Оксана Панкеева – Перетинаючи кордони (страница 77)
- Цього не було! - почервоніла віконтеса. - Ваша величносте, не вірте! Це наклеп!
- Мовчати! - гаркнув Костас, встаючи і перегинаючись через стіл. - Це офіційний документ, який є доказом в суді! Є живий свідок, який підтвердить все, що тут написано! Це тобі, дівчинко, не просто тинятися по мужикам, а потім королю мізки протирати, що тебе примушували! Це некромантія, стаття двадцять вісім, пункт «вей», від п'яти до восьми років каторги! - Він вихопив з кишені наручники і зі стуком виклав на стіл перед носом переляканої фаворитки. - Там з тобою швидко розберуться!
- Пане Костасе, - сказав король, - невже ви дійсно посадите дівчину в камеру з клопами, щурами і...
- І з десятком таких же дівчат, - перебив його Костас. - Шлюх, злодійок і некроманток. Такі посаджу і буду звичайним порядком вести слідство. Ви занадто добрі до злочинців, ваша величносте! Некромантія повинна нещадно каратися! А співучасниця вона або організатор - потім розберемося. Те, що вона ваша фаворитка, не дає їй права порушувати закони вашого королівства. Так що піде на каторгу як миленька.
Король зітхнув:
- Так, мабуть, ви маєте рацію, пане Костасе... Особисті слабкості не повинні заважати правосуддю. Але як шкода... Доріано, як ти могла до такого додуматися? Я не вірю, що ти сама на це пішла. Може бути, тебе хтось обдурив або змусив? Не бійся, скажи. Витри очі, подумай гарненько і розкажи. Мені боляче думати про те, що ти потрапиш на каторгу у вугільні шахти, а мені доведеться знову вибирати нову пані... Верну я, мабуть, Алісу, не така вже вона погана, як я думав...
- Киньте ви, ваша величносте, з нею сюсюкати і вмовляти! - посміхнувся шеф служби порядку. - Навіщо воно вам треба? Слідчому все розповість...
І тут віконтеса Бефолін не витримала і завила дурним голосом:
- Алісу? Ви сказали - Алісу? - І заридала, голосячи: - Дурепа я, дурепа! Попереджали ж Ельвіра та Камілла, що Аліса мене хоче підставити! А я їм не вірила!
- Аліса? - удавано здивувався його величність. - Не може такого бути.
- Вона вам ще й не таке скаже, аби себе виправдати! - втрутився Костас. - Вставайте, пані Бефолін, руки за спину...
- Ні! - закричала нещасна фаворитка. - Вислухайте мене, ваша величносте, благаю вас! Я кажу правду!
- Нехай розповість, - попросив король.
І віконтеса Бефолін, ридаючи і розмазуючи по обличчю макіяж, повідала детальну історію полювання на невразливу переселенку, сумлінно валячи все, що тільки могла, на графиню Монкар.
- Пане Костасе, - сказав король, коли вона закінчила і замовкла, щохвилини схлипуючи і витираючи ніс хустинкою. - Це дещо змінює справу, ви не знаходите?
- Зрозуміло, - похмуро відгукнувся той. - Замах на вбивство з обтяжуючими обставинами, злочинна змова і плюс некромантія - все разом потягне на плаху, хіба що адвокат попадеться хороший. Адже я правильно зрозумів, обидві злочинниці дворянського стану і про шибениці мова поки не йде?
Віконтеса зірвалася зі стільця і звалилася на коліна:
- Ваша величносте! Пожалійте! Не губіть! Я не хочу вмирати! Змилуйтеся! Я більше не буду! Я присягаюсь! Я б ніколи! Це все Аліса! Благаю вас, ваша величносте!..
Король стояв трохи схиливши голову, і в очах його був не гнів і навіть не презирство, а якась втомлена, сумна приреченість.
- Доріано, - сказав він нарешті. - Навіщо ти це зробила? Так хотілося стати королевою?
Вона підняла на нього розпухлі від сліз очі в розмивах косметики і кілька разів судорожно кивнула.
- А знаєш, що для королеви головне? - неголосно запитав король, дивлячись їй в очі.
- Що? - схлипнула фаворитка.
- Гідність, - жорстко сказав Шеллар III і ривком відчинив дверцята шафи, біля якої так і стояв досі, щоб заплакана, стояча на колінах Доріана могла побачити себе у великому дзеркалі. - У королеви має бути гідність. Іди геть і чекай мого рішення.
- Ваша величносте, - засміявся Костас , коли двері за похнюпленою віконтесою закрилися. - Навіщо вам був потрібен цей трюк із дзеркалом?
- Щоб до неї хоч що-небудь дійшло, - сердито буркнув король. - Щоб вона хоч щось зрозуміла і передала іншим. Щоб вони більше не розраховували, що я одружуся хоч із жодною з них. От же дурепа, мізків, що у плюта... Дякую, пане Костасе.
- Да нема за що, в загалі-то. Як я і очікував, ніяких доказів, крім показань. Графиня її не залякувала і не шантажувала, а просто обманювала, акуратно підтасовуючи факти. А сім'я Монкар досить впливова, щоб відмазати єдину дочку, навіть якби були докази...
- Закривайте справу Леста, - зітхнув король. - Флавіус сховає доповідь в архів, а цих двох мерзотниць я вижену до біса, і нехай живуть як хочуть. Доріану, принаймні, татусь відшмагає, може, розуму додасть. А ось Ольгу шкода.
- Ви дійсно мали на неї види чи це тільки чутки? - поцікавився пан Костас .
- Чутки. Їх спеціально розпустила Аліса. Якби не вона, ніхто б і не помітив, наскільки часто я гуляю з Ольгою. Піду я, напевно, налаю пані Монкар, поки не охолов...
- А, це ви в гніві? Ну-ну…
- Вже як вмію, - пробурчав король. - До зустрічі, пане Костасе.
Він стрімкими кроками перетнув вітальню, на ходу наказавши його почекати, і зник за дверима.
- Почекаємо, - зітхнув Елмар. - А що нам ще залишається робити?
- Ну, вона і волала... - похитала головою Ольга, маючи на увазі віконтесу Бефолін. - Можна було подумати, її там вбивають.
- Ти Шеллара не знаєш, - хмикнув Елмар. - Що-що, а налякати він вміє. Особливо на пару зі старим Костасом. Років десять тому мені випадково довелося бачити, як Шеллар веде допит. Не знаю, як його підслідний, а я точно перелякався.
- Елмаре, а чому він так по-різному до них звертається?
- До кого?
- До Флавіуса - на «ти» і запросто, а до Костаса - шанобливо, навіть кланявся.
- Ну а як же ще? З Флавіусом вони разом вчилися в розвідшколі, за однією партою сиділи, можна сказати. А Костас був його наставником, коли кузен вивчав поліцейські премудрості. А наставник - це на все життя. Тим паче Шеллар до них завжди ставився з великою пошаною. Метра Істрана він досі побоюється, наскільки вміє, звичайно. Метр його якось відшмагав в дитинстві...
- Він мені розповідав на полюванні про те, як ти навчив його сміятися, ну і про це заразом. А що, він правда так страшно посміхався?
- Тоді, в перший раз? Це треба було бачити. Довелося тричі нагадати собі, що я чоловік і воїн. А потім я ще деякий час вважав, що так у них, в палаці, прийнято. Але це ще нічого, ти б чула, як він сміявся! Всіх привидів, напевно, розполохав. Взагалі з ним було цікаво... Я приїхав до татуся повним бовдуром, ну що ти хочеш - варвар. У себе в племені я вважався самим грамотним, бо вмів рахувати до ста, знав аж чотири руни, і був страшно вражений, коли виявилося, що їх насправді тридцять і що навіть недолуга Нона вміє швидко читати. А тут кузен, весь з себе правильний, серйозний і все на світі знає, що ні запитай. Коли я виріс і вирушив на подвиги, мені його дуже не вистачало... Ех, хороший він хлопець, мій кузен Шеллар, якби ще одружився - ціни б йому не було.
- Ну що тобі не терпиться його одружити! - здивувалася Ольга. - Тобі то що?
- Я ж тобі казав, що у нього немає спадкоємців, і якщо щось трапиться, мені доведеться напнути корону. А він усім голови морочить. Не з'їсть же вона його, ця дружина!
- Елмаре, як ти можеш так говорити? - обурилася Азіль. - А тобі самому теж немає ніякої різниці, з ким одружуватися?
- У мене є ти, і я тебе люблю. А у нього нікого немає, то яка йому різниця?
- Ти вважаєш, що ти людина, а він ні? Адже він теж хотів би бути щасливий. Але у нього не виходить.
- Що б з ним таке зробити, - тяжко зітхнув Елмар, - щоб він закохався? Може, хоч тоді одружується.
- Нічого ти з ним не зробиш. Я могла б, але він не хоче. Так що залишається набратися терпіння і чекати, поки це станеться само.
Двері розчинилися, і в кімнату все тим же стрімким кроком увірвався король.
- Пішли в кабінет, - кинув він на ходу.
***
- Що трапилося? - здивувалася Ельвіра, входячи в кімнату, де придворні пані зазвичай збиралися на ранкові посиденьки.
- Ти ще питаєш? - зойкнула графиня Монкар . - Зрадила нас всіх, а тепер...
- Я дійсно не розумію, в чому справа, - образилася Ельвіра. - Тільки що зустріла заплакану Доріану, яка нічого як слід не змогла пояснити. Все твердила, що її тепер стратять... Що за нісенітниця? Чи ви все-таки вбили цю переселенку і король вас вирахував?
- Не знаю, - протягнула Камілла, ліниво відщипуючи губами виноградину з грона. - Тут тільки що був грандіозний скандал. Прийшов король, обізвав нас всякими словами нехорошими і велів Алісі, щоб через дві години її духу тут не було. Без всяких пояснень. Я говорила, що це добром не закінчиться.
- Значить, це ти нас заклала! - обернулася до неї Аліса. - Хтось із вас двох!
- Не кажи дурниць! - обурилася Ельвіра. - Ми навіть не знали, що ви з Доріаною збираєтеся робити! Хоча за того вовка мені б сто разів слід тебе закласти.
- Та ну тебе... - примирливо помітила Камілла. - Тобі що, так погано було? У барона Палмера цілком пристойний...
- Камілло! - хором скрикнули всі. - Їж мовчки!
- І все-таки, що ви такого натворили, що Доріану збираються стратити? - продовжувала допитуватися Ельвіра. - Вона що, зовсім з глузду з'їхала і зарізала Ольгу при свідках?
- Та жива твоя переселенка і здорова, - подала голос Анна Дваррі. - Я її сьогодні бачила, вони з Елмаром йшли до короля. Потім Костас і Флавіус бігали туди-сюди...