Норман Партридж – Що ховається у сутінках. Антология (страница 8)
— Безсердечний сучий син, — зронив Чанк.
Сем подивився на нього. Схоже, на мить Чанк таки повірив у правдивість розповіді.
— Так і є, Чанку, так і є. Тоді це був найжорстокіший хлопець у всій їхній країні, це точно. Продав він свою душу самому дияволу, ось що я скажу. Не знаю, яким був диявол у ті далекі часи, — хоча, б’юся об заклад, він не надто змінився, — але зло перероджує людину. І цей Абідос уже майже зовсім переродився. Але фараон теж мав доньку. І хоч сам він був кровожерливим, йому не сподобалося, що батько так чинить зі своєю кровинкою. Думаю, він вирішив, що це неправильно. Хай там як, у цього Абідоса нічого б не вийшло. Фараон наказав прикути його до стіни і кілька днів робити з ним те, що робили з його донькою, а потім звелів розтрощити голову доньки на його очах. Ну а решта, напевно, було якимось божественним натхненням. Бо вони змусили його випити її кров і з’їсти її плоть. А коли він закінчив, вони вбили його ударом у серце. Звісно, він помер. Але не зовсім. Бо давним-давно звик до людського болю, горя і страждань, навіть до болю, горя і мук власної доньки. Бо прокляв усього себе, усе, до мозку кісток, і навіть після смерті в цього джентльмена не залишилося нічого людського. Він повстав і знову пішов по землі й піску, не маючи жодних бажань, крім охоти заразити кожну істоту злом, яке сиділо глибоко в ньому. І фараон знайшов секрет вічного життя.
Вони побачили хмару пилу, яка здіймалася вдалині, над безрадісним небокраєм.
— Диліжанс? — запитав Док.
— Як на мене, то більше нагадує кавалерію, — сказав Сем. — Забагато пилу. Та й час уже.
Він подумав про свою доньку, про свою дружину в далекому Луїсвіллі. Засоромився власного зрадництва, яке було значно меншим, ніж зрада Абідоса, але все одно було зрадою. І про те, як він став індіанським агентом[4] у цьому опаленому жаротою пеклі.
— Вони назвали його Ка, — вів далі Док. — Це єгипетське слово, що означає життєву силу або душу, або щось на кшталт цього. Бей так і не навчився зрозуміло висловлюватися. Але, я гадаю, Ка нарешті знадобився. Він підняв цілу армію мертвих і наставив їх служити фараону.
Захропли коні. Сем подивився ліворуч і праворуч, але не побачив нічого, окрім присадкуватих будов із обпеченої глини, прямокутного двору, на якому багато хто помер удруге сьогодні, і вчора, і за день до того, тремтливих хвиль розпеченого повітря, хмари пилу, що піднімалася з рівнини, і хиткого блакитного силуету гір за нею.
— Усе одно не розумію, Доку, — сказав Чанк. — Єгипет збіса далеко, так? Навіть якщо цей твій хлопець Бей розповідав тобі найсвятішу правду, як вони сюди дісталися? Я маю на увазі сюди, до резервації апачів? Розумієш, про що я?
Док стенув плечима і знову ковтнув віскі.
— За сотні років зло може подолати великий шлях, Чанку. Воно може пройти багато миль.
І далі сталися події, які підтвердили це. Бо Сем таки мав рацію.
До них справді наближалася кавалерія, майже сім десятків людей, і ще апачі, які приєдналися до них після короткого бою. Солдати й апачі Білих Гір, піші та мертві, усі до єдиного.
Чанк помилився, коли сказав, що патронів вистачить.
Браян Джеймс Фриман
Миттєва вічність
У житті немає місця для занадто довгого бідкання. Але те, що зараз, — поза життям, поза часом, — миттєва вічність зла і кривди.
Помітивши дівчинку, яка ховалася за дверима напівзруйнованого будинку, Стівен насамперед вирішив, що сюди якимось чином пробралася його дочка.
Але це було абсолютно неможливо. Ребекка перебувала вдома, у безпеці, на іншому кінці світу, далеко від цієї понівеченої війною землі. Її не було у військовому транспортному літаку під час того нескінченного перельоту через океан, і вона точно не вешталася готелями Зеленої Зони і не літала на білих гелікоптерах ООН у пошуках сюжету для новин.
Та хоч якою дивною була ця перша думка, можливість того, що тут за ними взагалі хтось може спостерігати, теж здавалася досить малоймовірною.
Ніхто не мав залишитися в цьому спорожнілому місті. У групі журналістів, фотографів і операторів, яка ретельно охоронялася, усі носили паперові маски, надані медійною групою ООН, і вони б тут надовго не затрималися. Коли гелікоптер, підлітаючи, зробив коло над цим районом, тут не було жодних слідів цивільних. Ті нечисленні тутешні мешканці, які пішли в долину, називали це місце Руки Диявола. У них ти й опинишся, якщо пробудеш тут занадто довго, казали вони.
Стівен тримав фотоапарат напоготові, аби встигнути зробити знімок, якщо раптом трапиться щось несподіване, і йшов поруч із Риком Макдаффі, кореспондентом, який був його напарником на цьому завданні. Вони разом відстали від загальної групи, неголосно перемовлялися, помічали різні цікаві речі, імовірні кути для висвітлення подій, які могли не помітити інші.
Рик мав справжній талант захоплювати увагу читача. Кар’єра його почалася ще у В’єтнамі, і він давно нічому не дивувався. Стівен і хотів би сказати про себе те саме, але він був лише фотографом-самоучкою, який уперше отримав завдання поза рідним містом, і він просто не міг спокійно, як Рик, дивитися на всі ці жахіття.
Стівен зробив два знімки, коли помітив дівчинку. Вона з’явилася в дверях напівзруйнованого будинку після того, як інші журналісти пройшли повз, і увагу Стівена привернув її невпевнений рух. Брудна, обідрана сукня дівчинки не приховувала її жахливої худорлявості. Шкіра була бліда, очі яскраво-блакитні.
— Рику, дивись! — вигукнув Стівен, коли дівчинка позадкувала до руїн, що колись були будинком.
— Будинок?
— Ні, дівчинка.
— Нікого не бачу, — сказав Рик. Секунду він дивився на Стівена, потім знову перевів погляд на порожню будівлю, яка ось-ось зруйнується. — Тут перевіряли, щоб нікого не було.
Стівен не відповів, але, коли вони рушили далі, уважно стежив за будинком. Більше жодного руху або ознак того, що в будинку хтось мешкає, він не помітив.
Долина поступово поглинала те, що колись було квітучою громадою з тисячі чоловік. Поруч на річці догнивала атомна електростанція — головна мета сьогоднішнього приїзду журналістів. Яскраве літнє світло відбивалося від води, і над тим, що залишилося від брукованих доріг, угору піднімалися хиткі хвилі спекотного повітря. Ліс розростався і поглинав усе, що міг, але, як і раніше, залишалися ділянки землі, випаленої килимовим бомбардуванням армії повстанців.
ООН знадобилося чотири вантажні гелікоптери, щоб перевозити журналістів, які готують сьогоднішні новини, і це місто було останньою зупинкою на їхньому маршруті. Вони вже встигли відвідати переповнений табір біженців, мотоциклетний завод, перероблений на воєнний штаб, і водоочисний завод, розбомблений ще за кам’яного віку одним із численних повстанських угруповань.
У професії Стівена конкуренція відігравала велику роль — зробити оригінальний кадр досить важко, коли ти щодня робиш сотні тисяч цифрових знімків, — але йому страшенно не подобалося, що його колеги ставилися до виїздів на місця як до групової туристичної подорожі. Перебування в цій страшній місцині доводило Стівена до межі.
Щоразу, заплющуючи очі, він бачив обвуглені тіла дітей, спалених під час бомбардування; бачив невтішних удів; бачив будинки, у яких уже ніколи не житимуть люди; бачив чоловіків і хлопчиків, жінок і дівчаток, які стали каліками.
Життя інших людей примарами проносилися крізь його думки. Кожна згоріла машина на вулиці розповідала свою історію. Кожна зруйнована будівля. Кожен скелет, що гнив на обпеченому тротуарі. Кожен імпровізований цвинтар.
Стівен знав, що не мусить пропускати такі речі крізь серце, — це була його робота, його справа, його професія, — але жахи почали переслідувати його ночами. Іноді, під час найжахливіших кошмарів, він навіть не міг визначити, сон це чи дійсність.
Коли Стівен був підлітком, батько якось сказав, що смерть — це єдина мить вічності і цієї миті тобі залишається тільки прийняти долю. Якщо твій час настав, отже, твій час настав. Тоді Стівен вирішив, що батько це каже тільки задля красного слівця, але зараз йому так не здавалося.
Усюди навколо нього панували жах і смерть, увесь час, хоч із заплющеними очима, хоч із розплющеними, і йому хотілося повернутися додому, до родини, назавжди покинути цей край розрухи.
Хоч він і міг майже щовечора розмовляти з Трейсі і Ребеккою через відеочат в Інтернеті, це було зовсім не те, цього було недостатньо. Йому хотілося бути поряд із ними, коли у них траплялося щось важливе, хотілося обійняти їх і ніколи не відпускати, ніколи.
Утім, уже незабаром Стівена мали відправити додому. Між урядом і повстанцями було підписано перемир’я, тож його робота тут добігала кінця. Інтерес читачів теж почав згасати. Розповіді про наслідки війни і відновлення зруйнованого регіону збирали значно менше кліків на сайті газети.
Але поки великі начальники в газеті не сказали, що він вільний, Стівен мав виконувати свою роботу, і він хотів виконувати її якнайкраще.
Зграйка журналістів вийшла на стару міську площу, порослу травою і здичавілими кущами. Посеред площі височіло скульптурне зображення солдата, але майже ніхто в групі не звернув уваги на скульптуру. Звідси вдалині було видно чотири бетонні вежі електростанції. Усі збуджено загомоніли.