнувся на підлогу й відразу почав ревіти. Дикун навіть не озирнувся.

РОЗДІЛ 15

Обслуга лікарні для умираючих «Парк Лейн» налічувала сто шістдесят двох дельт, поділених на дві групи Бокановського, що складалися відповідно з вісімдесяти чотирьох рудоволосих жінок і сімдесяти вісьмох доліхоцефальних брюнетів-близнюків.

О   шостій, коли закінчився їхній робочий день, обидві ці групи зібралися у вестибюлі лікарні, де помічник заступника скарбника роздав їм по пайці соми.

Вийшовши з ліфта, Дикун опинився серед них усіх. Але своїми думками він був далеко звідси, розмірковуючи про смерть, свою скорботу й каяття; мов автомат, не усвідомлюючи своїх дій, він почав проштовхуватися крізь юрбу.

—  Чого штовхаєшся? Куди ти прешся?

З безлічі окремих горлянок пролунали лише ці два голоси, один високий і писклявий, а другий низький і гарчливий. До нього сердито повернулися два обличчя, повторені безконечно, немовби відбитки в численних дзеркалах, одне подібне на гладенький і щербатий від ластовиння місяць у помаранчевому ореолі, а друге видовжене, заросле дводенною щетиною, і з гачкуватим, наче дзьоб у птаха, носом. Їхні вигуки і болісне штурхання ліктями в ребра змусили Дикуна прийти раптом до тями. Він знову пробудився до навколишньої реальності, роззирнувся довкола, усвідомив побачене... усвідомив це все з жахом і відразою, цю маячню, що постійно просякала його дні й ночі, цей кошмар нерозрізненної однаковості, що роїлася довкола нього. Близнюки, близнюки... Немовби черва, вони кишіли, осквернюючи таїнство Ліндиної смерті. Червиві личинки, але розбухлі, видовжені, вони тепер присмоктувалися до його скорботи й покаяння. Він зупинився, дивлячись спантеличеним і нажаханим поглядом на цю вбрану в хакі юрбу, посеред якої він стримів, будучи вищим од них на цілу голову. «Які вродливі я створіння бачу!» Ці співучі слова знущалися і глузували з нього. «Яке прекрасне це поріддя людське! Який чудесний світ новий оцей...[30]»