Олдос Хаксли – Який чудесний світ новий! (страница 38)

—  Прощавайте, мої любі, найдорожчі друзі, нехай береже вас Форд! Прощавайте, мої любі, найдорожчі друзі, нехай береже вас Форд. Прощавайте, мої любі, найдорожчі...

Коли зник останній дельта, поліцай вимкнув струм. Ангельський голос замовк.

—  Ви вийдете спокійно самі? – запитав сержант. – Чи треба вас анестезувати? – Він загрозливо звів дуло водного пістолета.

—  О, ми вийдемо самі, спокійно, – відповів Дикун, по черзі торкаючись своєї порізаної губи, роздряпаної шиї і лівої руки зі слідами укусу.

Притискаючи носову хустинку до закривавленого носа, Гельмгольц ствердно кивнув головою.

Бернард, який уже очуняв і знову міг звестися на ноги, скористався цією нагодою, щоб якомога непомітніше скрастися до дверей.

—  Гей, а ви куди? – гукнув йому свинячорилий сержант, квапливо перетнув кімнату і поклав руку на плече молодого чоловіка.

Бернард озирнувся з обуреним і невинним виглядом. Утікати? Та він про таке й подумати не міг би.

—  Але що ви від мене хочете? – запитав він у сержанта. – Я просто собі не уявляю.

—  Ви приятель затриманих, так?

—  Ну... – промимрив Бернард і завагався. Але ж ні, він цього не зможе заперечити. – А що ж тут такого? – відповів він питанням на питання.

—  Тоді пройдімо, – звелів сержант і повів його до дверей, а тоді до поліційного авто.

РОЗДІЛ 16

Всіх трьох завели в кімнату, що виявилася кабінетом Контролера.

—  Його фордичність буде тут з хвилини на хвилину. – Прислужник-гамма залишив їх на самоті.

Гельмгольц голосно розреготався.

—  Мені це нагадує вечірку з кофеїновим розчином, а не судилище, – сказав він і впав у розкішне пневматичне крісло. – Не журися, Бернарде, – додав він, зауваживши обличчя приятеля, що аж позеленіло від тривоги. Але Бернарда це не підбадьорило; нічого не відповідаючи і навіть не дивлячись на Гельмгольца, він присів на найнезручнішого в цій кімнаті стільця, навмисне обравши його в сумнівній надії хоч якось угамувати гнів вищих сил.

Дикун тим часом розгублено блукав кімнатою, не надто уважно розглядаючи книжки на полицях і бобіни зі звуковими доріжками для читальних апаратів, що стояли у пронумерованих шухлядах. На столі під вікном лежала масивна книга в оправі з м’якого чорного шкірзамінника, на палітурці якої було викарбувано величезні золоті літери «Т». Він її взяв і розгорнув. «МОЄ ЖИТТЯ ТА РОБОТА» НАШ ФОРД. Книгу опублікувало в Детройті Товариство пропаганди фордознавства. Він ліниво погортав сторінки, прочитав речення тут, параграф там і саме дійшов висновку, що ця книга його не цікавить, коли прочинилися двері і в кімнату бадьоро зайшов Світовий контролер Західної Європи.

Мустафа Монд потиснув усім трьом руки, але тоді звернувся до Дикуна.

—  Отже, вам не надто подобається цивілізація, містере Дикун, – мовив він.

Дикун подивився на нього. Він наготувався брехати, погрожувати, похмуро мовчати, не реаґуючи на запитання, але на нього заспокійливо вплинув добродушний і інтелігентний вираз обличчя Контролера, тож він вирішив казати правду, нічого не вигадуючи.

—  Ні. – Він похитав головою.

Бернард здригнувся й виглядав нажаханим. Що може подумати Контролер? Отримати тавро приятеля людини, яка зізнається в тому, що їй не подобається цивілізація... причому каже це відверто, та ще й кому, самому Контролерові... це було жахіття.

—  Але ж, Джоне, – почав було він, та погляд Мустафи Монда примусив його знітитися й ганебно проковтнути язика.

—  Звичайно, – визнав Дикун, – є й деякі вельми приємні речі. Скажімо, вся ця музика прямо в повітрі...

—  Тут часом сотні інструментів разом гудуть мені у вуха, а часами, прокинувшись, я раптом чую голос[33].

Обличчя Дикуна сяйнуло неочікуваною втіхою.

—  Ви це також читали? – запитав він. – Я думав, що тут, в Англії, ця книжка нікому не відома.

—  Майже нікому. Я один з небагатьох. Вона тут заборонена. Але це ж я приймаю тут закони, тож можу їх і порушувати. Безкарно, містере Маркс, – додав він, глянувши на Бернарда. – А от вам, боюся, цього не буде дозволено.

Бернард провалився у ще жалюгіднішу безнадію.

—  Але ж чому вона заборонена? – здивувався Дикун. Захоплений зустріччю з чоловіком, який читав Шекспіра, він на якийсь час забув про все інше.

Контролер знизав плечима.

—  Бо вона застаріла; це найголовніша причина. Нам тут немає жодної користі від старих речей.

—  Навіть якщо вони прекрасні?

—  Особливо якщо вони прекрасні. Краса приваблює, а ми не хочемо, щоб людей зваблювали старі речі. Ми хочемо, щоб їм подобалося все нове.

—  Але ж ці нові речі жахливі й примітивні. Всі ці вистави, де нічого немає, тільки літають гелікоптери, і ви відчуваєте, як цілуються люди. – Він скривив міну. – О, цапи і мавпи![34] – Тільки Отелловими словами він міг адекватно виразити свою зневагу й огиду.

—  До речі, гарні приручені тварини, – мимохідь зронив Котролер.

—  Чому не дати людям натомість подивитися «Отелло»?

—  Я ж казав; бо це старе. Крім того, вони б там нічого не зрозуміли.

Так, це була правда. Джон пригадав, як Гельмгольц реготав з «Ромео і Джульєтти».

—  Ну, а тоді, – сказав він після паузи, – чому б не написати щось нове на рівні «Отелло», щоб усі це могли зрозуміти.

—  Ми всі хотіли б написати щось таке, – порушив довгу мовчанку Гельмгольц.

—  І ви ніколи такого не напишете, – сказав Контролер. – Адже, якби це і справді виявилося на рівні «Отелло», ніхто б цього не зрозумів, хоч яким би новим воно було. А якби це було справді щось нове, воно б ніколи не могло бути подібне на «Отелло».

—  Чому ні?

—  Так, чому ні? – луною вігукнувся Гельмгольц. Він також зовсім забув про не надто приємні реалії цієї ситуації. Лише позеленілий від тривоги й побоювання Бернард ні на мить цього не забував; але всі решта не звертали на нього уваги. – Чому ні?

—  Бо наш світ інакший, аніж світ Отелло. Не можна виготовити драндулет без сталі... а трагедію не можна написати без соціальної нестабільності. Ми живемо у стабільному світі. Люди щасливі; вони отримують усе, що забажали, і ніколи не бажають того, чого не можуть отримати. Вони заможні; вони благополучні; вони ніколи не хворіють; не бояться смерті; перебувають у блаженному невіданні про пристрасті і старість; їх не мучать жодні батьки й матері; вони не мають дружин, дітей або коханок, за якими могли б гірко тужити; вони зумовлені так, що просто не здатні поводитися якось інакше, ніж вони поводяться. А на той випадок, якщо щось піде не так, існує сома. Яку ви взяли й викинули з вікна заради свободи, містере Дикун. Свободи! – Він засміявся. – Сподівалися, що дельти знатимуть бодай щось про свободу! А тепер очікуєте, що вони зрозуміють «Отелло»! Мій любий хлопче!

Дикун якийсь час мовчав.

—  І все одно, – вперто обстоював він свою думку, – «Отелло» кращий за всі ті чуттєвки.

—  Звичайно, кращий, – погодився Контролер. – Але це та ціна, яку ми маємо платити заради стабільності. Потрібно вибирати поміж щастям і тим, що люди колись називали високим мистецтвом. Ми це високе мистецтво принесли в жертву. Натомість ми маємо чуттєвки і орган ароматів.

—  Але ж вони безглузді і нічого не означають.

—  Вони означають самі себе; а ще багато приємних відчуттів, які отримує публіка.

—  Але ж це... це дурня казка[35], ідіота.

Контролер засміявся.

—  Ви щось не надто ввічливо відгукуєтесь про вашого приятеля, містера Ватсона. Одного з найвідоміших наших фахівців з емоційної інженерії...

—  Але він має рацію, – похмуро визнав Гельмгольц. – Бо це і справді ідіотство. Писати щось, коли немає що сказати...

—  Саме так. І це вимагає неймовірної винахідливості. Ви робите драндулети, використовуючи абсолютний мінімум сталі... мистецькі твори, в яких немає практично нічого, крім чистої чуттєвості.

Дикун похитав головою.

—  Це все мені здається просто жахіттям.

—  Бо так воно і є. Справжнє щастя завжди виглядає доволі вбого порівняно з надмірними емоціями страждань. А стабільність, звичайно, зовсім не така видовищна, як нестабільність. Благополуччю бракує чарів запеклої сутички з недолею, колориту боротьби зі спокусою або фаталізму схильності до пристрасті чи сумнівів. Щастя ніколи нас по-справжньому не вражає.

—  Можливо, й ні, – сказав, помовчавши, Дикун. – Але ж невже воно має виглядати так огидно, як ось ці близнюки? – Він провів рукою по очах, немовби намагався стерти зі своєї пам’яті видиво тих довжелезних рядів ідентичних ліліпутів за монтажними столами, тих табунів близнят, що юрмилися біля входу до монорейкової станції у Брентфорді, ту людську хробачню, що кишіла довкола Ліндиного ліжка, нескінченно повторювані мармизи нападників на нього. Він глянув на свою перев’язану руку і здригнувся. – Жахливо!

—  Але ж як корисно! Я бачу, вам не до вподоби наші групи Бокановського; але можу вас запевнити, що вони становлять той фундамент, на якому тримається все інше. Вони, мов гіроскоп, стабілізують ракетоплан нашої держави для руху несхитним курсом. – Його низький голос завібрував від хвилювання; жестикулюючи рукою, він мовби демонстрував невпинний поступ у просторі цієї нестримної машинерії. Красномовство Мустафи Монда сягало майже найвищих синтетичних стандартів.

—  Мене тільки цікавить, – запитав Дикун, – навіщо вони вам усі взагалі... бо ж ви можете з тих пляшок дістати що завгодно. Чому ви не зробите всіх подвійноплюсовими альфами, якщо вже на те пішло?