Оксана Панкеева – Перетинаючи кордони (страница 5)

- Смієтеся? У мене їх постійно від чотирьох до семи.

- Я маю на увазі інше. Не швидкоплинні, ні до чого не зобов'язуючі зв'язки, а щось серйозне.

- Я люблю Терезу.

- Знаю. Але невже все ще сподіваєшся достукатися до її серця? Адже це може розтягнутися на довгі роки. А може і закінчитися нічим. Наприклад, вона чесно скаже тобі, що твої старання марні, вступить в який-небудь орден, принесе обітницю цнотливості...

- Не лякайте, ваша величносте. Ви як скажете іноді... Так Тереза ​​досі відчуває огиду до чоловіків... Їй важко... Але вона мене любить... як би це сказати... в загалі, як уміє.

- Тобто по-християнськи? Як ближнього? - невесело посміхнувся король.

- Ні, сильніше. Але поки якось платонічно. Не виходить у неї більше. А щодо обітниці цнотливості, то колеги-цілителі, ті що містики, розтлумачили їй популярно, що для неї це не має сенсу. Даючи обітницю, людина відрікається від чогось, що їй потрібно, а в її випадку це буде щось на зразок «на тобі, боже, що мені негоже». Порожня обітниця вийде, якщо відрікатися від того, що самій гидко.

- Зрозуміло. І довго це у вас тягнеться? Приблизно півтора роки по-моєму. А прогрес є?

- Є.

- Ваша величносте! - несподівано пролунало десь із-під стелі. - Які будуть вказівки?

Жак скрикнув від несподіванки.

- Це метр Істран, - заспокоїв його король і розпорядився: - Метре, ще п'ять хвилин, і нехай за мною хтось з'явиться. А ви займіться, будь ласка, нашою гостею. Жак не прийде, він погано себе почуває, а Елмар не дуже добре розбирається в таких справах.

- Моя допомога вам з Жаком не потрібна? - тут же запитав маг.

- Не терміново. Цілком почекає до завтра.

- Добре. - І голос під стелею замовк.

- Жаку, нерви у тебе геть нікчемні, - докірливо сказав король. - До чого ти себе довів? Варто було звернутися до когось відразу, як тільки це почалося.

- Якось незручно було... - розвів руками блазень.

- Незручно дракона трахати - хвіст заважає, - сердито відповів король і сховав люльку в кишеню. - Що ж, піду, подумаю, як захистити тебе від домагань потенційних королев.

- Дуже просто, - порадив Жак. – Одружиться нарешті, і вони від нас самі відстануть.

- Сам одружуйся, - огризнувся король. - Як ви мене дістали! Тобі що до цього?

- А ви хіба не знаєте? - Жак подивився на короля і зітхнув: - Напевно, не знаєте. Навіть у вихованого пана Флавіуса язик не повертається вам доповісти.

- Про що?

- При дворі щосили базікають, ніби я ваш коханець. Тому ви, мовляв, і нехтуєте жінками, відвідуєте своїх фавориток раз в два тижні для порядку. Тільки не питайте мене, хто саме базікає - всі.

- І тебе це дуже засмучує?

- А вас?

- Мені якось байдуже, - знизав плечима король.

- А ось мені ні. Тому що мені, зрозуміло, відводять пасивну роль. І крім того, оскільки всі знають, що я жінками не нехтую, вважається, що я вам догоджаю з користі і підлабузництва. Вам було б приємно, якби про вас так думали?

- Про мене думали все, що тільки може уявити людська фантазія, навіть нездорова. - Його величність злегка спохмурнів, мабуть згадавши деякі шедеври цієї самої фантазії. - Так що ж тепер, зі шкіри пнутись, щоб довести невідомо кому, що ти не... верблюд, так, здається, називається ця тварина? Вибач, спроби доводити щось подібне я знаходжу нижче за свою гідність. А щодо безглуздих чуток, то на цей рахунок є одне хороше правило. Чим більше уваги ти їм приділяєш, чим агресивніше на них реагуєш, тим охочіше люди будуть в них вірити.

Розмова була перервана вимогливим стуком у двері, і бідний Жак, замість того щоб щось заперечити у відповідь на слова його величності, знову злякано скрикнув, зіщулився в своєму кріслі, подивився з деяким побоюванням на двері, потім винувато на Шеллара.

- Жаку, не можна ж так, - докірливо зауважив той, між справою розстібаючи верхні гачки свого камзола. - Я розумію, людина може боятися. Сам не знаю, що це таке, але приблизно уявляю. Ну нехай, ти боїшся того, хто за дверима, і мені зрозуміло твоє небажання її відкривати, але ось навіщо при цьому видавати такі крики, я зрозуміти не можу... Хто там?

- Це я, - відгукнувся жіночий голос. - Жаку, відкрий.

Блазень, миттєво забувши про свої страхи, зірвався з крісла і кинувся до дверей.

- Терезо? Що трапилося? Ти прийшла одна, вночі, пішки?

Це дійсно була Тереза. І мало того, що вона прийшла одна і пішки. Вона кинулася до Жака, і вони обнялися, що здивувало його величність, якого важко було чимось здивувати. А Тереза, навіть не звернувши на нього уваги, схвильовано пояснила:

- Я не знаю... Я сиділа, займалася... І тут мене немов підкинуло... Я відчула, що з тобою щось трапилося... Знаєш, віднедавна я відчуваю такі речі... Не знаю чому... містики говорять, що...

- Здрастуйте, - сказав нарешті Шеллар.

Тільки тут дівчина його помітила і схаменулася. На щастя, на цей раз вона була настільки здивована, побачивши короля серед ночі в будинку Жака, що забула злякатися.

- Ой... Добрий вечір, ваша величносте... - Дівчина зробила належний реверанс і здивовано перевела погляд на Жака: - Що все це означає?

- Нічого-нічого, - поспішив заспокоїти її король. - Я зараз піду і не буду вам заважати. Поговоріть, розберіться...

Жак підсунув дівчині крісло, в задумі пройшовся по кімнаті і раптом запитав:

- Ваша величносте, ви не будете заперечувати, якщо я розповім Терезі все?

- Все - це що саме?

- Усе. Що зі мною відбувається, причини всього цього, чого я боюся, хто я такий і чому мене серед ночі можна застати розпиваючим самогон в товаристві короля... Зрештою, ми з нею не чужі, і вона має право на відвертість з мого боку.

Король знизав плечима:

- Це твоя таємниця. Не моя. Ти постійно трусишся і боїшся, не я. У разі чого мені загрожує тільки тривалий період скорботи по доброму другові, а тобі така необдумана відвертість може коштувати життя. Якщо ти впевнений, що таємниця буде збережена...

- Поза всяким сумнівом, - серйозно пообіцяла Тереза, яка звичайно ж не бажала Жаку неприємностей подібного масштабу і на відміну від нього не страждала особливою ​​балакучістю.

- Тоді я піду вдягнуся, - сказав Жак і попрямував до спальні.

***

Всяко воно, звичайно, буває, але щоб так... Щоб з смертельних обіймів маніяка в одну секунду прямо в якийсь там палац?! Це вже, знаєте, психлікарнею тхне. Щойно тебе тримали за горло і заносили над тобою ніж, і раптом - незнайома кімната, освітлена неприродним жовтуватим світлом, замість таємничого лиходія незнайомий хлопець, який сидить навпроти і міцно тримає тебе за руки, так що вирватися виходить тільки з другого разу, та й то тому, що він сам злякався. Не треба було, звичайно, на нього з доісторичним маслаком кидатися, може, він і не хотів нічого поганого, але з переляку ж не думаєш, що робиш. Тільки коли бідний пацан в паніці злиняв з такою швидкістю, немов випарувався, до Ольги раптом дійшло, що вуха у хлопчини... теє...

Тут-то і промайнула думка щодо психушки. Не інакше у неї все-таки зірвало дах від переляку через побачення з маніяком... хоча стоп, якщо це правда був той маніяк, про якого говорять, фіг би вона жива залишилася, а раз дах зірвало, значить, все-таки жива. Може, це і не маніяк був зовсім, а так, шпана місцева пожартувати вирішила? Ні, так не піде, смикнула вона себе, від таких роздумів останні залишки мізків перекосить. Треба спокійно сісти, озирнутися і розібратися, що до чого... Може, її просто викрали? Незрозуміло, звичайно, навіщо: у батьків ні грошей, ні взагалі нічого цінного, а версія щодо торгівлі живим товаром не витримує ніякої критики. Хіба що не розгледіли в темряві, яка вона красуня, або з кимось переплутали... Та ну, дурниця якась, кому вона на фіг потрібна, хапати її на вулиці, ніби мало на світі дівчат, яких і хапати не треба, самі згодні... Тільки що ж все-таки означає це незрозуміле переміщення, і скільки пройшло часу, і де вона, врешті-решт, знаходиться?.. Треба спробувати звідси вийти і подивитися, що там, за дверима. Або просто почекати, рано чи пізно хтось сюди увійде. Якщо люди в білих халатах, то все нормально. А якщо... е-е... а хто, власне, ще може сюди зайти? Знову хлопчина з вухами? Або ще крутіше хтось?

Коли ж це «хтось» все-таки увійшло, Ольга тихо обімліла і подумала, що, напевно, ті вуха їй не здалися. Якщо тут мешкають такі ось Добрині Микитовичі, то це точно казка. Такі тільки в казках бувають. А казка місце таке, в ньому і вухам всяким... місце знайдеться... ні, бувають же такі чолов’яги на світі! Два метри з гаком, плечі - во, дідок Шварц відпочиває, а очі, мама моя рідна, які очі, сині, як небо, подивишся в них - і голова паморочиться, немов з обриву в прірву глянула... Принц, каже. Ясна річ, раз казка, в ній і повинен бути принц. Неодмінно прекрасний. І на білому коні. Правда, костюмчик трошки підкачав, не тягне на класику - шкіряна куртка без всяких тобі брабантських мережив; капелюха, яким панове мушкетери зазвичай підмітають підлогу, нема, замість нього звичайний ремінець-хайратник, світло-русяве, майже біле волосся принца виглядає з цим ремінцем якось зовсім по-слов'янськи. А обличчя в нього... подивишся на нього, і віриш людині. Як в романах пишуть: «відкрите і благородне». Ні, справді, щось таке в цьому принці є. Благородне. Чи то в обличчі, то чи в погляді... Приголомшливий мужик! Настільки приголомшливий, що нема чого на нього і задивлятися. Ну, де ви бачили, щоб такі ось шикарні чоловики нічийними залишалися і чекали - а чи не з'явиться одного чудового дня така собі принцеса зі славного районного центру Великі Кульбаби, сутула, клишонога, незачесана і ненафарбована, в брудних черевиках і пом'ятому светрі?.. смішно.